На другий день, коли вода знову потекла своєю звичною дорогою вниз, Янош пустив новий кораблик, з новим листом. Він подякував Пірошці за попередження й обіцяв, що більше не піде в Вернеш берізки рубати, а коли піде, то тільки для того, щоб хоч здалека побачити її.
На третій день з саду Горвата приплив кораблик з відповіддю. В листі пояснювалось, що Пірошці для зміцнення здоров'я необхідно вирубати сто дерев, і вона собі тільки пошкодить, якщо з будь-яких причин не виконає наказу лікаря.
Так тепер продовжувалось щодня: лист відправлявся, лист приходив. Зміст листів був найневинніший — розповідалось про різні незначні новини, кому що снилось. "Сьогодні в нашому саду розквітли алое". — "Сьогодні одержала з Відня новий капелюшок, я в ньому дуже смішна". Кораблик приніс спокійну відповідь: "Мені дуже хотілося б побачити Вас у· ньому. Саме зараз пробую намалювати по пам'яті ваш портрет". — "Я хотіла б побачити своє зображення".
І так продовжувалось протягом трьох років, звичайно, під час канікул, коли "листоноша" працював бездоганно. Бувало й таке, що саме в літню спеку (тобто під час канікул) струмок раптом висихав. Тоді зв'язок між двома мрійливими душами уривався.
За весь цей час вони дуже рідко бачили одне одного, і то тільки на хвилинку,— коли Пірошка з батьком поверталась з поля. Молодий граф, проходячи повз них, вітався; старий пан у відповідь кивав йому головою, а Пірошка смертельно блідла. Горват не водив дочку в компанію, а з сім'єю Бернатів він жив у незгоді. До церкви вони ходили рідко, та й боги їхні знаходились у різних церквах. Горвати були лютеранами. А релігійні переконання були дуже товстим муром між тодішніми панами. Державі ж від цього була лише користь.
Коли б у ті часи, коли провадилась "політика усипляння", при дворі краще відносились до протестантів, коли б вельможі, близькі до двору, подружили б з ними, приголубили їх, як і католиків,— хто зна, до чого б ми зараз дожили! Але, слава богу, протестантські пани відчули холодок при дворі і засіли в своїх палацах. І тому, що вони не могли провадити придворної політики, з нудьги почали провадити політику національну. Дрібна протестантська шляхта не чіплялась на візок католицьких магнатів, які дивились на неї, як на стан другорядний; вона потяглась до тих, що були їй ближчі, до незадоволених магнатів-одновірців; це вона підтримувала той блимаючий вогонь, який через сорок років, мов вітер, пронісся по країні і спалахнув на всіх вівтарях, щоб не погаснути більше ніколи.
Словом, у Відні завжди вели безглузду політику. Там готували вождів для Угорщини. Бувало, викличуть когось на аудієнцію, поїздять на ньому добре і спровадять додому. З такої сцени мали насолоду королівські радники. Вони говорили: "добре йому накрутив вуха цісар!"
Але вони помилялися, бо він не вуха крутив своїй жертві, а давав їй в руки "булаву володаря".
Старий Горват, вірний звичаю, підтримував зв'язок із родинами Проноі, Радванських, Заі і Кецерек. Щороку він бував у них; вони проводили наради, укладали плани, вели диспути; це, як правило, відбувалось у місяці травні, і Пірошка тоді залишалась дома одна. Але студент не міг з цього скористатися: у нього не було іншого покровителя, окрім струмка.
На четвертому році листи його стали довшими. Янош писав про свої думки, почуття, прагнення, про своє горе. Пірошка писала про те ж саме. Вже квітли не тільки алое, але і їхні серця. Нарешті, вони освідчились одне одному в коханні, і ручай тижнями перевозив їхні клятви: "Кохаю, кохаю і до смерті кохатиму". "Будеш моєю дружиною?" — "Тільки твоєю, більш нічиєю". Наступали п'яті канікули. Пірошка виросла, ще більш покращала, розквітла, стала рум'яною, як рожа, і свіжою, мов світанок. А граф Янош теж змужнів, відпустив бакенбарди і тонкі вусики. Через десять місяців він закінчить юридичний факультет і зможе одружитися. Обговоренню цих питань присвячувались рейси корабликів. Янош писав, що його опікун Іштван Фаї (який одружився з дочкою Берната) дуже хороша людина. Він про все знає і через рік приблизно, в день святої тройці, проголосить його повнолітнім, і тоді Янош сам управлятиме господарством. Більше не буде жодних перепон, які б віддалили його від дорогої Пірошки, хіба тільки її батько, який прославився диваком його душу тривожить лише одна думка: що буде, коли її батько відмовить йому або задасть такі загадки, які він не зуміє розгадати? Вже два роки мучать його ці думки, за цей час друзі ніколи не бачили його, щоб він сміявся, а потоцькі дівчата прозвали його "сумним Буттлером". Листи, які прибували з саду Горвата, були дуже підбадьорюючими, мовляв, батько не такий вже тиран, яким його дехто уявляє, він тільки з великої любові до її сестер так муштрував женихів, бо хотів для них хороших чоловіків. Листи ці були написані в дуже рішучому тоні, а в одному з них красувалось таке речення: "Якщо батько й не дасть згоду, я й тоді буду твоєю, піду за тобою, куди ти захочеш; заради тебе, навіть проти його волі, залишу батьківський дім. Ти тільки напиши, чи хочеш цього?"
Граф Янош відповів: "Не хочу, серденько моє, бо я хотів би зробити тебе щасливою; коли є батьківське благословення, то в щасті воно непомітне, а коли його немає — щастя стає непомітним: тінню лягає на нього батьківський гнів".
В останній день канікул, коли візник запряг коней, щоб відвезти студентів, прибув останній кораблик з відповіддю.
"Хай тебе не покидає добра надія, дорогий Яноше; до великодня — до твого наступного приїзду — я постараюсь зворушити серце батька; до того часу придумаю, як тобі наблизитись до ньоrо. Батько любить класичних поетів Овідія і Горація. Цим ти можеш завоювати його; перечитуй їхні твори. Думай про мене багато-багато".
Такою була дитяча історія цього романтичного кохання. Протягом п'яти років вони навіть десяти разів не бачились, тільки один раз розмовляли в лісі при першій зустрічі, одначе добре знали одне одного з листів,в них розкривалась вся їхня душа. Кораблик не міг перевозити великі вантажі — довгі звіряння почуттів на великих листках паперу,— тому це були лише короткі записки, але добре продуманими й стислими були думки та вісточки, якими обмінювались юнак і дівчина. Зігріті теплом кохання, вони в очах адресатів розширювались, виростали в цілі томи, так само, як зірвана гілка нерозквітлого бузку розквітає у великі фіолетові грона і стає втричі більшою, якщо її опустити в склянку з водою.
От і сьогодні, коли Янош зіскочив з коляски Дорі, зразу став таким, яким був раніше: прагнучим, нетерпеливим, закоханим. Всі навколишні предмети, дерева, гори — все нагадувало її. Він ледве дочекався післяобідньої пори, щоб піти в сад і віддатись солодким мріям. Граф Янош ішов уздовж струмочка, в напрямку саду Горвата, щоб біля отвору в мурі опустити на воду наперед приготовлений кораблик. Буттлер знав, що на тому боці Пірошка вже чекає його вістки.
"Я приїхав. Згадай про свою обіцянку".
Відповідь він гадав одержати лише на другий день, бо вода була занадто мала; для того, щоб зібратись їй біля греблі і повернути назад,— потрібен цілий день. Так і вийшо: відповідь прибула на другий день.
"Вітаю! Відвідай батька на другий день великодня, після обіду. Проси у нього моєї руки. Далі побачимо, що буде".
Залишилося ще три дні; все вирішиться на другий день великодня. Боже мій, хіба це можливо? З нетерпінням чекав він вирішальної години і тремтів від жаху. А може, старий скаже "Ні" і він втратить навіть надію? "Е, надії я не втрачу,— підбадьорював сам себе Янош,і тоді я буду надіятись". Були хвилини, коли йому хотілось прискорити призначений термін, але не можна було, бо так повинно бути, як Пірошка бажає. Буттлер від природи був трошки боязливим, тому на другий день великодня він повинен був декілька разів брати себе в руки, доки пішов, нарешті, повільними, непевними кроками в напрямку маєтку Горвата. Сильно билося серце у нього в грудях. "Кішка боїться, а я не боюсь!" Він добре продумав, що скаже, з чого почне, але коли підійшов до воріт палацу, в його голові зразу все перемішалось, вежа палацу закрутилась перед очима, потім рвонулася з місця, стрибнула на бокові вежі, звідти в сад і побігла, побігла полями навздогін зеленим пшеницям, які, знявшись із місця, теж тікали кудись.
Він хотів був повернутись назад під тим приводом, що погано почуває себе. Але чи може він це зробити? Він, граф Буттлер? Ніколи! Навіть тоді, коли йому голову знімуть! Підбадьорив себе цими думками і, як Муцій Сцевола, простяг руку до молоточка, прив'язаного до воріт ланцюжком (* Муцій Сцевола — легендарний римський герой; 507 р. до н. е. намагався вбити етруського царя Порсенну, який обложив Рим. Зазнавши невдачі і бажаючи доказати стійкість римлян, Муцій Сцевола спалив свою руку). Тепер він уже був сміливий і твердий. Йому бракувало сили волі, щоб відважитись на щось, бо він більше любив планувати; але коли вже брався за щось, то ніколи не відступав. йому важко було звільнитись від страху, як від улюбленого одягу, але коли вже скинув його, то більше не думав про нього.
Янош чотири рази постукав молоточком у ворота: на стук появився слуга Мартон, глянув крізь віконце і, впізнавши графа Яноша, впустив його.
— Пан вдома?
— Вдома, будь ласка, заходьте до нього.
Слуга провів його через кімнату, заповнену всілякими машинами, апаратами, колбами і ретортами,— це була хімічна лабораторія старого. Слідуюча кімната служила йому кабінетом.
Горват саме щось писав, але зразу ж перестав і, поклавши за вухо гусяче перо, поспішно привітався з гостем, що зайшов до нього, дружньо потиснувши йому обидві руки.
— Я — граф Янош Буттлер.
— Ага, ага,— сказав поспішно Горват,— я вже мав щастя вас бачити, ваша світлість, і дуже радий з вами познайомитись. Прошу сісти і сказати, чим можу служити вам.
Граф Янош почервонів трошки, а потім почав здалеку, обхідним шляхом,— так, як і намітив собі. Він прийшов у дуже тонкій і важливій справі; правда, і без того вже давно збирався прийти, щоб познайомитися з "дорогим сусідом", бо чув, що той дуже любить поезію, Горація і Овідія, яких він теж дуже любить.
— Гм, отже ви любите Овідія, а я думав, що ...
— 0-о-о! Я люблю всіх поетів,— з запалом продовжував Буттлер,— і вже давно навідався б до вас, коли б не боявся, що заважатиму.
— Та що ви, що ви, ніколи в світі! Але, бачите, прозаїків теж не можна зневажати.