Гроші приносять жінку!
Так ось він про яку жінку мріє! Так ось які гонористі плани снуються у його голові!
Ох і марнославний! Певно, високо цілить цей Дюрі Вібра!
Не потрібні йому скромні міщаночки! Напевно, у нього баронеса Меднянська або Радванська з гадки не йде. Так-так, великий честолюбець! Чисто тобі дикий виноград, — спершу непомітно тягнеться вгору, а вже там розцвітає. А коли б він одружився і зараз, однаково піднявся б високо, ось як в'юнок, що піднімається вгору разом із квітами...
Та тільки пусті ці всі розмови. Не було у Дюрі Вібра нічого такого, що порушувало б невпинний поступ його кар'єри, гармонію його характеру... крім одного: горезвісної легенди про спадщину. Не дівоче личко, не честолюбство заважали йому жити — душу його невідступно бентежила легенда.
А втім, легендою вона була для інших, для нього ж це була реальність: і вона мерехтіла перед ним, як блукаючий вогник, — ні позбутися її, ні рукою сягнути. Вона то бігла слідом за ним, вибиваючи із звичної щоденної колії, то забігала наперед, безперервно приманюючи та хвилюючи, вихоплювалася звідусіль, переслідувала наяву та уві сні, від стін та каміння бруківки линув її голос: "Ти мільйонер, Дюрі!" Коли він вів свої убогі позови, за які йому платили по п'ять-десять форинтів, завитки літер починали раптом посміхатися: "Облиш перо, Дюрі Вібра, адже у тебе незлічимі багатства, Бог знає, які багатства. їх залишив тобі твій батько, — адже він був тобі батько! — він для тебе збирав, це твоя законна спадщина. Ти багатій, Дюрі, а не бідний адвокат-початківець! Облиш до біса папірці й пошукай-но краще свої скарби. Де їх шукати? Справді, де? Це саме те, від чого можна збожеволіти. Може, ти і зараз сидиш на них, стомлено відкинувшись у кріслі, може, їх зігріває твоя долоня, коли ти спираєшся на щось рукою, а може, тобі їх не знайти довіку. А яким вельможним паном ти міг би бути! Чого б ти досяг! Ти міг би мати карету з четвіркою коней, пити шампанське, завести слуг. Для тебе відкрилося б зовсім інше життя, інший, незвіданий світ. На шум твоєї ходи у дверях, прикрашених гербами, повертався б срібний ключ. І щоб усе це стало дійсністю, потрібно розгадати лише одну невелику загадку, потрібне щасливе осяяння... А його нема та й нема, а тим-то пиши, мій друже, пиши свої позови і з благородною незворушністю притягай до відповідальності бідних словаків".
Знати про зниклі багатства було для Дюрі справжнім нещастям. Він і сам це розумів і не раз шкодував, що дізнався. Дорого дав би він за те, щоб з туману незнання випливла така деталь, яка зробила б сумнівною, ні, просто невірогідною думку про існування спадщини. Нехай би прийшов хтось і сказав:
— Я бачив старого Грегорича у Монако, він там програв величезні гроші!
Натомість з'ясовувалися все нові й нові обставини, які свідчили про те, що багатство заховане, і з'являлися люди, які переконували молодого адвоката:
— Величезне багатство! Пал Грегорич залишив вам величезне багатство, не сумнівайтеся! Багато грошей у нього повинно було б бути, як перед Богом вам кажу. Ви й справді не здогадуєтеся, де вони?
Ні, Дюрі ні про що не здогадувався, але думки його постійно поверталися до спадщини і віднімали радість, позбавляли спокою. Людина, безумовно, непересічна, він жив неначе не на повну силу, несучи у душі тягар сумнівів та переживань ніби двох різних людей. Іноді йому спадало на думку, що він, син служниці, незаконнонароджений, багато чого досяг сам, завдячуючи власному розуму та характеру, — і тоді він бував щасливий, задоволений і горів благородним бажанням трудитися. Але досить було одного тільки слова, однієї-єдиної думки, і молодий адвокат ставав зовсім іншою людиною — сином багача Пала Грегорича, але безрідним доти, доки не знайде спадщини. Іноді він відчував справжні танталові муки — так хотілося йому розшукати цю фатальну спадщину; він часто на кілька тижнів покидав свою контору, яка тим часом уже процвітала, і від'їжджав до Відня на пошуки тих, хто мав колись з його батьком ділові зв'язки.
Багатий каретний майстер, що купив у Пала Грегорича віденський будинок, повідомив йому важливу річ:
— Ваш батько, коли я йому виплачував вартість будинку, сказав мені якось так: "Гроші я покладу на поточний рахунок у банк", — а потім почав розпитувати про те, що таке асигновки та чеки.
Дюрі нишпорив по всіх банках, але марно. Стомлений і до краю засмучений, він повертався до Бестерцебані з твердим наміром вважати усю цю справу безнадійною. "Годі ходити сміховиськом. Я не дозволю, щоб золотий телець усе життя мекав мені у вуха і врешті-решт зжер мене до крихти. Я не зроблю більше жодного кроку — наче усе це мені тільки приснилося".
Але як утриматися? Хіба перестає диміти багаття, що вкрилося попелом? Хіба не роздмухує його невтомний вітер?
Сьогодні сказав один, завтра ляпнув язиком інший. Мама, добра стара мама, яка вже ходить, спираючись на костур, щиросердо згадує, сидячи біля теплої грубки, старі добрі часи. Давно це було — тепер уже однаково. Перебирає вона у пам'яті події і згадує раптом, як Пал Грегорич на смертному одрі хотів телеграмою викликати сина.
— Ох, і тяжко ж він дожидав, ніяк не міг померти, поки ти не приїдеш! Я тут була винна...
— А чому він так тяжко дожидав? Не казав?
— Авжеж, казав. Хотів передати тобі дещо.
То роз'яснюється, то темніє усе навкруги. Подекуди виникають окремі білі цятки. Зі слів віденського каретного майстра випливає, що майно Пала Грегорича перетворилося на банківський рахунок. Зі слів старої матері видно, що йому, своєму синові, хотів він передати цей рахунок. Отже, рахунок у нього був. Куди ж він його запроторив? Про який банк ішла мова? Хіба можна його не шукати? Отак узяти та й забути, холоднокровно, свідомо викинути з гадки?
Ні, ні. Не може багатство зникнути безслідно. Навіть пшеничне зернятко, впавши край дороги або ще куди— небудь, колись та неодмінно виповзе на світ, проросте навіть із кишені пальта. А тут вам отака справа! Адже одного слова досить, однієї іскри, яка б освітила усе навколо...
Довго чекати не довелося. Одного разу Дюрі покликали до бургомістра Тамаша Кріковського писати заповіт. Тут були головний міський нотаріус і сенатори, яких помираючий запросив у останню свою годину.
Голова бургомістра, колись така владна та свавільна, а тепер безсила і жовта, спочивала на подушках, але голос його, навіть зараз, коли він прощався з чиновниками, покладаючи на їхні душі дальші турботи про місто, голос, як і раніш, звучав урочисто; він вийняв з-під голови офіційну печатку і, глибоко зітхнувши, подав її головному нотаріусу:
— Двадцять років я скріплював нею акти правосуддя.
Потім він продиктував Дюрі заповіт і, неначе оглядаючи усе своє життя, заговорив про події революції.
— Кат його забирай! Які то були часи! — сказав він, звертаючись до Дюрі. — У вашого батька була червона парасолька з просвердленою ручкою. У цій порожнистій ручці він носив із табора до табора найсекретніші документи...
— Справді? Парасолька... — затнувся раптом Дєрдь Вібра, і очі в нього спалахнули.
Неначе блискавка пронизала мозок. Ось воно! Банківський рахунок схований у парасольці. Кров його завирувала, скроні узялися потом, мозок переможно рвався до впевненості.
Багатство було в парасольці, так, без жодного сумніву, в парасольці! В уяві виплив випадок на Тисі: вони в човні, і раптом парасолька впала у світлу воду. Як налякався тоді старий, яку обіцяв за неї нагороду!
Там спадщина, там! У вухах Дюрі зазвучали давні слова Грегорича: "Коли парасолька стане твоя, вона буде тобі надійним захистом од дощів та бур". Слова звучали, глухо дзвеніли, бриніли, наче щойно долетіли з того світу.
Сенатори не могли зрозуміти: що сталося з молодим адвокатом, який вітер на нього війнув? Невже агонія пана Кріковського цьому причина? Адже бургомістр розумно робить, що відходить, — з яким небажанням він човгав по землі своїми старими ревматичними ногами, ні, правильно робить, даючи дорогу молодим та дужим; життя він, звичайно, прожив недаремно, он і портрет його написали для залу засідань — життя його завершилося достойно. А тримав би він у своїх руках стерно влади ще років десять, однаково більшого б не домігся — тільки портрет був би значно потворніший.
Ще більше вразило сенаторів питання, дивне, більше того, явно дурне питання, з яким, незважаючи на таку урочисту мить, Дюрі звернувся до бургомістра:
— Скажіть, дорогий пане бургомістр, чи великий був отвір?
— Який отвір? — спитав помираючий, забувши, про що він говорив.
— Отвір у ручці парасольки.
Хапаючи ротом повітря і судорожно його затягуючи, помираючий з млявим здивуванням звів погляд, що уже застигав, пригасав.
— Звідки ж мені знати? Я ніколи не питав про це у вашого батька...
Він заплющив очі і тихо додав з тією особливою безтурботною посмішкою, з якою вміють помирати тільки угорці:
— Якщо ви почекаєте трохи, я зараз же запитаю у нього.
Він міг би виконати свою обіцянку, бо через півгодини після того, як адвокат і сенатори пішли, гайдук Прівода приладнав до фасаду магістрату великий чорний прапор, а у католицькій церкві один за другим сумно задзвонили дзвони.
А Дюрі Вібра, повернувши додому, збуджений, схвильований, гасав по конторі, не знаючи, де приткнутися. Серце його тріпотіло, як пташка: "Знайшов скарб, знайшов!" І раптом стискалося в розпуці: "Тобто міг би знайти, якби в руках у мене була парасолька. Але де вона?"
Він не міг ні їсти, ні пити, ні спати. Щонайперше розпитав матір. Стара напружувала пам'ять, але могла сказати лише одне:
— Хто може знати, синочку, через стільки років! І навіщо вона тобі, та подерта парасолька?
— Та я б власними нігтями викопав її з-під землі, — зітхнув Дюрі.
Стара стенула плечима і похитала головою.
— Може, Матько що-небудь знає.
А Матько був зовсім поряд: як слуга "mladi pana" (молодого пана) він сидів у передпокої й пихкав люлькою. Але і Матько співав тієї ж: забулося, мовляв, не пам'ятає справ і важливіших за цю парасольку, але пригадує, що небіжчик старий пан, коли помирав, вимагав парасольку до себе принести. Святий його знає, чому він зберігав її так ревно.
Тепер, крім святого, знав це ще дехто.
Дуже важливі відомості виявилися у вдови Ботар, яка і далі орендувала крамничку в будинку Грегорича.