Сюртук він носив такий, як Гете, шию обмотував аж по самі вуха шовковою хустиною, штани в нього були з модного в той час грацського матеріалу: на сірій основі був витканий альпійський мисливець з рушницею і собакою; цей малюнок кілька разів повторювався. Таким чином, його штани нагадували картинну галерею: було на них кілька подібних мисливців і собак і спереду, і ззаду — справжнє видовище для сільської дітвори. І не диво, що діти раділи, коли він у тих штанах проходив селом. Навіть місцеві собаки, тварини досить заздрісні, не могли байдуже, не гавкаючи, дивитись на своїх собратів, які прикрашали штани пана Горвата.
Знайшовши розквітлу дику рожу, Фріда підійшла до Горвата і встромила її в петельку господареві, промовивши:
— Отакою буде наша Пірошка через шістдесят днів!
Таке зауваження приємно вразило Горвата, він вклонився низько і поцілував руку виховательці Фріді.
Не тільки він, але й усі інші дуже поважали дочку колишньої коханої Гете, бо якраз у ті часи в Європі процвітав культ поета. Особливо той культ зачепив гувернанток: серед них на всьому континенті мало було таких, які по лінії предків не були б у якомусь зв'язку з невмирущим поетом. Мабуть, його світлість був добрим гульвісою: він мав близько двадцяти коханок, відомих всьому світу, крім тисячі інших, яких приписували йому.
— Отже, шістдесят днів,— жваво сказав старий пан.— Добре, що згадали. Полічимо зрубані дерева.
Знову виявилось на три дерева більше, ніж Пірошка повинна була зрубати після останнього підрахунку.
Горват роздратовано підстрибнув.
— Ну, це вже справді обурливо! Тут хтось господарює в моєму лісі. Дивіться, хтось знову зрубав три дерева й поклав їх на купу. Хто це такий, і що йому потрібно?
У Горвата на зеленому шнурку висів мисливський ріжок, він вхопив його і сильно затрубив. Різкий звук ріжка пробився крізь гущавину ·і облетів увесь ліс. На хвилину пташки заніміли, ніби розгадували: "Що б це могло бути?" А в лісі стає як у могилі, коли пташки замовкають, аж страшно робиться. Через якийсь час озвався другий ріжок. Це лісник дав знати: "Чую і йду до вас".
Через чверть години перед Горватом з'явився одягнений у теплу гуню високий чоловік з рушницею, з смугастою торбиною. Довгі вуса його звисали аж до підборіддя.
— Іштоку, що це за робота? — крикнув на нього поміщик. — Хтось у відсутність дочки зрубує молоді берези і складає їх на купку.
Ішток заперечливо похитав головою.
— Не може бути! Таж я почув би звук сокири.
— Виходить, що так! Бо ж не можеш, Ішток, заперечити того, в чому я цілком переконався.
Ішток перехрестився.
— В такому випадку це робота нечистого, благородний пане,— відповів лісник із забобонним жахом. — Він це робить тихенько, якимсь пекельним знаряддям.
— Робота нечистого? Що за дурниці ти плетеш, Ішток. Нащо йому потрібне дерево?
— Пробачте, але звідки ж йому брати дрова для нагрівання котлів?
— Ну, і осел же ти, Іштоку, — засміявся Горват,— та він, вирубавши дерево, тут його залишає. Потім не забувай, що чорту не потрібне дерево, бо там, під землею, досить кам'яного вугілля.
— Ну, це вже правда,— пробурмотів Ішток. Трошки заспокоївшись, продовжував: — Але тут тільки чарівник мусить бути, бо селянин, коли вирубає, то віднесе додому. Селянина і я знаю і благородний пан знає; знаємо і те, що селяни понесли б дерево додому: а дідька ні я, ні благородний пан, мабуть, не знає,— отже, не знаємо і його звичок.
На початку цього сторіччя простий народ повністю перебував під впливом попів, і душа його була обплутана різними забобонами. Минулого року у страсну п'ятницю по дорозі, що веде в Капош, два парубки забили мандруючого годинникаря. (В ті часи годинникарі мандрували з села в село, з міста в місто і ремонтували годинники). Вбили вони його за п'ять форинтів, що були при ньому. Між інструментами годинникаря один із убивців знайшов шматок сала і зразу ж узявся його їсти. Тоді другий перелякано крикнув: "Що ти робиш? Ради бога не їж, та сьогодні ж п'ятниця!" Почувши ці слова, убивця викинув з закривавлених рук заборонену богом їжу.
— Все одно,— сказав шляхтич,— хто б він не був, я тобі наказую, Іштоку: кинь усі справи, заховайся отут і, як тільки спіймаєш когось, зв'яжи і приведи до мене. Дивись, коли хтось зрубає хоч одне деревце без твого відома, то для тебе це дуже сумно закінчиться. Ти зрозумів мене?
— Так, благородний пане, зрозумів.
Горват хотів налякати Іштока, а зблідла від цього наказу Пірошка. Ішток почухав потилицю і попросив у пана Горвата пороху і кулю, бо чого тут гріха таїти, досі він рушницю носив тільки для прикраси: проти земних створінь для нього досить було і власних мускулистих рук. Але тепер,— хто знає, з якими чудовиськами і страхіттями доведеться йому зустрінутись! А куля завжди є кулею!
Розділ сьомий
КОЛИ КОРАБЛИКИ ПЛИВУТЬ ВВЕРХ І ВНИЗ...
Після великої радості Пірошку зразу охопив розпач. "Боже мій, Буттлера зловлять, а може, ще і застрелить його отой чоловік із страшними вусами, лісник Ішток. Пречиста Маріє, богородице, допоможи мені, придумай щось замість мене!" Пірошка відчула, що Буттлера треба врятувати. Але як? Кому довірити свою таємницю? Вона краще помре, ніж довіриться кому-небудь. Хто міг би йому віднести листа? Той, хто віднесе, все розгадає, батькові скаже і розтрубить на весь світ.
Ледве дочекалась вона, поки прийдуть вони додому, і зразу побігла порадитися з своїми квітами, що росли скрізь вздовж доріжок саду, а особливо з тією, що зів'яла у неї в пазусі. Вона дістала її звідти і довго дивилась на іскорку, на струмок,— це його заслуга, це він приніс її на білому кораблику.
О, коли б кораблик міг плисти назад, вгору проти течії!" Що скажеш на це ти, срібний струмочку?
А струмочок безперестанку говорив-шептав, тільки ж хто зрозуміє його? Може, і добру пораду дає? Пірошка зірвала одну гвоздику і кинула її в воду. Малесенькі хвилі збились навколо квітки, підняли її, і яка з того користь? — вода понесла квітку своїм шляхом, униз, за городи, на поля.
Невдовзі появився городник з граблями і великими ножицями в руках. Це був чесний німець з Кашші, якого прогнав обоуйський фівішпан за те, що той посадив розсаду південних рослин над льохом. А сам обоуйський фівішпан говорить, що прогнав його за те, що той розсилав букети найкращих квітів з його саду своїм коханкам у Кашші. Та це не така вже велика біда, і Горват взяв його на роботу, бо знав, що згодом городник вилікується від тої хвороби, час вилікує його.
Пірошка звернулась до городника:
— Дядьку! Це правда, що ви розумна людина? — Городник стверджувально кивнув головою.— Ви все знаєте? — Він знову кивнув головою.— Чи можете зробити так, щоб струмок побіг назад, вгору?
Городник замислився.
— Чому б не міг? Якщо зробити греблю, то вода потече назад.
— Ну то зробіть це!
— Нащо?
— Хочу побачити.
— Не маю часу гратися, панночко,— побачить пан, розсердиться на мене.
— А коли я вас дуже, дуже попрошу? — і вона склала руки, мов на молитву.
— Зараз не можу, хіба в неділю.
— Але я тепер хочу! —Дівчинка тупнула ногою і, насупившись, взялася в боки.— Я ж вам наказую, дідько його візьми! (Цього вона навчилась від кухарки).
Городник щиро розсміявся і, дивлячись на дівчину, подумав: "Яка вона красива зараз!"
— Але зовсім не боїтесь мене! Знаєте що, дядьку Мюллер? Я вам принесу мішечок тютюну ... батькового.
Цього було більш, ніж досить, щоб його вмовити. Перед цим він не міг устояти. Дядька Мюллера не підкупиш навіть брильянтом завбільшки з гусяче яйuе; брильянт — камінь, а тютюн — зовсім інша справа. Тютюн — розсада, а всяка розсада зрослась з душею городника.
— Ну добре, панночко!
Він приніс дошку, назбирав каміння і ловко спорудив греблю.
— Ну, а тепер можете йти, дядьку Мюллер.
Біля греблі вода швидко почала збиратися, прибувати, підійматися. Але помітивши, що далі їй не текти, почала шуміти, булькотіти, лизати дошку, вдарятися об берег і широкими хвилями відкочуватись назад; раптом вона ніби задумалась на мить, мабуть, згадала, що розумний поступається дурному, і повернула назад. Спочатку вона протекла тільки невелику віддаль і посунулась трошки вбік, ніби засоромившись. Вода, що текла згори вниз, відштовхнула її назад, але потім і сама повернулась з нею і попливла разом: невдовзі весь потік вже повернувся і побіг у протилежному напрямі.
Пірошка написала олівцем на клаптику паперу: "Бережіться, не йдіть більше в ліс замість мене берізок зрубувати, бо вас зловлять!"
Потім поспішила за корабликом, схованим в осоці, поклала туди записку, а зверху поклала білу гвоздику.
— А тепер відправляйся в дорогу, маленький кораблику! Пречиста Маріє, поможи йому!
Пірошка спустила його на воду, і вода поспішно понесла кораблик у сусідній сад до Бернатів. А дівчина, як і кожний винуватець в таких випадках, втекла з місця, де був нею вчинений злочин, щодуху побігла додому.
Їй навіть і в голову не прийшла така страшна думка, що батько, який саме в цей час гуляв між рядками глоду, міг спитати городника: "Ви не бачили Пірошки?"
— Вона грається внизу біля струмка. Тільки що зробив я, за її проханням, греблю для неі.
— Греблю? Яку греблю?
— Їй дуже захотілось, щоб вода попливла вгору, в зворотному напрямку.
— Гм, — буркнув старий і, залишивши городника, поспішив до ручая.
І справді, вода текла вгору, а на воді плив білий кораблик. "Що вона таке придумала? І її самої немає тут".
— Пірошко! Пірошко! — гукнув він і, прискоривши ходу, поспішив до кораблика.
Граф Янош сидів як на голках. Серце його передчувало, що повинно щось трапитись; або листа йому перекинуть через стіну, або квітку (а це буде означати "так"); коли ж цього не буде, значить, "Ні". Якщо увечері біля стіни появиться коваль Мартон Апро, щоб вставити кілька залізних прутів у грати над струмочком,це означатиме, що кораблик з посланням попав до рук батька. Граф Янош увесь день провів під стіною, біля струмочка, вичікуючи сигналу. Нарешті — що він бачить? Щось таке, чого й уявити собі не міг: вода в струмочку з сердитим шумом тече назад і несе на собі білий кораблик, прибиваючи його до берега. У Яноша від великого щастя серце розривалось. На кораблику лежала біла гвоздика, а на ній сиділа пустотлива бджілка.
Буттлер прочитав листа, а гвоздику встромив у петлицю свого піджака.