У людей просто очі рогом лізли од такого немилосердного суперництва. А голова опікунської ради тепер умисно тяг із дозволом на продаж: "Нічого, нічого, — нехай іще підскочить ціна!"
І ціна зростала, й виросла до п'ятдесяти тисяч форинтів — їх обіцяв Болдіжар Грегорич. Бог його відає, на чому збиралися зупинитися шалені брати. Це було тим більш незбагненно, що гірничий інженер пан Дротлер, який за дорученням Столаріка провів у "Лівані" бурову розвідку, прямо заявив, що у надрах бестерецької землі — і в цьому він готовий заприсягтися — немає ні унції золота, хіба що золоті зуби якої-небудь небіжчиці.
— А може, під "Ліваном" поклади кам'яного вугілля?
— Нічого немає.
— Від чого ж тоді сказилися Грегоричі?
Та хіба не однаково, від чого вони сказилися? Вірно одне: Дюрі випало велике щастя, і опікун повинен витиснути все до останньої краплини. Виноградину ж бо кидають у вичавки лише тоді, коли нема вже в ній і цяточки вологи, а коли і де це чувано, щоб викидали ягоду, коли з неї ще біжить сік?
Отож пан Столарік і далі розпалював пристрасті суперників. Правда, слово мужчини — залізо, але ж і залізові не гріх відступити перед золотом, а тут золото пливло плавом.
Він чекав уже тієї хвилини, коли п'ятдесят тисяч форинтів Болдіжара будуть биті п'ятдесятьма двома тисячами старшого брата, як стався несподіваний злам. У Гашпара виникла ідея — він був розумніший і хитріший за брата.
Гашпарові раптом упало в очі, що їхня сестра Паньокі сидить собі й не подає голосу. Чому, що за цим ховається? І тут у нього сяйнула думка: Паньокі нічого не знає, Андраш Препеліца не продав їй таємниці. Це ще раз свідчило про те, що Препеліца — людина тямуща. Коли б він продав таємницю і Паньокі, його роль була б вичерпана, а так обидва брати, поклавши собі до кишені усе, що було в казані, навіки стануть його данниками з побоювання, щоб він не виказав їх старшій сестриці.
Дійшовши таких висновків, Гашпар Грегорич зрозумів, яка велика дурість, що вони обидва, він і Болдіжар, усьому світові на посміх сіють свої гроші за "Ліван" перед незаконним щеням і викликають підозри Паньокі. Адже ясно, що коли "Ліван" дістанеться одному з них, то інший одразу почне робити капості щасливчику. Чи не дешевше було б і розумніше спільно купити маєток, спільно роздобути скарби, замуровані у стіну, і, змусивши Препеліцу тримати язик на зашморзі, нишком-тишком покласти собі до кишені усе багатство покійного Пала? О-о, це було б значно обачніше.
І от одної прекрасної днини Гашпар помирився з Болдіжаром, а пан Столарік був ошелешений, коли Болдіжар, з'явившись до нього наступного дня, повідомив, що забирає назад свої слова відносно "Лівана", — приміряв, мовляв, і так, і сяк, а година вранці, як відомо, варта двох увечері: підрахував усе і виснував, що маєток п'ятдесяти тисяч не вартий.
— Хай так, — відповів пан Столарік, — його за сорок вісім тисяч купить Гашпар Грегорич.
Він нетерпляче чекав зустрічі з Гашпаром, щоб негайно укласти угоду. Та пан Гашпар тільки знизав плечима.
— Я був дурний, — сказав він недбало. — Але усе вивітрилося з моєї голови, неначе поганий сон. Дякую вам, дорогий пане Столарік, що ви не зловили мене на слові. Тепер я вже на це не згодний. За сорок вісім тисяч, до біса, можна купити величезне помістя.
Опікун удався в розпач. Йому здалося, що це він схибив, надто туго натягнувши струну. Він розумів: з його нерозважливого ведення справ буде тепер глузувати усе місто, а Дюрі, ставши дорослим, гостро йому дорікатиме. Він кинувся до Болдіжара й запропонував йому "Ліван" за сорок п'ять тисяч, але Болдіжар, шкребучи подвійне підборіддя, коротко відмовив:
— Ви що, пане, за дурного мене маєте?
Від Болдіжара Столарік побіг стрімголов до Гашпара.
— Згода, беріть "Ліван" за сорок.
Гашпар тихо похитав головою:
— Що я, блекоти наївся, чи що?
І знову почався торг, але тепер уже спадною лінією: опікун пропонував тридцять п'ять, тридцять, двадцять п'ять тисяч і, нарешті, після багатьох і довгих клопотів увіпхав братам "Ліван" за п'ятнадцять тисяч форинтів. Брати спільно купили фільварок і разом поставили свої підписи в офіційному реєстрі нерухомого майна.
Отримавши від опікуна ключ, вони того ж таки дня зачинилися в будиночку і кайлами, що вони їх із собою крадькома принесли, — як це з'ясувалося з пізніших судових свідчень, — одразу розібрали стіну, в якій був замурований казан. Що вони знайшли у казані, так ніколи з цілковитою певністю й не вдалося встановити, хоча це і було основне питання в судовому процесі Грегоричів, який бестерецький королівський суд вів ціле десятиріччя.
Судовий процес почався з того, що через кілька місяців після описаних подій у братів Грегоричів з'явився Андраш Препеліца і почав вимагати частину знайдених скарбів, погрожуючи в разі відмови розповісти усе Паньокі.
Побачивши його, розлючені Грегоричі закипіли гнівом:
— Ти ошукав нас, клятий негіднику! Ти діяв у згоді з померлим розбійником, а той на догоду своєму покручу навіть мертвий пограбував нас. Знаємо, що йому хотілося: щоб ми за великий гріш купили його курінь. Ось для чого ви поклали у казан старе залізо та цвяхи. Добре, що ти з'явився. Зараз ти свою пайку одержиш!
З цими словами обидва брати схопили кийки і такої дали затірки доброчесному Препеліці, що муляр прожогом побіг до лікаря і взяв письмове свідоцтво про червоно-сині рубці, що покарбували його спину; від лікаря він помчав до стряпчого Яноша Крекіча, і той від імені потерпілого настрочив самому королю у Відень розпачливу скаргу на Грегоричів, що насмілилися збезчестити капрала, який служив ще при Есті ("Якщо королю не соромно, — заявив Препеліца стряпчому, — то і мені не соромно, бо двоє на мене одного напали"). Далі мстивий Препеліца найняв підводу — не йти ж йому було пішки з перебитими ногами! — і наказав везти себе до Варечки, де мешкала Паньокі, і виклав їй усе до решти.
З цього випадку, після скарги Паньокі, і розпочався процес Грегоричів, який більш ніж десять років розважав увесь комітет. Довелося допитати легіон свідків, документів з часом стало так багато, що їхня вага сягнула сімдесяти трьох фунтів. Паньокі доводила наявність замурованого казана та зловмисність обох Грегоричів — на більше її не вистачило, а Грегоричі і їхні адвокати наполягали на лицемірстві та облуді покійника, що поклав у казан старе залізо та цвяхи з метою пошити їх у дурні й остаточно розорити.
А що в небіжчика не було ні адвоката, ані протекції, то він так і зостався невиправданим. У кожному разі, вірно одне: лихий жарт утяв він з допомогою цвяхів та старого заліза; він залишив братам у спадщину наперед хитромудро задуманий фатальний судовий процес, який закінчився лише тоді, коли було вже все одно, хто програє, а хто виграє, адже ні в кого з позовників не залишилося і шеляга: усе майно з'їли сімдесят три фунти паперу і п'ять чи шість адвокатів.
Грегоричі всі до єдиного померли в злиднях. Пам'ять про них потуманилася: тільки стряпчі іноді згадували Пала Грегорича:
— О, неабиякого розуму була людина!
Так ніхто й не довідався, куди він подів своє багатство.
А воно було, і чимале, але зникло без сліду, стало нічим.
І все ж таки не зовсім це так! Багатство успадкували легенди. Вони з ним поводилися вільно: витрачали, примножували, розкидали куди-будь.
Частина третя
СЛІДИ
ЗНОВУ ПАРАСОЛЬКА
Багато років минуло, у Гарамі багато води стекло, багато змінилося в Бестерце, але з усіх змін, безумовно, найбільш значущою нам здасться невелика дощечка із золотими літерами: "Дєрдь Вібра, адвокат у загальних та вексельних справах".
Життя йде, йде, йде... З маленького хлопчика Дюрі став відомий адвокат. Мудрі голови комітету, коли він засідає у раді, цікавляться його думкою; коли він іде вулицею, з вікон, заставлених пеларгонією, йому посміхаються гарненькі дівочі обличчя. Що ж, хлопець виходився хороший, і розуму в нього на трьох стане. А що ще людині треба? Молодий, здоровий — усі шляхи перед ним відкриті. Можливо, колись він стане і депутатом.
Однак фантазія маленького містечка не залітала в таку височінь. Вона була здатна піднятися лише на одну— єдину сходинку, і сходинка ця — що б ви подумали? — ну звичайно: з ким одружиться Дюрі Вібра.
Без усякого сумніву пішла б за нього Катка Кріковська, хоч і кажуть, що вона найперша красуня в місті; обома руками ухопилася б за нього Матильда Гупка, незважаючи на те, що гордячка вона і глузійка. Сказати правду, не відмовила б йому і Марішка Бікі, хоч вона і шляхетного походження й посагу за нею п'ятдесят тисяч форинтів. Подешевшали нині відданиці!
Та тільки Дюрі Вібра і в голові собі про таке не покладав, вдачі він був серйозної, задумливої. Знайомі відчували: щось інше у нього на думці, зовсім не те, що в усіх. На світі так ведеться: одержує людина диплом, потім відкриває контору, здобуває собі клієнтів, її невелике гніздечко починає розширюватися, аж поки одного разу, саме внаслідок своїх розмірів, не здасться господареві таким порожнім, що захочеться його чимось заповнити. Ну звичайно, в ньому не вистачає гарненької жіночої голівки, білявої або чорнявої. Так роблять усі молоді адвокати, яким Господь Бог допоміг добре влаштуватись.
У Дюрі і в думках цього не було. Якось матуся Кріковська запитала, коли, мовляв, ми прочитаємо ваше ім'я серед шлюбних повідомлень. Він із щирим обуренням відповів:
— Пробачте, але я не маю звички одружуватися.
Шлюб і справді не що інше, як дурна звичка, котра
до того ж ніяк не виходить з моди. З тисячоліття в тисячоліття, з покоління в покоління люди тільки те й знають, що скаржаться, шкребучи собі голову, — в яку ж ми, мовляв, халепу ускочили! — проте світ од цього розумніший усе ж таки не робиться. Поки зростають гарні дівчата, вони завжди для когось зростають.
Справи у конторі Дюрі йшли бездоганно, звідусіль йому посміхалося щастя, але всі посмішки долі він сприймав з досить квасною міною. Працював він цілком справно, але, здавалося, більше за звичкою, виконуючи свої адвокатські обов'язки так, як щоденно вмиваються та причісуються. Душа його витала десь далеко. Але де?
Ех, а де ж у цьому віці звично мандрує душа?
Друзі Дюрі були певні, що знають, і наполегливо його умовляли:
— Чому ти не одружуєшся, старий?
— У мене немає грошей.
— От і одружуйся: жінка приносить гроші.
(Існує таке переконання у світі латиністів).
Дюрі заперечливо хитав головою, гарною мужньою головою, і спускав додолу сумні чорні очі.
— Невірно.