Нарахували тридцять, а зрубаних дерев було тридцять чотири.
— Як це може бути, моє маленьке ягнятко?
— Не знаю, татусю.
— Може, ти іноді зрубувала по дві берізки?
— Що ви, тату, для мене й одної багато.
— Може, якийсь злодій або селянин, що хмиз збирає,— догадувалась панночка Фріда.
— Ет, дурниця! Злодій, коли зрубає,— забере. Власне, він не рубав би, а взяв би уже зрубане. Коли б було менше тридцяти — для мене було б зрозумілим, а так, справді, загадка. Навіть така, що й не розгадаєш. Ти нічого не запідозрюєш, дитино моя?
— Ні, тату.
— Коли б я був забобонним, то повірив би, що якась фея-шибайголова хоче тобі допомогти. Поки ти вдома відпочиваєш, вона замість тебе рубає берези, щоб топорище не намуляло твоїх м'яких ручок.
Обличчя Пірошки спалахнуло, та такою фарбою, якої не буде і від того, коли зрубати тисячу дерев! Видно, якась думка закралась в її голову; вона вже щось підозрювала. "Це повинен бути хтось із гімназистів. Але хто?" Серце у неї так сильно забилося, що боялась: ось-ось вискочить з грудей.
Ця незначна подія стала справжньою загадкою для всіх мешканців маєтку. Таж подібні випадки дуже рідко і трапляються тут. Після події з Катіцою старий Горват зробився дуже недовірливим, навіть найнезначніші випадки розбурхували його і без того занадто буйну фантазію. Пірошка в ці дні ходила замислена і неуважна. Коли вихователька заговорювала до неї, вона здригалась. Вечорами довго не могла заснути: крутилась, переверталась з боку на бік. Вдень намагалась бути на самоті, одиноко блукала по саду. Мабуть, одне запитання мучило її: "Хто він?" Вона була сумною, але, разом з тим, і щасливою. І як з того часу все змінилось навколо неї! По-іншому шуміли дерева в парку, по-іншому співали пташки; якось надзвичайно загадково шелестів між деревами вітерець ... і як дзвенів, як дзюрчав струмочок, випливаючи звідти! ..
Одного разу стояла Пірошка над струмком і — що вона бачить на воді? Маленький паперовий кораблик пливе за водою, його несе швидка течія поміж кольоровими камінчиками. Іноді вдаряється він об камінь, а то, буває, зачепиться за якусь гілку шипшини; але знову звідкілясь візьметься більша хвиля, підніме його, і пливе він все далі і далі. І ось, глянь, на кораблику квіточка, як маленький гудзик,— городники її називають "іскоркою". І як вона сміється у вічі і колишеться на воді ... Як їй добре на кораблику! І куди ж пливе вона, та іскорка?" Зупинись, іскорко!
Дівчина нахилилась До води, спіймала кораблик і взяла квіточку. Біля квіточки лежав клаптик паперу. І коли можна очам вірити, на ньому було написано: "Добрий день, панночко Пірошко!"
От і прилетіла іскорка!
Дівчина від радості заплескала в долоні. Ти тут, моє серденько, моя іскорко, моя хороша! Ти до мене прийшла, правда? Ну, і добре буде тобі тут, сховаю тебе в маленькому молитовнику. Правда, тебе гімназисти послали? Але котрий із них, котрий?
І от з вежі почувся знайомий голос:
— Панночко, панночко, пора йти в ліс! — Пірошка здригнулась, злякалась, мов злочинець, спійманий на гарячому.
На вежі стояла Фріда в плащі, капелюсі, з парасолею в руках. Пірошка поспішно заховала іскорку за пазуху, а кораблик вкинула в кущ, який тут називали "смугастим" за його довге листя з білими смужками.
На сходах стояв слуга, який тримав у руці її маленьку сокирку. Подаючи її Пірошці, він сказав:
— Ваша сокира затупилась. Добре було б вам зайти по дорозі до коваля, бо наше точило зіпсувалося, а сокира погано бере. Ви знаєте, панночко, де кузня, чи й мені піти з вами?
— Ходімо, Мартоне. А де батько?
— Вельможний пан пішов на лови, він вас у лісі зустріне.
Кузня була на другому кінці села, поодаль від будинків, щоб не бути причиною пожежі, яка могла б статися від іскор, які вилітають через двері або через отвір у задній стіні, зроблений спеціально для цього. Коваль Мартон Апро був знатною людиною на селі і тому цінив себе і своє зайняття. Взагалі, на тодішні кузні і на ковалів не можна дивитися очима сучасника. Коваль у ті часи був найрозумнішою людиною на селі. Після нього йшов шляхтич або піп, і десь далеко в кінці плентався дяк і волосний писар. Кузня замінювала і казино, і газету. Багаті шляхтичі, сільські магнати навіть тримали для себе м'які стільці в кузні і, несучи з собою люльки на довгих мундштуках, збирались там після обіду посидіти і розвіяти нудьгу. Тоді помічник коваля виносив їхні стільці надвір і розставляв їх навколо стовпа для підковування коней. Пани сиділи тут так поважно, ніби засідали у верхній палаті парламенту. Один із замурзаних помічників коваля нічого більше не робив, як тільки підносив жаринки тому, у кого погасла люлька.
В кузні завжди зупинялись подорожні, щоб підкувати коней чи зварити шину для колеса. По далеких дорогах вони багато чого бачили і чули, а коваль за роботою встрявав з ними в розмову і ловко витягав з них різні новини. Інколи втручались в розмову й благородні пани, і вони розпитували, обмінювалися думками. Хто хотів слідкувати за ходом світових подій, той не міг нехтувати кузнею. Тут були представлені всі рубрики сучасної газети: гумор, цікаві пригоди і факти життєвого досвіду. Для господаря завжди цікаво було знати, де і як вродило і скільки платить за зерно тамтешній скупник. Політик міг робити з таких звісток свої висновки. Якщо в Трансільванії великий попит і високі ціни на овес — бути війні. "Останні вісті" доповнювались різними забавними історіями про вбивства і пікантні шлюби, які розповідали подорожні, поки коваль ремонтував їхні екіпажі.
Так стало відомо, що в Пожоні померла якась графиня, яка все своє майно залишила власному візнику. Другий подорожній, який зайшов підкувати коня, розказував про те, що в Сечені у поміщика Сілашші він бачив таких баранів, які ганялись за бугаями. Добре все це знати, бо, може, комусь захочеться придбати таких баранів або таку графиню.
В той час, коли наші дами появились біля кузні, Мартон Апро якраз був на подвір'ї: нахилившись, він розглядав ногу сірого коня.
— Пірошко, не підходьте близько,— попередила вихователька,— бо якась іскра може впасти на ваше батистове плаття. Може бути велика біда.
Пірошка подумала: "У моєму платті вже є одна іскра, я вже маю біду".
Слуга Мартон гукнув майстрові:
— Гей, пане· майстер, скоріше йдіть сюди, роботу вам принесли!
— Що ви хочете? — спитав той неохоче.
— Не бачите, перед вами панночка Горват?
— Бачу, не сліпий же,— відповів холодно коваль.
— Швидко нагостріть-но цю сокиру для панночки.
— Я не маю часу,— сказав він похмуро.
— Як це так — не маю часу?! — здивувався слуга.
— Хворого коня лікую,— пояснив коваль. — А панночка здорова. Хто здоровий, той почекає, а хворий не може!
Коваль, не поспішаючи, перев'язував коню задню ліву ногу намащеним якоюсь маззю рядном, бо ж лікування коней теж входило в його обов'язки.
Грубість коваля розсердила слугу.
— Ну, чуєте, ви дуже гарно приймаєте панночок, які зволили прийти до вас.
— А чого їм зволить приходити до мене? — засміявся коваль.— Яке мені діло до панночок, тезко Мартоне? Панночки ж не носять підкови на черевиках. Я майстер по залізу. А вони залізо носять тільки на таліях у корсетах. І те залізо кравець кладе туди. А кравці — люди нікчемні. І в них вистачає нахабства торкатися заліза. Це ображає професію коваля. Самі бачите, що я ніякого відношення до панночок не маю.
На щастя, вихователька не розуміла жодного слова по-угорськи, бо інакше давно образилась би і пішла звідси; панночка похнюпилась і, задкуючи, тихенько-тихенько вислизнула на вулицю.
Але взагалі коваль був непоганою людиною, тільки язик його завжди все заперечував. Він усіх на світі міг облаяти: попа, суддю, начальство, а пожалів би навіть кота. В холодні зимові ночі він залишав відкритими вікна кузні, щоб горобці могли залетіти і зігрітися.
— Ну, покажіть ту вашу сокиру! — сказав коваль, закінчивши роботу з конем.— Що? Тією маленькою сокиркою працює панночка? Що це, пани вже з розуму зійшли, чи що? Ой голубко моя, сокира не такому в руки, що каву п'є. У кріпака нічого немає, окрім цього дрібного знаряддя, а пани вже і на сокиру наложили свою руку? Скажу, що це дурна мода, звідки б вона не прийшла до нас. ·Сьогодні заходив сюди й граф Буттлер, просив набити йому на топорище сокиру. Ну, дай же боже, щоб ваша правда була, щоб після цього пани рубали для нас дерева, бо ж тисячі років ми рубали для них.
Слуга злякано глянув на панночку, чи зрозуміла вона ці злі слова? І дуже здивувався, побачивши, як сяє їй обличчя від щастя, наче їй коваль сказав щось найприємніше.
То, виходить, він, коваль, направляв Буттлерові сокиру?
Він розкрив перед нею таємницю. Тепер вона вже знає, хто рубає замість неї берізки в лісі. І вона зразу стала розумною, хитрою, далекоглядною, бо перед нею розкрилась перша велика таємниця.
І це зробило Пірошку сильною. Що для неї було сьогодні зрубати одне дерево в Бернеші? Вона так стукала сокирою, що старий Горват ще здалеку почув її.
Підійшов до Пірошки, запитав:
— Не зморилась, крихітко моя?
Дочка відповіла:
— Я тепер змогла б увесь ліс вирубати!
— Слава богу! Тепер ти, серденько, розумієш, яку силу таїть у собі праця.
— А ти, татку, що підстрелив?
— Одного зайця і одного цигана,— посміхаючись відповів старий.
— І він помер? — спитала вона перелякано.
— Заєць убитий, а цигана тільки злегка поранив. Він гриби збирав. Дивлюся, в кущах щось зачорніло, кущ зашумів, а я, не розібравшись як слід, бахнув туди здуру.
— Дуже плакав бідний?
— Спочатку плакав, а потім перестав: я йому віддав зайця.
— І він зрадів цьому?
— Ні! Більшого відкупу хотів. Але заспокоївся, коли я роз'яснив йому: "дивись, дурню, могло б бути набагато гірше, коли б я убив тебе, а зайця поранив. Поранений заєць утік би і не одержав би мертвого цигана, як ось ти одержав убитого зайця". На цьому ми й погодились.
Старий пан весело сміявся з своїх мисливських пригод. Він взагалі був людиною веселої вдачі, завжди хорошого настрою, в його розумних сірих очах був прихований гуморок. Тільки одяг його був дуже дивний. Кажуть, що він копіює графів Андраші, а це дуже смішно, бо ті були худі, високі, з граціозною ходою, а цей — низенький, з животиком, з товстою шиєю і короткими ногами.