Добре, шукайте собі другого. Той не такий чесний, як я. Так, так. — Він нерішуче почухав потилицю, на якій виднілася величенька гуля. — Нехай так... додайте, мій пане, ще півсотні, я все розповім, як було.
— Бог з вами! Згода.
І Препеліца докладно переповів усі події останньої ночі, як несли казан через двір, через сад до якогось маленького будиночка.
— До "Лівану", — солодкаво просичав пан Гашпар, і чуприна в нього впріла від збудження, — у будиночок того покруча.
Препеліца виклав усе: як потрапив туди увечері разом з другим мулярем, як перенесли казан до маленького будинку, як пильнував Пал Грегорич, доки казан замуровували у стіну. Схвильований пан Гашпар кидав запитання:
— Тяжкий був казан?
— Страх який тяжкий.
— Бачив хто-небудь, коли через двір несли?
— Жодна душа не бачила. Усі в будинку спали.
Гашпар Грегорич жадібно ковтав кожне слово, груди
його здималися, очі виблискували, а думки мчали його в майбутнє, де він уявив себе багатієм, власником казкових скарбів. Бароном!.. Барон Гашпар Грегорич! Хо-хо, звучить непогано! Мінка — баронеса! Цей віслюк Пал нічого не тямив у грошах. А назбирав багато, ох як багато, — з його ощадливістю це було цілком можливо.
— Скільки дав мій молодший брат?
— Мені та приятелю по півсотні форинтів.
— Правильно дав, справедливо.
У Грегорича наче камінь упав із серця — п'ятдесят форинтів, та й по всьому. А він був настрахався, чи не кинув їм Палі за мовчання тисячі.
Йому було б неприємно мати збитки — адже "Ліван" стане тепер його власністю, він купить його за будь-яку ціну — з казаном і з усім іншим. Завтра ж викупить його в опікуна. І Гашпар заздалегідь тішився думкою про те, як він обкрутить круг пальця Болдіжара та Паньокі.
Не гаючи ні секунди, він помчав назад і, навіть не заходячи додому, погнав до Столаріка купувати "Ліван".
Так називалася садиба покійного священика, яку Пал Грегорич відкупив у його вдови для Дюрі Вібра. Покійний священик у жодній проповіді не забував згадати про кедри ліванські і, придбавши невелику ділянку, намагався і сам вирощувати кедри в садку — серед яблунь; та благочестива земля Бестерце не змирилася з таким блюзнірством, не дала їм поживи і задушила їх, а бестерецькі безвірники гарненький малесенький маєточок прозвали на глум "Ліваном".
Пан Столарік не виявив ані найменшого подиву.
— Хочете купити "Ліван"? Це добре діло — прекрасний фруктовий сад, дає чимало прибутку. Цього року один ресторатор з Відня закупив у них увесь урожай яблук, а про ціну навіть словом не похопився. А чого це вам раптом заманулося його купувати?
— Я хочу там збудувати будинок більший від старого.
— Гм, подібна купівля-продажа завжди морочлива справа, — холодно сказав Столарік. — Власник садиби неповнолітній, і вам доведеться чимало клопотати перед опікунською радою. Я б радив залишити усе так, як воно є. А коли хлопчик скінчить студії, досягне повноліття, тоді робіть з його шкваркою[18] що хочете. Бо ж він сам потім і буде мені дорікати... Ні, ні, пане Грегорич, моя хата скраю. Для хлопчика ця маленька хижка з двома гольдами землі — praetium affectionis[19], — там він бавився, там провів своє дитинство.
— А якщо я гарно заплачу? — схвильовано кинув пан Грегорич.
Пан Столарік нашорошив вуха:
— А що значить "гарно"? Скільки б ви дали?
— Я дав би, — тут Грегорича несподівано захопив напад задушливого кашлю, він почервонів як рак, — я дав би, ну, приміром, п'ятнадцять тисяч форинтів.
"Гм. Гарні гроші. Пал Грегорич купив цей маєток за п'ять тисяч. Землі всього лише два гольди, і досить далеко від ринку, кожна п'ядь не більше трьох форинтів варта. Будиночок коштує, скажімо, дві тисячі... але це вже максимум".
— Utique[20], — вголос сказав Столарік, — пропозиція, на мій погляд, пристойна. Я б сказав, навіть цілком, цілком пристойна... Так от, пане Грегорич, — раптом додав він з несподіваною рішучістю, — в інтересах хлопчика я згоден, але спочатку напишу йому та поговорю з його матір'ю.
— Але ж я дуже поспішаю.
— Я напишу йому сьогодні ж.
Пан Грегорич більше не настоював, щоб не викликати підозри, пішов додому, а через два дні надіслав Столаріку невелике барильце токайського — з запасів Пала Гре— горича, що поділили між собою брати, — наказавши посильному дізнатися, чи не прийшла ще відповідь з Будапешта.
Пан Столарік повідомив, що чекає відповіді щогодини, подякував за цінний подарунок і ще сказав винареві пана Грегорича, який приніс барильце: він, мовляв, сподівається, що все потече як по маслу. А от вино потече або щось інше, цього винар не знав.
Не встиг ще піти винар, як надійшов лист, у якому Дюрі погоджувався на продаж, і пан Столарік намірився був уже послати до Гашпара Грегорича свого помічника з приємною звісткою, коли це двері нотаріальної контори розчахнулися і, крекчучи та сопучи, неначе відкоханий гусак, на порозі з'явився опасистий Болдіжар Грегорич. З усього було знати, що він поспішав щодуху.
— Прошу сідати, пане Грегорич. З якими добрими вістями ви до нас завітали?
— Я приніс вам цілу гору грошей, — ще не продихавшись, поквапливо сказав Грегорич.
— Ну, без грошей, як без очей.
— Хотів би я купити у сирітки його маленький маєточок, "Ліван", як вам відомо.
Пан Болдіжар завжди висловлював свої думки солодкавим голосом.
— "Ліван"? — захоплений зненацька, скрикнув Столарік, а сам до себе пробурчав: "Чого це їх так приперло?" І голосно запитав: — Ви не для старшого брата часом стараєтеся?
— Ні, ні, для себе. Зручненький такий невеличкий маєточок, такий собі чепурненький, затишний і на вигляд величний, і яблуньки, нівроку, добре родять.
1 Що ж (лат.).
— Дивно... дуже дивно.
— Що ж тут такого дивного? — спантеличено запитав Болдіжар.
— Та на нього вже є один покупець.
— А, цур йому! Та ми ж йому не поступимося! Родич завжди родич. І до того ж я більше даю, ніж той.
— Та навряд, — засумнівався опікун. — Той запропонував п'ятнадцять тисяч.
Болдіжар і оком не змигнув:
— Це нічого не значить. Я даю двадцять!
Але тут він схаменувся, подумавши, що маєток не вартий і п'ятнадцяти, і з тривогою запитав:
— П'ятнадцять? Хто цей причинний?
— Ваш рідний брат, пане Грегорич, Гашпар.
Почувши це ім'я, пан Болдіжар сахнувся, неначе
віл, оглушений обухом, і, блідий як смерть, повалився на стілець.
Губи його ворушилися, але з них не злітало жодного звуку. Столарік вирішив, що старого пана ударив грець, і, відчайдушно гукаючи пробі, кинувся по воду; разом з ним прибігла куховарка, яка спохвату замість води вхопила качалку для тіста, але пан Грегорич уже оклигав і почав пояснювати:
— У голові трішки запаморочилося, такі напади у мене часто трапляються, старий став, та й механізм людський недосконалий... Повернемо краще до нашої розмови: отож я даю за "Ліван" двадцять тисяч форинтів. Можу заплатити цієї ж миті.
Столарік замислився.
— Бачте, такі діла так швидко не діються. Спершу потрібно дістати згоду опікунської ради. Я сьогодні ж подам туди запит.
І він того ж дня подав запит (адже підопічному випала правдива терна![21]), а сам невпинно розмірковував про те, чому Грегоричі так настирливо ганяються за "Ліваном". Напевне, с тут якась причина. Може, у надрах "Лівану" проходить золотоносна жила? Врешті-решт це не так вже й неможливо. Королі з династії Арпадів[22] також тут, а не в Шелмецбані спочатку копали.
Столарік вирішив завтра ж повідомити про свої підозри Іштвана Дротлера — гірничого інженера у відставці, — а вже йому, великому митцеві своєї справи, варто лише встромити свердел у землю — і одкриються усі її таємниці відразу.
Наступного дня, щойно він зібрався до інженера, як з'явився Гашпар Грегорич дізнатися про листа від Дюрі. Столарік стояв ні в сих ні в тих.
— Лист надійшов... так, так, лист надійшов, але трапилося ще дещо. З'явився новий покупець і дає за "Ліван" двадцять тисяч форинтів.
Для пана Гашпара ця новина була як грім з ясного неба.
— Не може бути, — сказав він, затинаючись. — Сподіваюся, що це не Болдіжар?
— Тим-бо й ба, що Болдіжар.
Гашпар Грегорич розлютувався, лаявся на всі заставки, губи в нього тряслися од гніву, він так розпалився, що доти розмахував ціпком, доки не збив квітковий горщик шановної пані Столарік, в якому цвів гіацинт небаченої краси.
— От негідник... негідник! — сичав він, скрегочучи зубами.
Потім майже чверть години очманіло дивився сперед себе, стиха бурмочучи:
— Звідки він міг дізнатися? Незбагненно!
А все було дуже просто. Доброчесний Препеліца легко дізнався від робітників, що у Пала Грегорича, — того самого, у якого вони казан замурували, с ще родичі. Коли один з них не пошкодував за таємницю двісті п'ятдесят форинтів, то, напевно, не поскупиться і інший; збагнувши цю істину, Препеліца сів на поїзд і відвідав у Бестерцебані пана Болдіжара. І нічого в цьому неймовірного немає, хіба тільки одне — як це Препеліца та таким кмітливим хлопцем виявився!
— О-о, негідник, негідник! — твердив Гашпар, не знаючи, де приткнутися. — Не дістанеться йому "Ліван" нізащо в світі! Я куплю його за двадцять п'ять тисяч.
Пан Столарік посміхнувся і, потираючи руки, кілька разів уклонився.
— Хто більше дасть, того й буде. Коли б це був мій маєток, повірте, я б твердо тримався свого недавнього слова — п'ятнадцять тисяч. Сказано — і квит. Слово мужчини — залізо. Але ж маєток належить неповнолітньому, а інтереси неповнолітнього аж ніяк не можна зачіпати навіть такого роду залізом... Вам не здається, пане Грегорич, що в мене вийшов гарний каламбур?
Пан Грегорич визнав дотепність каламбуру і, ще кілька разів змусивши Столаріка повторити, що маєток залишиться за ним, пішов геть, почуваючи себе так, неначе його самого катували залізом.
Але чого він цим досягнув? Увечері того ж дня пан Столарік зустрівся в казино з Болдіжаром Грегоричем і зовсім не намагався приховувати від нього ні сьогоднішнього візиту пана Гашпара, ані п'яти тисяч форинтів, додатково обіцяних ним за "Ліван".
Цим разом пан Болдіжар зумів себе опанувати.
— Ну що ж, нехай буде тридцять тисяч!
Цей безглуздий торг тривав багато днів, усі в місті не знали, що й думати, чи то Грегоричі показилися, чи, може, є тут якась інша причина.
Прийшов Гашпар і обіцяв тридцять дві тисячі, дізнався Болдіжар і додав ще три тисячі, і пішло, і пішло.