Ця хай залишиться мені!
Лікар Медве здивовано знизав плечима.
— Робіть, що хочете. Але я вам ще раз кажу: або сто молодих берізок, або один великий старий горіх, з якого зроблять для неї труну.
Колишній винокур поступився, і його дочка була звільнена з неволі. Кожного дня ходила вона пішки в ліс Вернеш, несучи з собою сокирку з гладенько виструганим топорищем, щоб зрубати молоду берізку. У більшості випадків її супроводжував сам батько, а інколи вихователька. Одного разу, коли Пірошку супроводжувала вихователька (жартівник Амур іноді комбінує такі речі), потягло в ліс Вернеш на розшуки пташиних гнізд Яноша Буттлера і Жігу Берната, тоді ще молодих гімназистів. Сільський пастушок розповів їм про гнізда, змалював місце, де їх шукати, і вони пішли. Правда, ліс Вернеш не їхній, але тим цікавіше було залізти туди.
Бувало, зрубає дівчинка намічене дерево, а під час спочинку думає, чи болить берізці. Певно, болить, бо з надрубаного місця тече сік, а це, мабуть, сльози або кров. Поки дівчинка зрубує дерево, гувернантка, сентиментальна німка, збирає квіти для Пірошки, власне, не так для дівчинки, як для самої себе. Вона була негарною: носатою, довгоногою, і коли б народилась раніше, то могла б бути матір'ю тих "довгов'язих", з яких у свій час батько Фрідріха Великого зробив свою знамениту колекцію(* Мається на увазі прусський король Фрідріх І (1657-1713), який підбирав для свого гвардійського полку солдатів зростом від ста дев'яноста сантиметрів до двох метрів). Говорили, що до її матері колись залицявся Гете, хто його знає, може, й так? ..
Ця маленька сімейна легенда зіпсувала Фріду і кинула її в обійми романтики. Мабуть, цим можна пояснити те, чому Фріда залишила Пірошку і захоплено бігала від одної квітки до другої, від анемона до гіацинта, а від нього до жовтої "горобиної травки". Квіти так далеко заманили гувернантку, що, коли з-за дерев вийшли два паничі і Пірошка з переляку гукнула: "Фріда, Фріда!
" — вона не почула, що її кличуть.
Ой, це була страшна картина! Її ніколи не забути. Пірошка підрубувала дерево, обличчя її розчервонілось, чоло вкрилося дрібними перлинками поту.
Хлопці, заблудившись у лісі, міркували так: "Ходімо туди, звідки чути стукіт сокири. Лісоруб нас виведе на дорогу".
У Буттлера було в кишені два мідних гроша, їх вони віддадуть лісорубові на горілку.
Перед ними відкрилась дивна картина: з сокирою в руках біля берези стояла гарненька дівчинка, тонка, мов лілея. Від здивування і переляку у графа Яноша ноги приросли до землі. Він був старший від Жігмонда і вже дещо читав про лісових німф. Це тільки в них можуть бути такі сокирки з полірованим топорищем.
Дівчина, почувши хрускіт гілок, здригнулася, а коли розсунулись віти дерев і хлопці вийшли на галявину, вона випустила з рук сокирку і, охоплена жахом, вигукнула: "Фріда, Фріда!"
Хотіла бігти, але не могла.
Жіга перший зрозумів, у чім річ.
— Не бійтесь, панночко,— звернувся він до неї ласкаво, — ми вам нічого поганого не зробимо.— І вони підійшли ближче.— Не відвертайте голови, не тремтіть! Я вам щось дам. Дивіться, маленьке яєчко!
Дитяча цікавість перемогла, і Пірошка глянула. Жіга Бернат тримав на долоні п'ять маленьких, гарних, ніби з рожевого мармуру виточених, пташиних яєчок. Навіть важко розповісти, які вони хороші були!
Пірошка посміхнулась, але торкнутись яєць не насмілилась.
— Ну, візьміть,— сказав хлопець, простягнувши одне яєчко.
Пірошка наважилась і запитала:
— Ви справді хочете його віддати мені?
— Аякже! Якраз добре виходить: ми з товаришем не могли б поділити між собою п'ять яєчок, а так кожному з нас дістанеться по два. Правда, друже? — спитав він, повернувшись до Яноша.
Пірошка теж глянула на Яноша. Він почервонів і зніяковіло відповів:
— Якщо вони сподобаються панночці, то я віддам і свої.
В голосі Яноша Пірошка відчула щирість і тепло, і її серце наповнилось вдячністю до нього.
— Ні, ні, нізащо в світі не ограблю вас.
Голос дівчинки так ніжно задзвенів, що пташки на деревах відповіли їй радісним щебетанням. А скільки їх тут! Пірошка навіть здивувалась, чого їй було боятись, коли навколо так багато пташок.
— Це правда, що ви панночка Горват? Та славна красуня? — жартома спитав Жіга.
— Я,— відповіла дівчинка, не червоніючи.
Вона була ще такою наївною, що навіть не відчула в його голосі лукавства й глузливості.
— Мені про вас говорила жінка нашого батрака, яка колись працювала у вас. Вона казала, що вас тримають під склом. Так, як у нас, у Потоку, тримають хрущів у музеї. Я завжди уявляв вас наколотою на булавку під скляним ковпаком,— продовжував сміятися з неї пустун. — Тому ми і злякались, побачивши, що ви дрова рубаєте: думали, що якась фея. І чому це ви рубаєте дрова?
— Бо батько наказав.
— Ну і дивний же у вас батько!
А тим часом і Янош трошки наблизився і несміливо запитав:
— Правда, рубати вам дуже важко?
— Дуже важко,— сумно посміхнувшись, відповіла дівчинка,— бо ж я повинна не тільки зрубати дерево, а й потягти його он туди і покласти на купу.— Вона вказала рукою на просіку, де вже лежало на купі півтора десятка вирубаних берізок з зів'ялим листям.
Граф Янош читав про подібного батька-тирана. У нього також замок був.
— Надіюсь, ви не повинні всього лісу вирубати? — запитав Янош, який проявив дуже велику зацікавленість до бідної дівчинки.
Але дівчинка, навіть тоді, коли відповідала Яношеві, чомусь не переставала дивитися на Жігу, хоч Буттлер був кращий: з мрійливими очима, червонощокий. Підборіддя у нього тоді ще було гладеньке, як у дівчати, тільки над верхньою губою вже лежала легка тінь майбутніх вусиків.
— Е, ні,— сміючись відповіла вона і нагнулась за сокиркою.— Мені треба вирубати всього сто дерев.
Янош підійшов до неї ще ближче.
— Дозвольте, я зрубаю це дерево. Дайте мені сокирку.
Пірошка в знак згоди кивнула головою.
Потягнувшись за сокиркою, Янош торкнувся її пальчиків, і вона швидко відхопила руку, ніби обпеклась жаринкою.
Тепер, ясно, по-іншому заговорила сокира. Дерево гуло, тріщало, ломилось. Воно так і повинно бути, бо ж сокира у хлопця в руках. Приємно було дивитись на нього. Він не спотів, обличчя його не налилось кров'ю, він легко бив по дереву, ніби вибивав з килима порох. "Боже мій, який він сильний,— дивувалась дівчинка.Ще один удар, ще один — і дерево глухо ляже на землю. Як швидко і легко він рубає, ніби це для нього — іграшка ".
Потім хлопці взяли дерево, не так, як це звикла робити Пірошка — тягти по землі; вони підняли його вгору, один з одного кінця, другий з другого, і побігли, здіймаючи шум у лісі, на галявині кинули його на купку берізок, яким судилося померти тільки тому, щоб залишився в живих старий горіх, який в противному разі повинен був би піти на труну. От яка несправедливість трапляється і в історії дерев!
Нарешті хлопці почали прощатися з дівчиною, яка навіть пожалкувала, що вони вже йдуть.
— То ви, виходить, не злодії? — запитала вона ласкаво, трошки здивовано.
— Ви такої були думки про нас?
— Мене завжди лякали, що в лісі є злодії.
— Можливо, що є, панночко,— сказав маленький Жіга, трошки образившись.— Навпаки, це правда, що в лісі є злодії, але вони зовсім інакше виглядають. Словом, ми не злодії. Ми живемо з вами по ·сусідству. Я — Жігмонд Бернат, вивчаю філологію, а мій друг, граф Янош Буттлер,— риторику в Потоцькій гімназії.
— Шкода,— відповіла дівчинка з наївністю.
Буттлер посміхнувся.
— Було б краще, коли б ми були злодіями?
— Краще,— відповіла дівчинка, опустивши очі,— бо тоді я більше не боялась би злодіїв.
Коли повернулась до неї мрійлива вихователька, з вінком на голові і з квітами на грудях, гімназистів і сліду не лишилось.
— Дивись, вже зрубали дерево і навіть віднесли на купку. Ви молодчина! На очах міцнієте, дитино моя. О, як це порадує батька!
Пірошка вже хотіла була сказати їй про хлопців (це ж надзвичайна подія в її житті), але їй дуже сподобалось здивування гувернантки. Адже не погано, що батько радітиме. Хай радіє бідний татусь, краще буде, коли вона нічого не скаже. Бо могло б трапитися і таке — вона все розповіла б Фріді, а та, догадавшись, що дерево зрубали хлопці, сказала б насмішкувато: "Ага, он воно як! Ви, панночко, завдання виконуєте чужими руками: ну, на щастя, дерев тут багато — прошу зрубати слідуюче".
І тому Пірошка мовчала про свою пригоду в лісі. І вдома нічого не згадала про це. Ввечері вона гуляла у великому, тридцятиголдовому парку, який відділяв від Бернатового саду мур (* Голд — угорська міра землі, дорівнює 0,57 гектара). Дівчина стояла під тим муром і думала про себе: "На тому боці живуть хлопці, і я нічого не пошкодувала б, щоб побачити, що вони там зараз роблять".
Маленьке пташине яєчко, що одержала від них, вона тайком закопала в саду, надіючись, що з нього виросте пташенятко, як з маленького насіння виростає фіалка.
Після цього знову одноманітно минали дні за днями; так пройшов тиждень. То вихователька, то батько супроводжували її в ліс, інколи йшли втрьох. Дівчина, справді, почала поправлятися, набиратися сили: дві сині дуги зникли з-під її очей, на білому обличчі почав показуватися рум'янець. Старий Горват радів і безперестанку повторяв: "Ну, не дурний чоловік Медве, розбирається в своєму ділі. Пірошка буде червоною, як рожа".
Старий Горват старанно дотримувався рецепта доктора Медве і з кожним днем вибирав для дочки все товщі і товщі берізки. Мовляв, нехай попотіє, нехай змориться, здоров'я — це теж скарб, нехай же дівчина набирає його якнайбільше. І він неспокійно чекав того часу, коли вона стане ще рум'янішою, ще свіжішою та жвавішою.
Одного ранку він знічев'я полічив зрубані дочкою дерева, що були складені на галявині. Було їх тридцять чотири. "Ну, ще залишається зрубати шістдесят шість. Гм, яка дивна все ж наука! Хто б повірив, що ці білі деревця можуть викликати червону фарбу на обличчі?"
— Але чому тридцять чотири? — пробурмотів він,ми ж недавно почали! Щось забагато їх! Ви, панночко, — сердито звернувся він до Фріди,— не скажете, коли ми почали лікування?
— Сьогодні якраз місяць.
— К бісу! Немає в календарі такого місяця, який би нараховував тридцять чотири дні. Це неможливо, панночко.
— Я це напевне знаю.
Вони почали лічити, скільки днів пройшло відтоді, коли до них приходив лікар Медве.