Він не був вибагливим. Подумавши хвилинку, випив ще трохи, потім взяв пляшку з собою та поклав її назад у сумку.
— Заварити тобі кави чи чогось ще? — спитала Галина, коли він повернувся на кухню.
— Чай, — наказав.
— Може, дати вам термос на дорогу? Холодно.
— Ми не збираємося ні на якісь там поїздки, тільки за ялинкою, — пирхнув він. — Може ще бутерброди та ковдру?
Його дружина мовчки встала і почала наливати воду в чайник. Рисєк глянув на стіл і мав рацію: вона розгадувала ті дурні кросворди. Ну що ж, вони їдуть до лісу на лютий мороз, а вона буде тут буде байдики бити. Він схопив зі столу книжечку з кросвордами, згорнув її та вдарив Галину по голові. Та одразу ж зіщулилася, мов та довбана черепаха.
— Розуму від цього не прибуде! — крикнув він. — Що, так тобі нудно?
— За серніком стежу, — виправдовувалася та. — На свята вже все готово. Я хотіла трохи відпочити.
— Все готово? — здивовано спитав він. — А І підлога брудна.
Він схопив цукорницю зі столу та кинув її собі під ноги. Скло розбилося, ніби в нього влучила куля від гвинтівки, і крихітні кристалики розлетілися по всій кухні. Галина недовірливо подивилася на нього. Але ж вона завжди була дурною, то що зміниться? Невже раптом стане розумнішою від кросвордів?
— Тату, ми їдемо? — спитав Пьотр, який раптово з'явився у дверях.
Рисєк подивився на нього насупленим поглядом. Він не збирався брати його, бо ж в нього була зустріч... Але, в принципі, стане в нагоді. Кінець кінцем, до чогось і згодиться.
— Ходімо, — відповів він. — Ти все зібрав?
— Так, до багажника.
— Тоді одягайся.
Сам вийшов до коридору і нервово почав одягати светр. Руки так нервово тремтіли, що було важко зав'язати шнурки. Як ця противна жінка може зводити з розуму своєю дурістю та нахабством, це жахливо. Він перекинув сумку через плече і, відчуваючи її вагу, посміхнувся сам собі, знаючи, що в ній його чекає. Зараз і вип'є, в машині.
Вони спустилися сходами перед будинок. Мороз в знак привітання почав щипати в носі, а сніг хрустів під чоботами. Добре, що не забув теплі рукавички у своїй нервовості. Він задоволено подивився на свій "фіат", бо Пьотрек розчистив сніг і почистив вікна, тож машина була готова до руху. Відкрив багажник і перевірив, чи хлопець все забрав. Підлога була накрита брезентом, а на ньому лежали сокира, ліхтар і трохи мотузки. Розумник, він забув сказати йому про останню деталь, але той і сам здогадався. Треба ж буде чимось зв'язати ялинку та прив'язати її до багажника на даху.
— Куди лізеш?! — прогарчав Рисєк, змушуючи хлопця підвестися на ноги.
— А що? — здивовано спитав син.
— За баранку сідай, — кинув йому ключі.
— Але ж у мене немає прав.
— На курси ж ходиш, чи не так?
— Так, але було лише кілька уроків водіння.
— Дорога порожня, впораєшся.
— Слизько.
— Не будь пиздою, я єбу, — роздратувався Рисєк. — Сідай і, курва мати, їдь!
Хлопець нарешті слухняно відійшов з боку пасажира та підійшов до водійських дверей, потім відчинив їх і сів. Рисєк приглядався, як хлопець виставляє крісло, дзеркала, перевіряє коробку передач і чи дотягується до педалей.
— Курва, так ми й до сильвестра не виїдемо, — розізлився батько.
— Вже все, — відповів Пьотрек і вставив ключі в запалювання, чого йому не вдалося зробити одразу,бо був у стресі.
Нарешті він завів "фіат", той зустрів їх бадьорою роботою двигуна. Хлопець натиснув на вимикач фар, потім увімкнув покажчик повороту і обережно додав газу.
— Перша передача, ідіот, — наказав йому батько.
— Знаю.
Пьотр зменшив газ, натиснув на зчеплення, перемкнув на першу передачу і поїхав, але машиною смикнуло, і вона і заглухла.
— Я єбу, чому вони тебе там вчать? — обурено вигукнув Рисєк. — Обережно пускай, курва!
Хлопець стиснув зуби, але не піддався. Він знову завів двигун, перемкнув передачу і додав газу. Цього разу машина послухалася його і обережно рушила вперед. Вона плавно їхала, освітлюючи вкриті інеєм дерева та машини, припарковані вздовж вулиці мікрорайону.
— Вруби їй другу, — наказав Рисєк.
Хлопець слухняно перемкнув на другу передачу, потім на третю. "Фіат" спокійно їхав, виконуючи вказівки водія.
— Тут направо, — наказав батько.
— До лісу ж ліворуч, — заперечив Пьотрек.
— Але ми поїдемо праворуч. — Рисєк підвищив голос. — З тобою, як з бабою. Їй щось кажеш, а вона не слухає, а тільки пиздить собі.
Машина, слухняна водієві, повернула праворуч, і менш ніж за кілометр батько показав на стоянку біля будинку.
— Зупинись тут.
Як тільки вони зупинилися, чоловік вийшов, оголосивши, що скоро повернеться. Пьотрек не зовсім розумів, нащо вони сюди приїхали. Він боявся запитати, бо батько явно був у поганому настрої. Але чи був він колись іншим? Щороку вони їхали прямо в ліс, завжди після десятої вечора, щоб їх ніхто не побачив. Вони ніде не зупинялися і не підбирали пасажирів. Справа вирішилася через п'ятнадцять хвилин, коли батько з'явився на стоянці в супроводі жінки. Вона була одягнена в товсту шубу та низькі чоботи, і робила невеликі кроки, щоб не послизнутися на тротуарі. Вони обидва сіли всередину, а незнайомка сіла посередині заднього сидіння.
— Я — Божена, — оголосила вона кокетливим голосом. — Привіт!
— Пьотр, — відповів хлопець.
— До лісу, малий, — наказав йому батько.
Пьотр завів машину та виїхав заднім ходом на вулицю. Він уже відчував машину. "Фіат Уно" вчився водити на курсах, і все було плавно та легко. Ця ж поїздка вимагала трохи більше зусиль, але загалом все було непогано. Він навіть плавно рушив, майже як професійний водій, перемикаючи передачі та їдучи дорогою, яку дуже добре знав.
Тим часом батько розмовляв з жінкою, яка сиділа на задньому сидінні — Боженою. Вона пронизливо сміялася, що дуже дратувало Пьотра. Вони передавали один одному по черзі пляшку горілки, яку пили прямо з горла. Жінка дістала пачку "кемелів" і почастувала батька, але запропонувала і йому. Хлопець відмовив. Він їхав, вони пили і палили, голосно сміялися, а голос батька був таким неймовірно огидним, що Пьотру хотілося блювати. Він не впізнавав його. У ту мить він спробував згадати якусь подію, після якої батько б сміявся, але не зміг. Він постійно був злий, з тим його похмурим виразом обличчя. Скаржився на все і на всіх. Навіть футбол дивитися з ним було неможливо, бо кожен спортсмен був невмійкою, йобаним невдахою і ледарем.
Коли вони дісталися лісу, він заїхав у той самий гай, де вони зупинялися щороку.
— Ми на місці, — оголосив Рисєк.
— Йдемо? — спитав Пьотрек.
— Знаєш, вийди-но і подивися, чи не крутяться тут лісники, — наказав батько. — І не повертайся ще хвилин двадцять, чи не так, Боженка?
— Так, — хихикнула жінка.
— А ми з Боженкою трохи погріємося в машині, бо ж мороз крутий.
Пьотр зрозумів, але щось ніби паралізувало його тіло. Він не міг відірвати руки від керма.
— Ну, йди вже, малий, іди, — підганяв його Рисєк.
Хлопець взяв себе в руки і швидко вийшов, але забув відстебнути ремінь безпеки. Швидко зробив це, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Він не хотів дарувати батькові такого задоволення. Вийшов, грюкнув дверима і попрямував у ліс. Він пробіг кілька десятків кроків, відчуваючи, що ось-ось вибухне від гніву. Він знав, що його батько справжній сучий син, але досі був переконаний, що він такий для всього світу, що в цій людині просто немає ні краплі любові, радості чи співчуття. Мати багато разів пояснювала йому це — що в батька було важке дитинство, і що через усе це він не може зараз виявляти любов.
А все ж таки міг.
Пьотрек поліз у кишеню за хусткою та швидко витер сльози. Він дістав маленький ліхтарик, яким іноді користувався в кімнаті, щоб батько не бачив, що той ще не спить, коли хотів почитати. Він повернувся назад тим самим шляхом і повільно пішов до машини. Місяць наповнював рідкий ліс моторошним сяйвом; великий "фіат" було видно здалеку. Машина гойдалася на ресорах, і хлопець чудово знав, що змушує її рухатися. Але він не міг відірвати погляду від цієї сцени. Його світ, і без того досить похмуре місце, руйнувався. Він побачив бліде обличчя у вікні задньої двері.
Хлопець клацнув вимикачем ліхтарика та спрямував промінь світла собі під ноги, потім повільно просунув його крізь сніг до машини. Яскрава пляма нарешті прокралася на двері, і за мить він помітив обличчя у вікні. Це була Боженка, яка посміхалася і дивилася на нього з посмішкою. Жінка побачила його. Вона облизала губи, потім нахилилася вбік і злегка підняла груди, притискаючись до скла. Вона була великою та блідою, круглий сосок розтягнувся по склі. Ритмічно штовхана батьком ззаду, жінка піддалася рухам, які штовхали її, змушуючи груди по черзі збільшуватися та зменшуватися.
Пьотр вимкнув ліхтарик і швидко відвернувся. Він стиснув кулаки і почав оглядати околиці. Він побачив усе, чого не повинен був бачити, і нічого більше не хотів. Коли він був достатньо далеко, щоб більше не чути скрипу зношених ресор автомобіля в сухому, морозному повітрі, хлопець відчув спокій. Він внутрішньо кипів, це правда, але йшлося про те, щоб змиритися з тим, як влаштований світ. Йому просто було дане це життя, а не якесь інше. І це все. Він закінчить ліцей, а потім інститут, але не такий, який хотіла його мати. Він піде до поліцейської академії та почне ловити подібних негідників. Він не буде одним із тих поліцейських у формі, які приходять до їхньої квартири, коли бійка, влаштована його батьком, турбувала всіх сусідів в кварталі, і хтось нарешті дзвонив за номером 911. Він не зайде всередину і не повірить словам побитої жінки, з якої знущалися, що все гаразд; Рисєка просто понесло. Він це змінить.
Він почув кроки на замерзлому снігу. Хлопець злякався, що це лісник, тому швидко повернувся і ввімкнув ліхтарик, але це до нього йшов батько. Він застібав ремінь, затягувався сигаретою, притиснутою до куточка рота, і тримав сокиру під пахвою.
— Тільки матері ні слова, — сказав він, простягаючи синові інструмент.
Пьотрек не відповів. Він спостерігав, як старий поправляє свою дублянку та шапку, а потім надіває рукавички.
— Боженка — гарна жінка, — сказав Рисєк. — І не дивуйся, сам виростеш, заведеш сім'ю і зрозумієш. Хороший кіт, знаєш, біля одної дірки здохне.
Він хрипко засміявся, плюнув у сніг і висякався в пальці.