Воно походило від бляхаря, у якого Пал Грегорич перед смертю звелів купити великий казан, а грошей не заплатив. Тепер цей бляхар з'явився до пана Гашпара й пред'явив рахунок.
— Стонадцять чортів, адже казана у заповіті не було, — ляснув себе по лобі пан Гашпар.
Він перевірив протокол аукціону, де були перераховані продані речі, — казан серед них не згадувався.
— Я натрапив на слід, — осміхнувся Гашпар Грегорич. — Мій улюблений молодший брат недаремно звелів купити казан. А для чого він його купив? Для того, аби щось у нього покласти. І це "щось" — саме те, що ми шукаємо.
Він поділився .своїми здогадами з Болдіжаром. Той аж завищав од радості:
— Та це ж перст божий, братику! Я вірю, що тепер ми і знайдемо багатство. Палі десь зарив казана, щоб не дати нам гроші, і це б йому вдалося, якби він так по-дурному не схибив — залишився винен бляхареві. Але, на щастя, у таких випадках негідник завжди у чомусь та схибить.
Бляхар пригадав, що казан вибрав та поніс поденник Матько. Тоді Гашпар Грегорич, не гаючи часу, закликав Матько до себе, нагодував, напоїв і, співчутливо розпитуючи про останні дні небіжчика, спритно приточив слівце про казан, за який, мовляв, з нього править гроші бляхар.
— Що це за казан, сину мій Матько? Чи справді замовляв його твій господар? Ой, щось тут не так! Навіщо б він йому був потрібний? Скажи, Матько, а чи не свої темні діла ти облагоджував за рахунок господаря?
Нічого більше й не треба було, щоб до живого вразити доброчесного Матько й розв'язати йому, як сойці, язик, — на доказ своєї безневинності він розповів усе по черзі: у день перед смертю наказав йому господар добути хутчій казан та двох мулярів. Матько виконав і те, і друге. А вже на вечір клалося. Заніс він казан у спальню пана Грегорича, і мулярі зайшли. Мулярі також казан той бачили, вони можуть підтвердити.
— Атож, — сказав весело Гашпар, — щаслива ти людина, Матько. Якщо в тебе свідки є, тоді рибка в сітці — душа твоя чиста, як молоко з-під корови. Беру свої слова назад. От і добре, що ти так легко з халепи вимотався, синку. Випий-но ще склянку "Бікавера" й не гнівайся, що я знічев'я тебе образив, сам розумієш, підозра справедлива — казан ніде не знайшли, а бляхар за нього борг править, — каже, що казан ти узяв. Куди ж він міг подітися?
— Святий його відає, — знизав плечима Матько.
— А ти після того не бачив його більше?
— Не бачив.
— Ну, а мулярі? Що вони робили?
— Не знаю.
Гашпар почав глузувати з Матько просто йому в вічі:
— Ти як "Янош Незнайко" з казки, гой також на все відповідав: не знаю. І свідків своїх ти, звичайно, не знаєш, але ж у справі з цим казаном тільки вони твою непричетність довести можуть. Ех, голубе, ускочив ти у біду, як курка в борщ.
— Але ж одного я таки знаю!
— Як його звати?
— Ех, коли б знаття!
— Що ж ти про нього знаєш?
— У нього три волосини на носі ростуть!
— Пусте! А якщо він ті волосини вистриг?
— Тоді я його по виду пізнаю — він на пугача схожий.
— А де ти здибав цих мулярів?
— Вони стіну в соборі ладили, я їх і привів.
Гашпар Грегорич повипитував усі цінні відомості, що
затрималися в голові у Матько, і одразу земля неначе загорілася у нього під ногами, — він прожогом кинувся по місту, розшукуючи муляра з трьома волосинами на носі.
Знайти його було неважко. У першому ж гурті мулярів, щойно Гашпар згадав про три волосини, йому одразу відповіли троє:
— Та це ж він, Андраш Препеліца. Зле з ним вуса пожартували — взяли та й на кінчик носа вистрибнули.
Після цього розшукати Пренеліцу було чисто дитячою забавкою: усі мулярі та мулярчуки знали достеменно, що Препеліца будує Пешт. Десь на проспекті Керепеші працює, зводить великий будинок.
Пан Гашпар без жалю до себе ускочив у фіакр і до самої столиці гнав не зупиняючись: чимшвидше розшукати серед словаків Препеліцу.
Гашпар побачив Препеліцу саме в ту мить, коли майстри піднімали його в люльці на четвертий поверх. У Грегорича від переляку аж сироти повиступали на спині — не дай-то боже, канат урветься!..
— Гей, стоп, Препеліца! — закричав пан Гашпар. — Зупиніться! Я шукаю вас! Поговорити треба!
— Ну, то й добре, — байдуже обізвався муляр, роздивляючися з висоти несподіваного прибульця. — Якщо говорити бажаєте, піднімайтеся сюди!
— Моя справа не терпить, краще вам спуститися!
— А ви гукніть, я звідси почую!
— Не можна. Розмова віч-на-віч буде!
— Щось добре чи погане? — допитувався здалеку Препеліца.
— Кращого бути не може.
— Для кого?
— Для вас!
— Ну, коли для мене, то воно і до вечора добрим буде, почекайте до вечора, тоді я спущуся, а зараз мені найверхнє вікно майструвати треба!
— Та ну, не мудруйте, спускайтесь хутчіше. Не пошкодуєте, Препеліца!
— Та я ж не знаю, хто ви такий будете!
— Зараз дізнаєтеся!
І Гашпар з наступною люлькою відправив Препеліці нагору новеньку десятифоринтову кредитку. Один форинт одержав посильний.
Побачивши таку візитну картку, Препеліца одразу ж жбурнув на риштовання молоток та кельму і спустився вниз, на землю-матінку, де від часів Мойсея та Ісуса нема кінця чудесам.
— Що ваша ласка бажає, вельможний пане?
— Йдіть за мною.
— Хоч до дідька в зуби, ваша милість.
— Так далеко нам ходити не доведеться, — усміхнувся Гашпар Грегорич.
І справді, він привів Препеліцу в корчму "Півень", замовив вина і, по-дружньому цокнувшись з ним, привітно запитав:
— Чи вмієте ви говорити, Препеліца?
Препеліца поринув у роздуми — про що, власне, мова? — і довго та допитливо дивився у маленькі сіро— сталеві очиці незнайомця. Відтак сторожко відповів:
— Говорити, пане, і сойка уміє.
— Я з Бестерцебані.
— Що ж, там живуть добрі люди. А справді, здасться мені, ніби я вас уже бачив.
— Той, кого ви бачили, був мій молодший брат, — солодко сказав Грегорич. — Це він надумав те таємниче діло з казаном, пригадуєте?
— З казаном! — Препеліца од несподіванки роззявив рота. — Отож, то був ваш молодший брат. Так я розумію... Тобто як це... — Він схвильовано почухав собі за вухом. — Про який казан ви говорите? Боже ж мій, коли б то я в голові усі казани та пательні тримав, котрі мені за життя потрапляли на очі...
Грегорич передбачав, що без лукавства тут ніяк не обійдеться, і, не звернувши на це особливої уваги, пригостив Препеліцу цигаркою. Препеліца послинив її, щоб повільніше горіла. Потім запалив і великим незграбним мулярським олівцем почав байдуже постукувати по столу, як людина, котра раптом зрозуміла, що є у неї на продаж товар і що на цей товар надибав справжній купець. Головне тепер байдужість, якомога більше байдужості — і ціна на товар казково зросте!
У грудях Препеліци гучно калатало серце. Він дивився на білого півня, що визирав з рамки над пофарбованим у зелений колір столиком, в очах у нього миготіло, півень здавався живим і ніби кукурікав: "Добрий день, Андраше Препеліца! Кукуріку! Ти знайшов своє щастя, Андраше Препеліца! Кукуріку!"
— Отже, ви кажете, Препеліца, що про казан не пам'ятаєте? Гай-гай! Ви що ж, мене за дурня маєте? Виходить, я схожий на дурня? Хоча... добре ви робите, Препеліца, навіть дуже добре робите. На вашому місці я вчинив би так само. Що скажете, непогане винце, га? Пахне діжкою? А як, по-вашому, воно має пахнути, постелею? Гей, хлопче, принеси-но нам ще пляшку та забирайся під три чорти, залиши нас самих! Тож на чому ми зупинилися? Ага. Ви тільки-но сказали, що й сойка говорити вміє. Добре сказано, золоті слова. Путяща ви людина, Препеліца. З усього видно, що натрапив я на свою людину. Люблю таких. Ми легко порозуміємося. Ваша правда, сойка також говорити вміє, та тільки коли їй підрізають язичка, чи не так? Так вас треба розуміти?
— Угу, — мугикнув муляр, глибоко відсапнувши, від чого три волосини на його носі заворушилися.
— І ще я знаю, — провадив далі Гашпар Грегорич, — що сойчин язик, наприклад, ножиком підрізують. Але ж ви не сойка, Препеліца.
— Ні, ні, — скромно поспішив засвідчити Препеліца.
— Отож ваш язик я підріжу не ножиком, а ось цими двома кредитками. — При цьому Грегорич видобув шкіряний гаман і поклав перед себе дві сотенні асигнації.
Очі Препеліци враз застигли на них, на цих двох чудодійних шматочках паперу з двома голісінькими хлопчиськами по краях, один з яких тримав пшеничний колос, а другий — книжку. Препеліца не міг відвести від них вирячених очей, та потім переміг себе і сказав глухим, хрипким голосом:
— Казан був дуже важкий... Просто неймовірно, який він був важкий.
Більш нічого не спало йому на думку, хоча він підшукував слова, а сам не одриваючись дивився на купюри й на зображених на них милих діточок. Дома у нього своїх було шестеро, та вони чомусь не здавалися такими приємними.
— То як, Препеліца? — здивувався Грегорич. — Ви все ще мовчите?
— Тяжкий камінь поклав би я на душу, коли б сказав, — зітхнув муляр, — Дуже тяжкий камінь. Може, і не витримав би я такий тягар.
— Що за дурниці! Прошу, не верзіть дурниць! Камінь, камінь! Ціле життя каміння перекидаєте, а тепер заскиглили: камінь на душу. Ну то й тягніть свій камінь. Певно, вам хотілося б дістати від мене двісті форинтів, та ще й м'якого калача на душу на додачу. Не будьте дитиною, Препеліца!
Препеліца посміхнувся й демонстративно завів назад брудні червоні руки, даючи зрозуміти, що не бажає торкатися грошей.
— Може, мало, як на вас?
Муляр не подавав голосу — він пильно дивився перед себе та куйовдив волосся, схожий на хворого какаду; по тому вихилив чарку до дна і з таким притиском поставив її на стіл, що ніжка чарки миттю відлетіла.
— Яка ганьба, — сказав він палко та з болем. — Честь бідаря оцінено у двісті форинтів. Але ж Бог сотворив нас однаковими. Стільки ж честі дарував мені, скільки єпископу та барону Радванському. А ви, мій пане, честь мою оцінили у двісті форинтів. Ганьба і сором!
— Гаразд, Препеліца, — викинув Грегорич свого останнього козиря. — Обурюватися не варто. Якщо ваша честь така дорога, будемо шукати дешевшу. — 3 цими словами він узяв зі столу свої двісті форинтів і сховав назад у кишеню. — Піду пошукаю другого муляра, вашого приятеля. — Узявши до рук складеного ножика, він постукав ним по пляшці: — Прошу рахунок!
— От тобі й маєш! — засміявся Препеліца. — Не можна убогій людині, бігме, і слова сказати.