Далеко розійшлась чутка про її красу і великий посаг. Із усіх кінців злітались женихи, мов ті оси на мед. Людей цікавило, кому ж дістанеться в дружини "Рожева Розалія". (Так її називали позаочі в аристократичному світі).
Чванливий вискочка заявив, що він зневажає чини, походження, багатство і видасть дочку тільки за розумну людину, що зуміє відповісти йому на три запитання. Старий мавпій, певно, дізнався з казок, що тому, хто хотів дістати дочку володаря замка, спочатку потрібно було шаблею зрубати з чародійного дерева три золотих яблука.
Ну от і приїхав просити руки Розалії розумний чоловік з Відня. Говорили, що перед ним прекрасне майбутнє, навіть і канцлером може стати. Така чутка випередила його приїзд. Ну що ж, добре! Горват прийняв молодого чоловіка ласкаво, запросив на обід, пообіцявши дати відповідь після обіду. За столом Горват говорив з ним про все, обминаючи лише болюче питання. Сказав, що він вже кілька разів побував у столиці імперії і що завжди зупинявся в "Мачакер-гофі". Продовжуючи цю тему, він почав розповідати, як цей готель одержав назву "Мачакер-гоф". "Це було так,— розповідав старик,— коли власник закладав фундамент, люди глибоко в землі знайшли бляшану скриньку. Викопали, підняли, розкрили її — а в ній маленькі і великі мачакери. Звідси, друже мій, і пішла назва "Мачакер-гоф".
Молодий пан з повагою слухав його і був дуже задоволений, що дізнався, звідки пішла назва готелю, слухав мовчки. Але про себе подумав: "Який безглуздий анекдот".
Анекдот цей був справді безглуздий, та ще й дуже застарілий. Після цього Горват зробився байдужим до молодого пана і після обіду заявив, що дуже жаліє, але його дочка ще занадто молода і він ще не віддасть її заміж.
— Ах, пане,— сказав той сумно,— признайтесь, це тільки привід для відмови. Скажіть правду, будь ласка.
Горват взяв молоду людину за гудзик піджака, така була в нього звичка: брати за гудзик, коли з кимсь вступав у щиру розмову.
— Та бачите, пане, ви ніколи не станете такою людиною, як я думав. У вас немає справжньої тяги до науки, зате багато чванливості. А це значить — у вас немає великого майбутнього.
— Але, пане, як це ви так просто можете стверджувати?
— Як? Молодий чоловіче, хіба ви знаєте, що таке мачакер? Що, почервоніли? Не знаєте. Ніколи не червонійте. Бачите, я теж не знаю, що таке мачакер. Але різниця між нами в тому, що я спитав би, а не удавав, ніби все мені відоме.
Словом, молодий пан повернувся до Відня без нареченої, але зате запам'ятав ще один анекдот. В правдивості цієї історії читач може не сумніватися, її розповість кожна бабуся, навіть Ференц Казінці згадує про це у своїх замітках (* Ференц Казінці (1759-1831) — відомий угорський письменник і публіцист ХІХ сторіччя).
Другим женихом Рози Горват був великий підприємець з міста Брно. Він навіть не приховував, як це і належить доброму торговцеві, що з допомогою приданого мріє розширити свою торгівлю на всю Європу.
Старому дуже сподобалась така відверта розмова, і він сказав жартома:
— Добре, дуже добре, я радо віддам свою дочку за підприємця, бо і сам таким був. Але, мабуть, ви чули, що я в якійсь мірі дивак. Не намагайтесь заперечувати. Я знаю, про це вам говорили — і мали рацію. Я справді дивак. Але моє дивацтво не страшне, ви не бійтеся мене. Це просто манія. Я звик задавати запитання тому, хто просить руку моєї дочки. Від цього залежить усе останнє. Знаю, що це дурниця, безглуздя, але інакше не можу.
— Це правда, я чув дещо.
— Ну от скажіть мені таке: із Пожоні в Брашов кожного дня виїжджає дві поштові карети, і з Брашова до Пожоні — стільки ж; поїздка триває десять днів, ви сіли на одну з цих карет у Пожоні і їдете на Брашов. Скільки поштових карет ви зустріли б у дорозі?
— Двадцять.
— Е, ні, молодий чоловіче! Як слід подумайте, невірно.
— Може, тут якась загадка?
— Я запевняю вас, що ні.
— У такому разі, безумовно двадцять; але коли взяти до уваги, що двадцятий саме доїхав до Пожоні в той час, коли я звідти виїжджав, то тільки дев'ятнадцять. Правда?
— Зовсім ні. Дуже шкода, дорогий мій друже.
— Тоді дозвольте мені, пане, вийти і спокійно обдумати вашу задачу.
— Прошу,— недовірливо посміхаючись, згодився старий пан.
Підприємець із Брно підраховував цілий день, списав близько десяти аркушів паперу; так рахував, що весь потом облився, але йому не щастило: кожного разу виходив інший результат. Нарешті він попросив у кухарки квасолі. Розклавши її на столі, він зобразив рух поштових карет на лінії Пожонь — Брашов,— але ще більше заплутався в рахунках.
Коли побачив Горват, що у підприємця нічого не виходить, він звільнив його від подальших запитань.
— Ну, як я бачу, з вас не буде хорошого підприємця, бо ви не бачите ясно перед собою справи, ваш зір не сягає навіть другого ступеня. На лінії Пожонь — Брашов, крім тих, що виїхали після вашого виїзду, знаходяться ще карети за попередні десять днів. І тому на цій лінії знаходиться всього сорок карет. А відносно вашої дороги, то звольте гарбуза отримати!
Ось якою безглуздою людиною був цей Горват. Можна було подумати, що він не віддасть дочки через своє дивацтво, коли це появився в йоrо домі стрункий гусарський офіцер, за прізвищем Безередь, родом з-за Дунаю, відомий дурисвіт. Знайомі сміялись пад ним: "Цей вже напевно погорить на цьому ділі". Адже не він, Безередь, винайшов порох. Але, на диво всьому світові, він відповів на всі три запитання Горвата і оженився на "принцесі". Всі, хто сміявся з нього, тепер мучилпсь над розгадуванням, яким чином Безередю вдалося перехитрити старого Горвата. Звичайно, ніхто цього не розгадав, хоча й не було чого розгадувати. У капітана були дуже довгі красиві вуса. Вони дуже сподобались Рожіці. А Рожіка знала всі батькові загадки і навчила вусатого капітана, як відповідати на них.
За Рожікою дійшла черга і до її сестри Катіци. Тепер старий придумав для женихів ще важчі запитання, але йому просто не щастило. Так вже буває: де вже побував капітан, знаходять дорогу і лейтенанти. Лейтенант, звичайно, не годиться в серйозні женихи. Йому і не личить лізти з такою пропозицією, а тому він воліє піти бічними чи обхідними шляхами. І от лейтенант Паль Лангвіц, якого Безередь привів у дім тестя і познайомив з сім'єю, однієї ночі викрав Каталіну Горват. Лейтенант зекономив старому кілька хитрих запитань. Після цього йому більш ніколи в житті не довелося нічого економити.
Розділ шостий
ТРЕТЯ ДОЧКА
Цей удар сильно приголомшив Горвата і вкинув його в розпач. Розізлившись на весь світ, він вирішив свою наймолодшу дочку, красивішої за яку не було жодної у всій околиці, виховувати, як турчанку, подалі від очей мужчин. В той час Пірошка ходила ще в короткій спідничці і думала, що їхній двір із садом, великий пес датської породи, ангорський кіт, вівця з голубою стрічкою на шиї та ще дещо, що можна побачити з їхнього подвір'я: дахи сусідських будинків і клунь — оце й увесь світ.
Таке виховання дало свої наслідки: дівчина не чула поганих слів, не мала ні подруг, ні друзів, хоча була вже підлітком, але не навчилась фліртувати. І тіло її швидко відчуло, що тут душі не дають розвиватися, і собі почало відставати, ніби подумавши: чого мені спішити? А яке красиве було в неі тіло! Личко гарненьке, яке тільки можна уявити собі,— високе шляхетне чоло сяяло духовною чистотою, лагідні голубі очі, чудове, світле, як льон, волосся, стиснуте золотим обручем, щоб не спадало на чоло." А ще до цього — струнка постать! Боже мій, як їй гарно буде, коли вона одягне корсет! .. Таж досі вона носила просторе, широке плаття, що не прилягало до її тіла. І в ньому яка вона хороша! Видно, судилося їй інші плаття носити: не з тканин, не вишивані, а вилиті з чистого золота, бо Горват її для якогось королевича ростить.
Та от з деякого часу батько помітив, що дочка почала марніти, особливо налякало його те, що вигляд дівчини не відповідав її імені (* Пірошка — по-уrорськи: червонощока).
Вуха почали просвічуватись, зробилися зовсім прозорими, на обличчі в неї можна було полічити жилки, під очима з'явились темні кола.
— Нічого не вдієш, треба покликати лікаря.
І справді, він покликав, вже покійного нині, лікаря Медве. Старий прийшов,— хай з богом спочиває! Горват почав приставати до нього з хитрими запитаннями:
— Вгадайте, нащо я вас покликав.
— Певно, хтось хворий? — сказав старий Медве.
— Можливо, але ви повинні вгадати, хто, на те ви і лікар.
Старий лікар дуже розсердився:
— Що? Ви, пане, і мене хочете замучити своїми загадками? Ну, це вже, видно, хворі ви самі, ви збожеволіли!
Дуже грубим був старий лікар.
— Ну, прошу вас, не сердьтеся на мене,— сказав хазяїн. — Мені не подобається колір обличчя Пірошки і фізичний розвиток її: вона бліда, тоненька, не росте чомусь. Хочу знати, що з нею таке.
— Це ви, пане, краще за всіх знаєте. Скажіть, що вона робить на протязі дня?
Горват почав розповідати йому, чим займається дочка протягом дня: о такій годині встає, вчиться, грає на роялі, обідає, знову вчиться, потім вишиває, далі вечеряє, після вечері слухає казки, що їй розповідає няня, поки не засне.
— Отже, пане, ви самі сказали, чому хвора ваша дочка. На щастя, ще можна зарадити лихові.
— Ох, пане лікарю, хай вам бог заплатить за вашу доброту!
— Не розплачуйтесь богом! — перебив його лікар.Краще послухайте, що я вам скажу. Дочка ваша стане червоною, як рожа, але треба дотримуватись того, що я припишу їй. Інакше вона загине.
— Наказуйте,— заїкаючись, проговорив наляканий батько.
— Як зветься той ліс, що видніється з вікна?
— Вернеш ...
— Кому він належить?
— Мені.
— Ну от, панночка на протязі ста днів повинна ходити в той ліс. Купіть їй невеличку сокирку, і хай вона щодня зрубує по одній берізці завтовшки в мою руку. Зрубані берізки вона повинна виносити на галявину і складати їх в одну купу. Коли вона притягне соту берізку і кине її на купу, то стане такою рум'яною, мов рожа.
— Що ви кажете? — спитав приголомшений Горват.Та це ж неможливо! Таку тендітну дівчину примусити рубати ліс, мов якогось батрака? Ви це говорите серйозно? Ні, ні, я не хочу її випускати із стін мого дому, на очі мужчин. Я таку клятву дав сам собі. Старших моїх дочок від мене забрали, а цю, найкращу, не відпущу від себе.