О так, це монстр.
Нормально він виринав би з темряви, але тут був створений з чорних ліній, зовсім не так, як в житті.
Це монстр. Він походить з проклятого регєля.
З Умертвиська.
Він іде по вас.
Бійтеся.
І стережіться.
Раптом вона почула, як тріснула гілка.
Іде за нею? А може, вона нарешті розбудила охоронців цього місця, вони зглянулися і прийшли на допомогу.
— Олька? — почула вона голос свого брата з луки біля регєля.
— Оскар? — здивовано відповіла дівчина, ніколи раніше його тут не бачила. — Що ти тут робиш?
— Вийдеш? — спитав той.
— Йди сюди, — відповіла вона. — Між двома похилими буками починається стежка, ти її знайдеш.
Він прибув не в добрий час; їй треба було закінчити малюнок; брат не міг його побачити, поки вона не зробить останні штрихи. Він був розумним хлопчиком, але зовсім сліпим.
— Боїшся? — зухвало спитала вона його, продовжуючи малювати.
Так, він боявся. І вона знала це, але не могла зрозуміти причин його страху. Чи щось погане з ним тут сталося? Якісь неприємні спомини?
А може, з ним ось-ось станеться щось погане, і він це знав, відчував травму ще перед подією? Чи можливе таке? Люди у світі різні, і їхня прабабуся, ймовірно, була відьмою. У неї самої був дар видобувати на світ олівцем те, що приховано в темряві; можливо, і він теж мав якісь здібності. А може, вони успадковуються лише по жіночій лінії?
Неважливо.
Їй потрібно було закінчити малюнок; вона ледь глянула на свого брата, який зіщулився і був наляканий. Лєнка поводилася інакше, коли відвідала її тут, буквально годину тому. Що це була за ніч, коли всі раптом пізнали її схованку?
Її подруга впевнено увійшла до загайника, чи може це був спосіб приховати страх?
— Ти тут ховаєшся! — гукнула вона, озираючись навколо. — Що малюєш?
Олька не відповіла. У неї було відчуття, що подруга колись виявить, що власне в це місце вона тікає від світу, але вона не була цьому рада. Останній бастіон її приватності щойно впав.
— Олька, що відбувається? — спитала Лєнка. — Повертаєшся з Кракова і цілими днями уникаєш людей. Зрештою, і чорт з ними, з людьми, але ж ти мене уникаєш.
— Я малюю його, — відповіла вона.
— То це не скінчилося? — Олька почула занепокоєння в голосі подруги.
— Ні.
— А це допомагає? Малювання.
— Так.
— Знаєш, якщо хочеш...
Олівець зупинився, і Лєнка завмерла. Їй дуже не сподобалося, як застигла Олька, її погляд був прикутий до неї з такою інтенсивністю, ніби вона хотіла перетворити її на камінь.
— Я хочу спокою, — нарешті оголосила вона. — Але це дивно, що комусь є діло, чого я хочу. Що тобі цікаво, чого я хочу. А яке тобі діло, га? Ти хочеш знати ще один мій секрет і розповісти його моєму братові? Що ж, у мене для тебе є сюрприз: ось мої секрети.
Вона вирвала аркуш, зім'яла його і кинула в Лєнку. Кулька влучила тїй у лоб, потім впала на землю.
— Тримай, зіжри його!
— Олько, ти хіба пересолюєш.
— Зіжри! — Оля встала, підняла зім'ятий папірець і піднесла його до носа подруги. — Приємного апетиту!
— У Оскара, принаймні, якісь почуття є. — Лєнка не витримала. — Він щось дає, а ти тільки береш.
— Жри, давай! — повторила Олька.
Вона спробувала запхати папірець до рота подрузі, але Лєнці було досить. Вона відштовхнула приятельку, а коли та знову напала на неї, вдарила її по обличчю. Звук ляпаса пролунав крізь регєль, як постріл. Обидві дівчини стояли нерухомо одна проти одної. Зрештою, Лєнка більше не могла цього терпіти і розридалася, але подруга застигла. Вона навіть не підняла руку, щоб потерти щоку, нічого. Просто стояла.
— Це місце так впливає на тебе, — сказала Лєнка зі сльозами на очах. — Раніше ти такою не була.
Олька мовчала.
— Я думала, що це Краків, навчання, великий світ, але ні. Це цей регєль. Його треба зрубати в пизду. Кожне дерево. І я сподіваюся, що це зроблять. Можливо, тоді ти повернешся.
Олька мовчала. Вона дивилася на другу дівчину, як левиця, що ось-ось накинеться. Напруга майже вирувала в повітрі.
Лєнка повернулася і пішла прямо перед собою.
РОЗДІЛ 7
Літо 2024
1.
Оскар спробував швидко про себе порівняти, яка ніч в його житті була найстршнішою. Та, коли він дізнався про смерть сестри, чи нинішня, коли ніс закривавлене тіло Лєнки до свого двору. Йому потрібні були світло, аптечка, а насправді — дива, бо він знав, що вона мертва. Однак, усвідомлювати щось і приймати це — це два зовсім різних рішення.
У будь-якому разі, ця ніч, мабуть, була жахливішою. Наступні кращими не будуть, це він теж знав. Він довго відчуватиме безвладну вагу Лєнки, її остигаюче тіло, бачитиме кров на її грудях та своїх руках. Він розмірковуватиме, чи було б краще надати їй допомогу на місці, чи він прийняв правильне рішення, віднісши дівчину до свого двору. Ці кілька хвилин могли б стати вирішальними для її життя, але він хотів побачити рану, зупинити кровотечу, хоч щось зробити. Зрештою, вона ще дихала одразу після пострілу.
До них була відправлена бригада швидкої авіа-допомоги, але лікар майже одразу констатував смерть. Можливо, якби охоронець допоміг йому, вони могли б її врятувати, але щойно той побачив, що накоїв, то збіг у ліс. І зник. А їх же вчили, що робити з такаими ранами на курсах першої допомоги, Оскар був в цьому впевнений. А гелікоптер став у пригоді, захопивши до лікарні його матір, у якої стався черговий серцевий напад.
Усе село зібралося біля їхнього будинку. Це була дивна процесія, схожа на паломництво, чи радше марафон, бо всі бігли. Вони встали з-за столів, залишивши недопите пиво та ще повні тарілки, вийшли з бару Єжика та побігли до їхньої брами. Лише кілька важких секунд вони стояли, вдивляючись у те, що відбувалося, немов мовчазна армія привидів, але коли ця мить, не довше глибокого вдиху, минула, вони кинулися до дії.
Пізніше Оскар дізнався, що кілька людей вирушили переслідувати охоронця. Вони спіймали його, коли той блукав крізь хащі; він не був знайомий з цією місцевістю, і майже одразу загубився. Ліс був притулком лише для тих, хто його розумів, і смертельною пасткою для решти.
На щастя, батька Лєнки у Єжика не було і він був останнім у селі, хто дізнався про смерть доньки, можливо, це було єдиною причиною, чому охоронця не лінчували. Хоча до цього було недалеко. Можливо, це була удача, що охоронець утік у ліс, і його повернули лише після прибуття трьох поліцейських машин, що врятувало його, і ні однієї волосини з його голови не спало.
Для Оскара вся ніч була схожа на те, якби він слухав галасливих сусідів крізь стіну. Все, що сталося — постріл, стогони вмираючої дівчини, її хрипке, уривчасте дихання, крики мешканців, рев ротора гелікоптера, сирени поліцейських машин, стогони батька Лєнки — все це було приглушено. Лікар сказав, що у хлопця шок, і дав йому снодійне. Він знав його, хлорпротиксен. І він його прийняв. Ще до того, як лікар повідомив поліцію, що, якщо можливо, давати свідчення слід до ранку.
А вранці?
Вранці світ змінився.
РОЗДІЛ 8
1.
Вранці світ піддався зміні. Що б не шуміло за стіною, зруйнувало мури та прямо у чоботах влізло до його світу. Коли він розплющив очі, на кілька секунд його охопило те швидкоплинне відчуття, яке кожен любить після ночі кошмарів.
— Це був лише сон, — прошепотів він. — Господи Ісусе, це був лише сон.
А потім його осяяло, що нічого подібного. Все це сталося насправді, реально, відчутно, болісно правдиво. Він зрозумів це з жорстокістю та швидкістю падіння леза гільйотини, щойно подивився на свої руки, вкриті немитою кров'ю попередньої ночі. Він згадав, як плакав біля раковини, не в змозі зрозуміти крізь сльози, чи вдалося йому вимити кров Лєнки з-під нігтів.
Ні.
І раптом світ наповнився темними кольорами, а у нього в голові замайоріли скорботні прапори. Можливо, краще було б цей день проспати?
— Оскар? — спитав батько з напіввідчинених дверей своєї кімнати. — Ти не спиш?
— Так, — різко відповів він.
— Тут поліція та прокурор. Підеш?
— Добре, зараз одягнуся.
— Я зроблю їм каву.
Батько зачинив двері так тихо й обережно, ніби боявся розбудити сина. Оскар глянув у куток кімнати, де лежав його одяг з учорашнього дня, зім'ятий і покинутий. Закривавлений. Він мав би носити його протягом наступного тижня, щоб нагадувати всім про те, що тут сталося, але в цьому не було потреби; ніхто б цього не забув. Він витягнув з валізи чисту футболку та шорти й попрямував до вітальні. Зупинився на порозі й подивився на свої руки. Йому слід було б їх помити. Але це буде пізніше.
Прокурор здавався приємною людиною, але Оскар не пам'ятав його імені. Він упізнав поліцейського, якого звали Новацький. Вони ставили йому запитання, м'яко, але ґрунтовно. Він відповідав спокійно та точно. Не було відомо, яку лінію захисту обере адвокати охоронця. Що, якби він заявив, що це вони напали на нього? Поліцейський і прокурор випили каву, потім знову наповнили філіжанки її та передали йому протокол на підпис. Вони повідомили, що його можуть викликати до поліцейської дільниці в Устжиках для доповнення свідчень, якщо з'являться нові обставини.
— З яких це пір охоронці носять вогнепальну зброю? — спитав їх Оскар, коли вже встали з-за столу.
— Закон це дозволяє, — відповів прокурор. — Треба відповідати кільком вимогам, але юридично це допустимо. Однак, мушу визнати, що у випадку охорони малоцінних об'єктів це трапляється досить рідко. Частіше зброю видають конвоїрам.
— А як щодо нього? — допитувався Павлік. — Зізнався?
— Зізнань він ще не складав, – відповів Новацький. — Ми як раз йдемо до нього.
— А як щодо будівельного майданчика? – вставив батько.
— Інцидент стався за межами будівельного майданчика, – заявив поліцейський. — Хоча постріл було здійснено з-за паркану.
— Ось чому, поки ми розслідуємо цей інцидент, я видав тимчасовий наказ про закриття цієї території для використання, оскільки він є місцем злочину, – додав прокурор. — Сьогодні ми забезпечимо докази. Однак, мені доведеться зняти заборону одразу після завершення розслідування.
— Чи були якісь записи з камер? – спитав Оскар.
— Вони не встигли підключити їх до сервера, – пояснив поліцейський. — Записів немає.
— Це ганьба.
— Панове.