Тож я горілочки і купив, а ще кілька пляшок пива. І зізнаюся панові доктору, що випив одну чи дві по дорозі додому. Пан доктор же не має нічого проти?
— Рисєк, а скажіть мені, ви багато випиваєте?
— Я? — чоловік здавався здивованим питанням.
— Ну, так.
— Є миле слово, пане доктор, як є оказія, чи не так?
— І як?
— Ну, по-різному буває.
— Розкажи мені, як було вчора і сьогодні з тою випивкою.
— Пане доктор, трохи мені це не подобається. Випити — то не гріх. Я тяжко працюю, аж руки стираються, тому, мабуть, заслуговую на пивко після роботи, чи ні?
— Отже, пиво після роботи.
— Ну, іноді одразу після виходу з заводу ми з хлопцями йдемо випити чарочку, просто щоб той пил змити, щоб в легені не йшло. На свята щось міцніше, іноді келих-два ввечері заллєш. Але щоб одразу так і бухати? Бачите, пане доктор, моя дружина іноді кудкудакає, що бухаю. Легко сказати, сидячи вдома і дивлячись у вікно, важкої праці не знає і не розуміє. Людині треба випити, щоб розслабитися.
— То може, не завадило б якесь хобі? — спитав лікар.
— Це яке ще?
— На риби можна було б сходити.
— Нічого пан доктор в житті не розуміє. — Рисєк махнув рукою. — Рибалки — от хто бухає. На заводі кілька з них кия мочать, я знаю. Це ж як вдома треба мати шкереберть, щоб знаходити приводи випити. Купують вудки, черв'яків копають, кудись ідуть. Хіба ви не можна просто так випити? Зрештою, докторе, всі п'ють.
— Але, можливо, трохи менше.
— Е-е там, гнилий базар. Я ж не якийсь бухарь підзаборний. У мене є квартира, дружина, син, робота. Я що, стою перед магазином і хлищу те вино з пляшки? Чи сплю в парках? Ні, докторе, я працюю і за своє п'ю.
— Рисєк, а не бувало так, що ви забували, як вечір скінчився? Якщо випили міцніше?
— Так, що і плівка порвалася?
— Саме так.
— Часом буває. — Рисєк посміхнувся і відкинувся на спинку стільця. — Але знаєте, пане доктор, голова в мене не тільки для параду, будь-який пісюн мене не переп'є. Він би хотів. Багато людей під стіл валиться, але не я. Бо ж пити треба вміти.
— Так кажуть.
— Горілка, вона для розумних людей, пане лікарю, а не для баранів. Барани п'ють воду з корита або кисле молоко; щонайбільше, срачки дістануть.
Чоловік засміявся і вказав на професора, який відповів чемною посмішкою, щоб не дратувати його. Сьогодні він просто хотів перевірити, наскільки далеко той сягає пам'яттю і чи відлуння пізніших часів резонують у його стосунках зі світом. Однак, схоже, він і справді в останній день перед зникненням припинив. Що з ним сталося протягом цих двадцяти п'яти років? Можливо, колись вони дізнаються, але одне було певним: він також не пив багато протягом цього періоду. Аналізи виявили цироз печінки, порушення функції підшлункової залози та ослаблену імунну систему, що залишило на його шкірі ознаки численних бактеріальних інфекцій. Рентген виявив численні переломи кісток, чого, за словами його родини, раніше ніколи не траплялося. Це означало, що Ришард Павлицький пережив багато подій у своєму житті, і найімовірніше, причиною було зловживання алкоголем. Його зуби були в поганому стані, йому бракувало третини їх, і жоден з решти зубів не був цілим. Також не було жодних ознак стоматологічного лікування.
— Пане доктор, — сказав Рисєк через мить. — Чи можете ви мені сказати одне: зі мною щось не так?
— Якби пан був здоровий, то сидів би вдома.
— Так, звісно. Але я вийшов з роботи і опинився тут. Не знаю як. Впав чи як? Бо пам'ятаю, як вийшов з магазину. Я дуже нервував, бо, знаєте, ми отримали сьогодні такі талони на свята, але ж паршива справа: на них не можна було купити нічого цікавого. І я трохи накричав на ту продавщицю. А потім вийшов і випив пива. А потім...
— Можна сказати, що пан впав і опинився тут з втратою пам'яті.
— Ага.
— Ми повинні перевірити, чи все гаразд.
— Можливо, це через ту роботу на заводі, в тому всьому сифоні. Наказували маску ночити, але знаєте, пане лікар, намордник надягати на себе не дозволю.
— Розумію.
— А якщо ви кажете, що це з пам'яттю, то я все пам'ятаю. Ну, до того магазину. А мені треба додому, бо завтра ж Святвечір, ялинку треба зрубати та прикрасити, щоб вона виглядала якнайкраще. Моя дружина та син чекають.
— Рисєк, не треба хвилюватися про свята.
— Та ну, пане лікар, пан моєї дружини не знає, не кажучи вже про дитину. Вони такі, що нічого до кучі не зберуть, то і з голоду помруть без мене. — Рисєк зневажливо махнув рукою. — Іноді мені на них плюнути хочеться, бо ж вони мене ні на гріш не поважають, лише дивляться, що я приношу додому, а самі сидять на дупах, а робити нічого не бажають.
— Син, хіба, вчиться, так?
— Тааа, до ліцею поперся, — зневажливо пирхнув пацієнт. — Вчений такий, тільки подивіться. А Галина на пенсії по інвалідності, нібито з вадою серця. А сама ледарка, от і все. Але що поробиш? Я їх не залишу. У мене добре серце. Це правда, нервую. Іноді я ще більше злюся, але це ж родина, знаєте. І коли я так злюся, то і вип'ю. Ви ж сам чоловік, пане лікар, тому знаєте, що все на панській голові. Кожен лише дивиться та кричить: "Дай!", а робити немає кому.
Лікар розуміючи кивнув, зітхнув на знак солідарності з тяжким становищем чоловіка в умовах обмежень сучасного світу та вирішив трохи змінити тактику. Пацієнт не пам'ятав, що сталося, це було зрозуміло, але оскільки він був так знайомий з реальністю двадцятип'ятирічної давності, навіть відчуваючи, що зараз у ній функціонує, він зможе розповісти, що йому треба було робити.
— Рисєк, хочеш повернутися додому, бо завтра Святвечір, і треба приготуватися до свят.
— Вірно, пане лікар. Треба їхати за ялинкою. Це ж очевидно, що на Різдво повинна бути ялинка.
— Сам їдеш?
— Ого, пане лікар, пан щось пропонує? — Рисек хитро посміхнувся і погрозив лікарю пальцем.
— Звісно. Мені здавалося, що ти маєш їхати з сином.
— Зазвичай так і було, бо батько брав мене до лісу за ялинкою, але знаєте, останнім часом у мене не найкращі стосунки з моїм Пьотрусем. Звичайно, хлопець дорослішає, але що стосується мене, то він має більше слухати. Якби я розмовляв з батьком так, як він іноді робить, я б отримав такого стусана, аж губи облизав. Це правда. Це були часи, важкі, але порядні, вони навчили мене життю.
— Тож ти його не береш?
— Лікарю, це все секрет, так? Все це, — Рисєк покрутив пальцем перед обличчям.
— Звичайно.
Пацієнт трохи нахилився над столом, крадькома глянув ліворуч і праворуч, а потім знизив голос.
— Є в мене така приятелька, — оголосив він. — Боженка.
— Хмм, — пробурмотів Росінський, обережно, щоб не збити чоловіка з розповіді. Фігура Боженки з'явилася вперше; він не згадував про неї в попередніх розмовах.
— Дуже мила дівчина, — додав Рисєк. — І я вирішив їхати без молодого, як раз з Боженкою домовився. І я так перелякався, що лікар про неї знає.
— Вперше про неї чую.
— Поїдемо в ліс по ялинку, — все так же шепотів Павлицький, — а в лісі, ви самі це знаєте, пане доктор. Чоловік має власні потреби, — підморгнув він професору.
— Я абсолютно не засуджую, — швидко заперечив Росінський. — Звичайно, що має, у кожного є свої потреби.
— То пан наш хлоп. — Рисєк випростався і ляснув рукою по столу. — Я одразу це відчув.
— Тож ви домовилися з Боженкою?
— Вірно, — відповів Павліцький. — Тільки тссс... — Він приклав палець до губ. — Бо Галина, це моя дружина, збожеволіла б і забила б мене уві сні. Пан же знає, як воно буває. Чого око не бачить, серцю не жаль. Вона порядна жінка, але розпустила себе. Раніше фарбувала волосся, нігті та користувалася гарними парфумами, а тепер просто сидить удома та розгадує кросворди.
— Звичайно, нікому ні слова.
— Ну, я думаю.
— А як ту Боженку звати?
— Ааа. — Рисєк погрозив пальцем. — Пане доктор, давайте будемо тими, ну, як їх там... джентльменами. При колегах таких речей не говорять.
— Отже, такий план на вечір. — Росінський одразу змінив тему, знаючи, що може повернутися до імені коханки Рисєка за кілька хвилин, коли пацієнт забуде цю частину розмови. — Їдеш по ялинку? З колегами не зустрічаєшся?
— Свята — це для родини, пане доктор, — повчив його Рисєк. — Сам пан розуміє. Шурин приїде на Святвечір, потім, можливо, підемо на опівнічну месу, хто знає. Посиджу дома, відпочину.
— Ну, добре, Рисєк, на сьогодні кінчаємо. Пішли до столовки, поїж чогось, а потім вийдеш.
Пацієнт кивнув на знак згоди та підвівся з-за столу. Професор Альберт Росінський, навпаки, вже відчував поколювання в руці від думки, що йому потрібно негайно зателефонувати колезі та повідомити йому новини про нову постать, Боженку. Можливо, це буде ключем до розгадки подій фатальної ночі, коли Ришард Павліцький безслідно зник.
Розділ 6
23 грудня 1999 року
Його розбудив повний сечовий міхур. Йому наснилося, що йому так сильно хочеться відлити, а зробити це нікуди, що він закричав, прокинувшись. Перемелював слину в роті, гірку та густу. О Боже, як же він хотів пити! Пиво! Так ні, він випив усе. Ну як на зло.
Встав, і щойно його тіло випросталося, відчув пульсацію в голові та гудіння, ніби хтось увімкнув радіо, яке не було налаштоване на жодну станцію.
— Курва мать, — пробурмотів він собі під ніс.
Попрямував до туалету через темний коридор, зайшов всередину та швидко став над унітазом. Полегшення, яке прийшло від удару струменя сечі об порцеляну, було невимовним. Він прокашлявся, сплюнув у раковину та нахилився над умивальником. Набрав в рота холодної води та жадібно пив. Металевий присмак не змивався з язика; для цього потрібні були засоби більш сильні.
Вийшов з туалету. Слабке світло проникало крізь скляні двері в кімнаті Пьотрека, а Галина сиділа на кухні з увімкненою лампою, мабуть, розгадуючи кросворди. Вона завжди уникала роботи. Настрій покращився, коли побачив свою сумку в коридорі. Що ж, він же зробив солідні закупки і забув їх викласти, а там було кілька пляшечок ліків від усіляких недуг. Схопив сумку і вийшов на балкон, розставляючи пляшки одну за одною поруч із каструлями, які поставила Галина. Але було дуже холодно! Їм доведеться тепло одягнутися. Він відкрутив кришечку однієї з пляшок та зробив кілька ковтків. Ще тепла горілка заспокійливо потекла по горлу. О, матусю. Яка смакота. Дехто скаржився, що її не можна пити теплою, але це була нісенітниця.