— Усе майно, що залишилося, за будь-яких обставин належить вам.
— Безперечно, — підтвердив Гашпар, — усе нерухоме майно. Але ж де гроші, готівка? Адже у нього повинна бути сила-силенна готівки! Боюся, що тут якісь хитрощі.
Паньокі підозріло дивилася на братів.
НЕНАЖЕРИ ГРЕГОРИЧІ
Дуже скоро заповіт Грегорича став відомий у міських вищих колах і викликав хвилю обурення у простесеньких патріархальних салонах, де над старезним черешневого дерева фортепіано красується олеографія "Вилазка Міклоша Зріні", а на столику, прикритому білою розшитою скатертиною, виблискують порожнисті срібні підсвічники і між ними — привезена з Пєштьєна величезна склянка з зображенням пєштьєнських купалень, у якій духмяніє бузкова гілка.
О, у цих маленьких мирних вітальнях тепер вирували, кипіли пристрасті!
— Те, що утнув Грегорич, просто жахливо! Він завжди був людиною нетактовною, але щоб після власної смерті ось так знеславити добродійних, шляхетних дам, у яких волосся давно вже посивіло, котрі давно бавлять онуків (а таких принаймні була добра половина), — ні, це жахливо!
Одне слово, моральність дев'ятьох жінок була виставлена усім на посміх. Про них говорило буквально усе місто, їхні імена були в усіх на вустах; а втім, не всі лаяли невдаху Грегорича, — траплялися і скептики, і вони сумнівалися:
— Врешті-решт, хто може знати, що між ними було! Грегорич замолоду був козак хоч куди.
Навіть ті, хто беззастережно засуджував Грегорича, дозволяли собі розводитися: все ж там мала бути якась обопільна симпатія, коли вже він про них згадав. Однак учинок сам по собі, безумовно, не джентльменський, навіть якщо допустити найгірше, — а втім, у такому випадку це ще більша нетактовність.
— Витівка, — заявив молодший міський нотаріус Міхай Вертані, — за яку належить забалотувати у клубі... тобто належало б. Я хочу сказати, ми б його забалотували, коли б він ще жив. До дідька, якщо на пам'ятнику напишуть, що він благородна людина, я зішкребу цей напис власним ножиком.
А головний архіваріус, він же за сумісництвом і начальник пожежної охорони, якого мали за знавця у справах честі вже протягом двадцяти років, сприймав цей випадок цілком інакше.
— Звичайнісінька легкодухість. Що таке жінка? Адже жінка тільки до тридцяти п'яти років жінка. А ці що? Усі дев'ять — матрони, і їм навряд чи зашкодить невеличка нескромність або невеликий поговір. На іржавих сталевих лезах подих плям не залишає. Гусінь також тільки з тих дерев знімають, які вкриті листям та квітами і які невдовзі будуть плодоносити, з висхлих дерев гусінь не знімають. Кому ж у такому разі справді нашкодив Пал Грегорич? Він заподіяв образу чоловікам дев'ятьох жінок! Ображати, знаючи наперед, що не зможеш дати сатисфакцію, — а Грегорич, кажу це привселюдно, зараз нездатний дати сатисфакцію, — це легкодухість і боягузтво. Ось на чому він схибив.
Та тут знову виринули брати Грегоричі, що не лінувалися розкидати розумом, і прогули усім у місті повні вуха, на різні способи паплюжачи дев'ять бідолашних пасій небіжчика. Скінчилось усе тим, що наступного дня вранці до нотаріуса з великим ґвалтом вдерся Іштван Возарі, дружина якого також значилася в числі спадкоємниць, і заявив: у його половини ніколи нічого такого не було з цим соромітником Грегоричем, а тому він вважає за неможливе прийняти дві тисячі форинтів. Як тільки про це дізналися у місті, до Столаріка по черзі з'явилися вісім інших дам і також відмовилися від спадщини: і у них, мовляв, ніякого зв'язку з Грегоричем не було. Пан Столарік давненько не заживав такої втіхи, яка йому судилася того дня: кумедне було видовище, коли зморшкуваті, беззубі, із сивими буклями бабусі, палаючи з сорому, засвідчували свою цнотливість.
Та ще веселіше було братам Грегоричам, до чиїх кишень перейшли тепер прикладені до заповіту і збережені їхніми зусиллями двадцять тисяч, за винятком, зрозуміло, тих двох, що призначалися для Академії наук, оскільки ця остання, незважаючи на те, що у неї й поготів не могло бути зв'язку, ніколи і ніякого, з соромітником Грегоричем, все ж таки прийняла відписану їй суму: Академія наук — десята божа бабуся — виявилася не настільки сором'язлива, як решта дев'ять.
Однак радість братів Грегоричів скоро розтанула — чеський маєток брата Пала як за водою пішов. Пан Гашпар подався до Праги і там марно шукав кінці. Ще дома здавалося дивним і підозрілим, що ніде не знайшлося ані найменшого сліду документів на цей маєток: ні купчої грамоти, ні якого-небудь ділового листа від управителя. Це було зовсім незрозуміло. Болдіжар лихословив, що раніше з ним ніколи не траплялося, а нотаріус Столарік під'юджував:
— Причина такого неладу, мабуть, те саме море, яке Шекспірові заманулося розташувати у Чехії[16]: це воно поглинуло маєток Грегорича.
Знавіснілі брати бушували не на жарт, казилися з люті, погрожували тюрмою Анчурі та Матько, якщо ті не скажуть, де чеський маєток. Вони затіяли справжнє слідство про спадщину і влаштували суворий допит обом слугам: хто, як не Матько, повинен був точно це знати, адже саме він супроводжував господаря у той маєток.
Врешті-решт Матько все ж таки признався, що покійний пан тільки говорив про поїздки до Чехії, а насправді їздив у Сегед або Коложвар, де вчився маленький Дюрі.
Ох Пал Грегорич! Ох потвора, як одурив, як ошукав своїх бідних родичів!
Тепер уже неважко було здогадатися, що задумав старий лиходій, — щоб його земля викинула! — чому потай перевів усе нерухоме майно на гроші. Ясно як сонце ясне: усю вартість віденського будинку та маєтку він хотів передати своєму незаконному вишкребку.
Невже передав? Ні, не міг він цього зробити — сотні тисяч довірити шмаркачеві! А коли так, то куди ж він їх подів, кому віддав? Ось це була загадка, відгадуючи яку Грегоричі, збиваючи ноги, нишпорили по всіх усюдах. Нотаріус, — а саме він останній розмовляв з небіжчиком перед його смертю, — твердив, що Пал Грегорич ані словом не згадав ні про які гроші. Анчура присягалася землею і небом: нема у неї ані шеляга, та й сама вона прикро вражена — адже небіжчик залишив її і сина ні з чим. Не може вона його добрим словом пом'янути, нещасним зробив він бідного хлопчика: доки сам живий був, не знала меж його щедрість, а тепер ні миски, ні ложки; хлопчик зростав паничем, наставника для нього тримали, а тепер він стане бідним школярем, буде перемагатися сяк-так уроками — хто-зна, чи дасть її будинок стільки прибутку, щоб послати хлопчика до університету.
"Так, — міркував Столарік, — якщо небіжчик справді хотів, щоб хлопчику дісталися гроші, він міг подарувати їх йому відкрито й ніхто б не зміг цьому завадити. Хіба не так?"
Це була щира правда, і тому вся ця історія здавалася ще незбагненнішою. Віденський будинок Грегорич продав за сто вісімдесят тисяч, пріворецький маєток — за сімдесят п'ять, разом чверть мільйона форинтів. Господи Боже милосердний, куди ж він подів таку величезну купу грошей? Навіть коли б він виміняв їх на золото, розтопив його, а потім сьорбав ложкою — однаково стільки не з'їв би, а Грегорич до того ж був ощадливий, — значить, гроші десь та приховані. Але ж де? Від усіх цих здогадів з розуму можна було спасти.
Неправдоподібним здавалося і таке, щоб гроші зберігалися в Анчури, у хлопчика або Столаріка, якого призначили опікуном Дюрі Вібра; але брати Грегоричі не відкинули такої можливості і, найнявши шпиків, приставили їх до Анчури — кожне її слово зараз передавалося за призначенням; у Пешті серед студентів-юристів браги розшукали якогось пронозу, підмовили його заприятелювати з Дюрі й повідомляти їх про кожне його слово та про спосіб життя.
Дюрі, однак, жив дуже бідно, сумлінно відвідував лекції в університеті, ночував у "Семи совах", харчувався на вулиці Кепіро у дешевому ресторанчику "Перше квітня". Ресторанчик цей, переповнений ущерть студентами-юристами, був однією з тих милих серцю старожитностей, яку давно вже проковтнуло ненажерливе сучасне життя. На вивісці харчевні красувався кругловидий здоровань, що розмовляв на вулиці з худим, як жердина, суб'єктом, а під ними був відтворений такий діалог:
Худий пан. Де це ви харчуєтеся, добродію, що так прекрасно виглядаєте?
Товстий пан. Та ось тут, у "Першому квітня".
Худий пан. Тоді і я там харчуватимусь.
Проте готували у "Першому квітня" вкрай погано, й цілком ймовірно, що причиною назви "Першого квітня" і став наведений вище діалог. Далебі, треба визнати, що давніш трактирники були досить відверті, а коли й брехали, то робили це з такою наївною щирістю, що кожний розумів їхні невинні хитрощі.
Про кожний день життя Дюрі до пана Гашпара прибували докладні бюлетені: снідає у кав'ярні, до обіду буває на лекціях, опівдні обідає у "Першому квітня", по обіді шкрябає пером у адвокатській конторі, вечеряє кусничком сала або сиру, купленого у бакалійника, а далі сидить до півночі над книжками. Усі його люблять, усі його хвалять і кажуть, що з нього буде путяща людина.
Лукавий Гашпар Грегорич уже майже навіть бажав, щоб ці чверть мільйона виявилися у Дюрі і щоб той згодом одружився на його дочці Мінці, що саме починала перетворюватись із бруньки у пуп'янок — їй було одинадцять.
Однак припущення це не трималося купи — ні в Анчури, ні у хлопчика грошей не було — інакше це хоч якось, а позначилося б на їхньому щоденному житті, особливо Дюрі. Анчура здала в оренду будинок, і з цих грошей пан Столарік щомісяця надсилав Дюрі тридцять форинтів.
Брати Грегоричі поділили між собою відкинуті жінками вісімнадцять тисяч і ще тих кілька сот, що їх удалося взяти за меблі, які пішли з молотка, та ще за деякі незначущі дрібниці, — решта майна безповоротно зникла. Усе місто сушило собі над цим голову. Теревенили казна-що, вигадували всілякі нісенітниці: ніби старий посилав гроші Клапці[17] і ніби прийде час, коли ці гроші повернуться у вигляді багнетів, очолюваних Клапкою. А ще казали, що в Лопатайському лісі був у Пала Грегорича чарівний замок, де він відлюдно тримав незвичайну красуню. Якщо він сам і не зміг би проковтнути усе своє багатство, сьорбаючи розтоплене золото столовими ложками, зате красуня по чайній ложечці та по крапельці упоралася б з ним дуже швидко.
І раптом серед усієї цієї нестримної балаканини вийшло на яв щось схоже на правду.