Правда, вже й бузок розпускається, але йому байдуже. Це некорисний, вередливий пан між деревами, йому не потрібно приносити плодів. Відцвів — і свій обов'язок виконав. А велетні дуби — повільні, розважні; вони навіть не розвиваються, їм ще й досі сниться зима.
Граф Янош, задумавшись, ішов повільним кроком в глиб парку, вздовж дзюркотливого струмка, вода якого, минаючи один за одним кілька місточків, текла між камінням по різнокольоровій гальці. За останнім місточком височіла кам'яна стіна. Вона зупинила б воду струмка, коли б унизу не було залишено отвору з гратами, через який вода текла в сусідній, ще більший парк. Граф Янош більше всього на світі любить цей невеличкий струмочок. Це ж він носив його листи в сусідній, такий милий його серцю парк. І зараз поточок туди біжить, так само, як і думки Яноша.
Навіщо нам так довго таїтися перед читачами, розумними людьми, коли і так ясно, бо вже й горобці навколо цвірінькають про це, що сусідній парк, про який іде мова, належить Міклошу Горвату, будинок якого біліє на пагорбі (вірніше, дах якого блищить між ялин і беріз), а в Горвата є дочка, на ймення Пірошка, і що графу Яношу саме вона подобається найбільше від усіх дівчат на світі.
Старий Горват — один з найбагатших людей в околиці. Але батько його був бідним майстром-хутровиком, тому Горвата не дуже визнавали. Тим більше, що він і багатство нажив собі незвичним, можна сказати, ганебним шляхом — власним розумом. Інші панські маєтки добувалися шаблею або через шлюб. Tertium non datur (* Третього шляху не дано (лат.)).
Скажем коротко: Міклош Горват замолоду працював викладачем хімії в місті Кашші, але бідував, як і всі його колеги. Видно, належав до тих людей, яких не люблять боги. Був і священиком, але, закохавшись, скинув сутану і залишив посаду професора. І тому, що, крім хімії і віршування, він нічого не знав,— то й задумався над тим, як своє знання обернути на гроші.
На поезії не проживеш: живим прикладом цього може послужити Вітезь Мігаль Чоконої, який мандрував від мецената до мецената в дірявих чоботях. А вони, ці меценати, живуть дуже далеко один від одного. Чоконоі, правда, хоч не був одружений, а в Міклоша Горвата, навпаки, була красива дружина і порадувала його близнятами. Зрозуміло, що тут було потрібно зразу за щось братися, і не за поезію, а, скоріше, за хімію. Саме в той час він дістав у спадщину від батька — Міклош був сином-одинаком — приблизно шість тисяч форинтів. Він і надумав зайнятись винокурінням. Але звичайна горілка дуже дешева, її п'ють тільки селяни; тому він вирішив щось інше придумати, скомбінувати. Він знав, що селяни при надзвичайних святах, таких, як весілля, хрестини, до горілки домішують мед, і тоді споживають її навіть жінки. І Горват надумав готувати горілку для панів, бо у них гроші є, вони можуть платити.
Горват вирішив, що його напій повинен бути рожевого кольору, солодким, як цукор, але трошки гіркуватим, ароматним, з присмаком тміну,— саме такий, який до вподоби угорцю. Отож пан Горват виготував з великим умінням такий напій і назвав "Рожевою наливкою". Купив чан, з Відня привіз перегінний апарат (саме тоді винайшли його) і взявся за виготовлення нового, незвичайного напою.
Сусіди і рідня тільки головами хитали:
— Ти здурів, чи що? Думаєш, що люди це купуватимуть? Ти сам знаєш, що угорець помалу рухається. Ідея твоя непогана, напій такий, що можна пити, але де ти візьмеш покупців?
Горват тільки хитро посміхався:
— На кладовищах ...
Думали, що він з глузду з'їхав, але розум у нього був досить гнучким. Коли Горват побачив, що торгівля справді погано йде, то розіслав агентів у північні повіти Угорщини, щоб ті принесли йому відомості, де і хто із шляхтичів помер, залишивши за собою великий маєток.
Агенти повернулися з довгими списками. Після цього пан Горват навантажив вози повними бочками "Рожевої наливки", для кожного померлого пана по одній бочці. Агенти зупинялись перед палацами, що поринули в траур, і скидали по бочці, мовляв, це достойний пан замовив їм тоді-то і тоді, коли вони проїжджали в цих краях.
Спадкоємці дивувались або ж зовсім не дивувались, говорили, що господар вже помер, але коли вже така справа, щоб не тягатись з вами по судах, візьмемо бочку "Рожевої наливки", хоч самі не знаємо, що воно таке.
— Не турбуйтесь, не пожалієте,— запевняли їх агенти.
І вони справді не жаліли.
Так і йшла примусово торгівля. Повертаючися з порожніми возами, агенти знову записували собі у попів імена нових покупців. Провидіння в цьому випадку було послідовним: смерть безперестанку косила великих панів. Не так, як гільйотина в Парижі, що тільки один раз опустилась на їхні шиї. Коли списки знову заповнювались, Горват знову навантажував вози бочками наливки і посилав їх в низину, в серце країни: за Дунай, до Загребу, навіть і далі. Адже і хорвати люблять все, що добре, і вони смертні.
За десять-п'ятнадцять років винокурня пана Горвата настільки збільшилася, що зайняла чималу площу; котли кипіли від раннього ранку до пізнього вечора. А грошей зібралось у Горвата стільки, що він не знав, куди іх дівати. І коли цісар Франц звернувся до комітатів і до великих панів за грошовою допомогою для війни з французами, один Міклош Горват послав Францу в подарунок у Відень стільки волів, як увесь комітат Сотмар. А ми знаємо, що сотмарський комітат вислав цісарю тисячу волів, бо залишилася з тих часів епіграма:
Аж тисячу бичечків дав цісарю Сотмар,
А цісар лиш одного прислав Сотмару в дар.
І справді, в тому самому році Франц призначив нового фівішпана для Сотмара.
Але його імператорська величність вшанувала Горвата більше, ніж Сотмар, бо наділила його титулом шляхтича, додавши до його прізвища сталий епітет "Сільваші" (Це саме і не відповідало істині, бо він варив свій напій з усього, тільки не з слив) (* Сільваші (угор.) — дослівно: сливовий ).
Зробившись шляхтичем, Горват перестав варити горілку (що не личить, то не личить!), купив у графів Цобор, які розорилися, великі маєтки і оселився в цьому селі разом із своїми дорослими дочками.
Так пан Горват став багатою людиною і шляхтичем. У свій час угорський шляхетський стан був своєрідною мудрою політичною установою, басейном, де збиралось все краще в країні. Коли хтось набував пошану і авторитет на будь-якій ниві діяльності або накопичував собі скарб духовний чи матеріальний, який мав якусь цінність — міг це бути румун чи німець,— його зразу приймали в шляхетські ряди, з метою увібрати все сильне. І тому ця нація могла так довго триматися. Бо тому, хто міг шкодити їй іззовні, вона простягала руку, брала його в обійми, давала місце в своїх рядах. Поза нею залишались тільки слабі, безпорадні. Треба визнати, що наші предки були розумними людьми. І ви, пани демократи, не плюйте на ті побляклі від часу герби. Це — реліквії. 3 цих малих гербів була побудована барикада, яка захищала той великий святий герб, який ви одного разу намагались переробити, потоптавши вікові традиції і замінивши їх масонським духом.
Угорська шляхта не була тим муром, що відгороджував привілейований клас від народу. У тому мурі були широкі ворота, крізь які кожен, хто цього заслуговував, міг пройти.
Але Горвата, хоча він був і багатий, зневажали шляхтичі. Навіть інші Горвати — із села Бібіт, з Фельшебогача, з Нодьварода, з Пегричевича, з Віксіта — не любили його. Вони не відповідали на його візит не тому, що він варив горілку, а тому, що збував свою продукцію обманом, продавав її за рахунок мертвих. Правда, так робив Горват тільки спочатку, бо пізніше і без цього купували його "Рожеву наливку".
В його домі появлялись тільки дрібні шляхтичі, ті що "ходили в бекеші". Іх дратувало багатство Горвата, вони теж інколи кепкували з нього; однак він не брав цього близько до серня.
— Нічого,— говорив він,— для шляхти, як і для холодцю, потрібний час, щоб вона затверділа.
Що правда, то правда, у нього було щось від чванливості вискочок, від чого дуже важко звільнитись людині, яка опирається тільки на саму себе.
Вже одне те, що він свій будинок перебудував на середньовічний замок, замість того, щоб приховати своє шляхетство, є великою дурницею, бо після Робесп'єра і Марата невигідно ним виблискувати.
Хай Горват покриє вежу срібними плитами і виложить її мармуром, що б він там не робив,— все це — не те! Ось, наприклад, будинок Берната: там немає ніяких прикрас, тільки фасад оздоблений чотирма колонами. Зате будинок цінний, хоча б тому, що в одній з його кімнат колись проїздом з Капоша ночував Ференц Ракоці з дружиною. Більше того! Він забув шкатулку, оббиту міддю. В таких шкатулках у ті часи магнати возили з собою гроші під час подорожей. (Розуміється, у цій нічого не було). І, крім того, вранці, коли пакували речі, фрейліни герцогині (ці, видно, даремно їли хліб!) забули в кімнаті корсаж княгині (* Ці дві реліквії ще й досі знаходяться в Деже Берната, сина Жігмонда Берната.-Прим. авт.). Дивно, як він сходився на талії, коли такий широкий був на грудях". Ну от, хай таку хату збудує пан Горват, в якій дружина Ракоці забула б корсаж. Ні, це неможливо зробити.
Але Горвата подібні думки не хвилювали. Він і надалі удавав з себе господаря маєтку, діючи подібно до шимпанзе пана Дорі в Олосреську, який, побачивши, що Марішці знімають мірку з маленьких красивих ніжок, теж простягає шевцеві свою лапу.
Міклош Горват побудував вежу і перекидний міст у свій замок. На вежі закріпив прапор із гербом Горвата у вигляді бичачої голови. Адже імператор Франц послідовно платив за тисячу бичачих голів — однією бичачою головою! Але набагато був кращий герб у Берната: на голубому полі виділялась пробита мечем нога.
Коли Горват сідав до столу обідати, на замковій вежі три рази трубив ріг, щоб, почувши ці пронизливі звуки, все село говорило: "Ну, тепер у Горватів суп подають".
Набагато приємніший для вуха благородний звук двохсотрічного срібного посуду в домі Бернатів, особливо тоді, коли до дзвону срібного прибору приєднується дзвін сторічної порцеляни.
Горват, колишній професор хімії, нагадував казкового володаря замку. Він кожного смішив своїми дивацтвами. Як він видав заміж першу дочку Розалію — сміх, та й годі! Дівчина була така красива, як королева Марія-Терезія в юні роки.