Ви одержите по п'ятдесят форинтів, якщо цієї ночі виб'єте у стіні заглиблення, щоб у нього помістився казан, а потім так усе заладнаєте, щоб це місце пізнати не можна було.
— Ото й по всьому?
— Так. Потім від господаря цього будинку ви будете щорічно одержувати по п'ятдесят форинтів, доки язика на зашморзі триматимете.
Мулярі знову перезирнулися, і відповів той, що був старший:
— Зробимо. Де працювати треба?
— Зараз покажу.
Незважаючи на те, що ходити йому було тяжко, Грегорич зняв з цвяшка ключ і, пропустивши робітників поперед себе, вийшов з ними у двір.
— Йдіть за мною, — наказав він.
Вони перетнули сад, за огорожею якого білів "Ліван" — невеличкий камінний будинок з ділянкою у два гольди, засадженою яблунями. Яблука були тут чудові. Через них, власне, і купив колись Пал Грегорич цю садибку у вдови священика й подарував її маленькому Дюрі, одразу записавши на ім'я хлопчика. Дюрі, коли жив дома, займав її разом з Купецкі, — зараз будиночок стояв пусткою.
Ось куди привів Грегорич малярів і показав місце, де треба було довбати: коли закінчать, нехай прийдуть за ним і візьмуть казан — він хоче на власні очі побачити, як казан замурують у стіну.
Опівночі отвір був готовий. Мулярі прийшли й постукали у вікно. Грегорич впустив їх, вони увійшли й побачили серед кімнати казан. На казані лежала тирса, але він був такий тяжкий, що двоє кряжистих здорованів насилу підняли його. А що лежало всередині, не знав ніхто.
Грегорич не відходив від них ні на крок і, поки казан не замурували, не рушив з місця.
— Накажіть, господарю, завтра побілити стіну, а післязавтра сам дідько вже нічого не знайде.
— Я задоволений, — сповістив Пал Грегорич і передав їм обіцяні гроші. — Тепер ідіть собі.
Старший муляр, здавалося, не йняв віри, що вони так дешево відбулися.
— Раніше такі справи інакше оборудували, — сказав він дещо зневажливо. — Читав я про це та й чув. За старих часів мулярам очі виколювали, щоб вони іншим разом дороги сюди не шукали. Та й те правда, звичайно, що давали за це не п'ятдесят форинтів, а сто раз по п'ятдесят.
— Але ж то за давніх добрих часів траплялося! — зітхнув другий.
Пал Грегорич, не заходячи в дальші балачки, старанно зачинив міцні дубові двері, пішов додому й ліг у постіль.
На ранок у нього знову почалися корчі у шлунку, він дуже мучився і кричав від болю. Лаврові краплі та гірчичники заспокоювали лише на мить. Обличчя взялося прозорою блідістю, а синизна під очима зробилася матова, примарно-тьмава. Він стогнав, хрипів, але час від часу все ж таки виявляв інтерес до зовнішнього світу.
— Звари смачний обід, Анчуро, добрий обід приготуй. Звари локшину з маком — адже хлопчик приїде опівдні.
Через півгодини він знову заговорив до Анчури:
— Пильнуй, щоб з медом локшина була, як любить хлопчик.
Для себе він попросив мінеральної води і, припавши до пляшки, випив її за одним духом — очевидно, внутрішній вогонь пік його нестерпно.
Незадовго до полудня різь посилилася, і хворий почав блювати кров'ю. Анчура, злякавшись, заридала й хотіла послати по лікаря або священика.
Грегорич похитав головою:
— Ні, ні. Я вже готовий. Зі мною все гаразд. Я чекаю тільки сина. Котра година?
У цю мить задзвонив у соборі дзвін, провіщаючи полудень.
— Зараз прибуває поштова карета з пасажирами. їди скажи Матько, щоб йшов за ворота: нехай зустріне Дюрі й занесе чемодан.
Анчура у відчаї заломила руки. Може, покаятися, сказати, що не відправила телеграму? Боже, Боже, як йому тяжко дожидати сина!
Та вона не насмілилася признатися і брехала далі: "Добре, зараз пошлю Маті".
А хворий ставав дедалі неспокійніший:
— Винеси Маті ріг, Анчуро! — На стіні на зеленому шнурі висів величезний ріг. — Нехай затрубить у ріг, коли хлопчик прибуде. Так я швидше дізнаюся про його приїзд.
Довелося зняти й винести ріг; тепер Анчура і зовсім не наважилася б признатися в тому, як вона схибила.
А Грегорич тим часом затих, перестав хрипіти й стогнати; він напружено прислухався, ледь помітно підвівши з подушок голову, і притискав до себе пошарпану парасольку, гладив її, наче це полегшувало його страждання.
— Відчини вікно, Анчуро, щоб я міг почути ріг Матько.
Через відчинене вікно до кімнати проник сонячний промінь, залетів вітерець, несучи з собою п'янкий запах акації, що пишно цвіла на подвір'ї. Грегорич вдихнув цей запах, запах акації, і сонячний промінь востаннє сколихнув у його душі давно пригаслі почуття.
— Поклади мені на чоло руку, Анчуро, — промовив він ледь чутно, задихаючись, — хочеться мені востаннє відчути на собі жіночу руку.
Анчура поклала руку йому на чоло, і він заплющив очі; здавалося, йому було приємно, що голова його спочиває на подушках. Спека зовсім не відчувалася, чоло було скоріше холодне та сухе, неначе шкіра зовсім втратила вологість і тліла, перетворюючись на порох.
— Жорстка рука у тебе, Анчуро... Загрубіли твої руки, порепалися, — простогнав хворий і додав: — Зате у синочка м'які ручки, теплі... — Він кволо усміхнувся і розплющив очі: — Ти нічого не чула?.. Ш-ш-ш... Здасться, затрубив Матько...
— Ні, я нічого не чую.
Грегорич роздратовано махнув рукою, вказуючи на сусідню кімнату:
— Це чортовий годинник деренчить. Непокоїть він мене, дратує. Зупини його, Анчуро, та швидше, швидше...
У суміжній кімнаті на шафі теленькав старовинний годинник. Це був чудовий годинник, куплений ще батьком Грегорича на аукціоні в Гемері, коли розпродували майно Сентівані. У футлярі з чорного дерева з двома алебастровими колонами й золотавими ступінчастими перетинками від стінки до стінки гойдався великий круглий маятник, видаючи глухий надтріснутий звук.
Анчура стала на стілець і, випроставшись, зупинила маятник.
І тут серед цілковитої тиші почувся придушений зойк, якісь дикі, невиразні звуки: "Я чую ріг, я чую..." Потому почувся хрип та звук падіння.
Анчура скочила на підлогу й кинулася до спальні. Там уже знову панувала тиша, постіль була заюшена кров'ю, а Грегорич лежав мертвий — увесь блідий, з нерухомими, розплющеними очима. Опущена додолу рука задубіло стискала парасольку.
Так закінчив свій шлях бідний Пал Грегорич. Звістка про його смерть швидко поширилася серед сусідів та родичів. Міський лікар Констатував смерть од виразки шлунка. Хизуючись знанням кількох латинських слів, він щось зацвенькав про прорив стінки шлунка й наступний крововилив, а також висловив свій жаль з приводу того, що не був запрошений раніше, бо міг би врятувати хворого. Невдовзі у будинку покійного опинився брат Болдіжар, а заразом і брат Гашпар, обидва з усіма своїми діточками. Пані Паньокі (уроджена Марі Грегорич), найстарша з родичів покійного, яка виїжджала влітку в село і тому тільки понад вечір дізналася про сумну подію, в розпачі заголосила:
— Який удар, який удар, що йому заманулося переставитися влітку! Я завжди молилася про те, щоб він помер узимку, а він узяв та й помер улітку. Ну, та чи варто після цього в наш час молитися? Боже мій, який удар! Ті двоє злодюг, звичайно, обікрадуть мене.
Вона зараз наказала запрягати й чимдуж помчала до Бестерце, однак прибула лише поночі, коли Гашпар і Болдіжар уже обнишпорили усі закути і, повністю заволодівши будинком, вигнали з нього Анчуру. Марно твердила сумирна жінка, що будинок належить їй, що він записаний на її ім'я і вона тут хазяйка.
— Тут ваших тільки чотири стіни, — відказав їй пан Гашпар. — Свого часу ви їх одержите. Усе інше наше. Нема тут чого шукати особі з такою сумнівною, як у вас, репутацією! Ану, гайда звідси!
Гашпар був стряпчий, а тому базіка нівроку, — де там Анчурі з ним змагатися! Поплакала вона, поплакала, а потім накинула хустку, підхопила свою скриню, кілька клунків та й подалася до матері Матько, та ще й так проклятущі Грегоричі усе шмаття її перевернули — чи не бере вона з собою часом які цінності, ощадні книжки тощо.
Пала Грегорича ховали на третій день. Похорон був убогий, мізерний, ніхто не плакав — тільки Анчура; через злосливу рідню вона не насмілювалася близько підійти до труни й боязко тулилася десь позаду. Син її з Сегеда ще не приїхав, та це й на краще — адже і його могли вигнати з дому родичі. Дарма що Анчура ховалася позаду, люди все ж дивилися тільки на неї, вона притягувала до себе всі погляди — гляньте, який просторий панський будинок відказав їй Грегорич! І коли вона випадково упускала хусточку, мокру од сліз, усі вдівці, що віддали шану жалобному зібранню (серед них був навіть один радник), кидалися її піднімати.
Упущена хусточка була мірилом того, як високо піднялася Анчура в громадській думці від цього дня.
На третій день уся рідня зібралася у нотаріуса Стола— ріка, і заповіт було розкрито. Він, зрозуміло, виявився дещо дивний.
Перш за все старий заповідав дві тисячі форинтів Угорській Академії наук. Далі всім тим паніям, з якими він мав близьке знайомство, до яких колись учащав або залицявся, він залишив но дві тисячі форинтів кожній. Цих осіб, числом дев'ять, він назвав на ім'я кожну, а відписану суму — двадцять тисяч форинтів — приклав готівкою до заповіту, доручивши нотаріусу Столаріку роздати їх спадкоємницям.
Родичі слухали, тамуючи подих, тільки зрідка, коли зачитувалися окремі пункти, братик Болдіжар чи братик Гашпар демонстрували свій спокій, то нахиляючи голови, то реплікою на зразок:
— Ось це правильно.
— Що ж, справедливо.
— Бог з ним.
— Добре зробив.
Одна тільки Паньокі саркастично усміхнулася, коли були названі імена дев'ятьох жінок.
— Цур їм! Однак це дивно... дивно!
Братик Болдіжар, вважаючи, що не варт зупинятися на дрібницях — адже покійний Пал усе життя був диваком, і бажаючи виявити великодушність, вигукнув:
— Прошу вас, пане нотаріус, читайте далі!
— Далі нічого немає, — коротко відповів нотаріус.
Залунали вигуки подиву, і усі кинулися до заповіту.
— Не може бути!
— Більш нема ані літери, — знизав плечима нотаріус.
— А інше майно? А маєток у Чехії?
— Маєток у заповіті не згадано. Я читаю лише те, що написано. Можете, панове, переконатися на власні очі.
— Не розумію, — прохрипів Гашпар Грегорич.
— Що найдивовижніше, — вголос міркував Болдіжар, — що він тут ані словом не згадав про куховарку та її вишкребка, хоча тут по всьому пальці знати.
— Так-так, — притакував Гашпар, — безумовно тут якесь шахрайство.
— Хіба ж вам не однаково, панове? — поспішив заспокоїти братів нотаріус.