Бо тут були закопані в залізній скриньці гроші за продане вино, ті самі дві тисячі форинтів, які в хаті старости про око охороняли вартові з залізними вилами. Дорі з похмурим виглядом вислухав старосту, віддав йому предмети, знайдені у мертвого, крім клаптиків паперу.
— Труп завезіть додому,— наказав барон,— тут немає жодних слідів злочину.
Сказавши це, він сів на візок і віддався похмурим думкам. Помалу все згадалось йому. Вчора доктор попередив його, коли він попросив попа і дочку свою вийти в бокову кімнату: ""Краще було б, якби ти сам приклав вухо до замкової щілини". Тепер йому стало все ясним, він боявся, що втратить голову.
— Поганяй, поганяй,— звернувся він до візника.
Пара гнідих, як вітер, несли легеньку бричку. "Уб'ю дівчину! Вона повинна померти! — снувались у нього думки.— Нащо їй жити людям на сором? .. Але що буде потім, потім? Ну, поховають її. Так, поховають. А що буде зі мною? Скажу: вона моя, і я зробив з нею так, як вона заслужила; я шляхтич, для мене не було іншого вибору.
На цьому він би і заспокоївся, коли б не тисяча чортів, що терзали його. Один із них серце розривав, другий мозок свердлив, а третій нашіптував:
"Яка тобі користь від того що ти шляхтич, що ти помстився і покарав дочку якщо більше ніколи не побачиш її біля себе; ніколи вона більше не прийде до твого ліжка і не скаже: "Доброго ранку, татусю", не сміятиметься до тебе, не гладитиме твою бороду; якщо не почуєш її дзвінкого голосу на подвір'ї і взагалі ніде, ніде в цьому широкому світі? Яка користь тобі від того, що люди скажуть за твоїми плечима: "Горда людина, високо цінить свою честь!" А потім, — ти сам винен, бо як слід не слідкував за нею. Кров є кров. Вона бурлить і хвилюється.Навіть вода кипить на вогні. Хто ж тут винен? Ти сам!"
Був там іще один чорт (в такий час вони збираються цілою зграєю). Цей чорт казав: "Ти чуєш, Дорі, я тобі дам добру пораду". Гм, добру пораду". Це, правда, смілива справа, але можна спробувати"."
Дорі почав ще більше підганяти їздового.
— Швидше, швидше, хлопчиську!
А коні покрились милом, і ним можна було намилити сто чоловік. Коли доїхали, ноги у коней дрібно тремтіли.
Барон зіскочив з брички. По дорозі йому зустрівся слуга, який ніс сапку і кошик. Барон спитав схвильовано:
— Що, студенти ще не поїхали?
Слуга з пошани до пана вийняв з рота люльку, взяв її в ліву руку і відповів:
— Ні, вони вже поїхали, ясновельможний пане.
За таку звістку слуга дістав такий ляпас, що все випало в нього з рук: сапка, кошик і люлька, і на третій день після цього він все ще ходив з розпухлим обличчям.
На терасі стояла мадам Маліпо в червоному нічному капоті і витріпувала якесь біле плаття.
— Що нового, мосьє? — звернулась вона до шляхтича, який поспішав сходами вгору і сердито стукотів каблуками по кам'яних плитах.— Ну, що вияснилось?
Жінка згоряла від цікавості. Їй дуже хотілося знати, яка смерть спіткала доктора — природна чи, може, це було вбивство.
— Вияснилось те,— холодно сказав Дорі,— що ви недбайливе, паскудне створіння. В цю ж хвилину я вас звільняю. Вибирайтесь геть з мого дому! Пакуйтеся і кажіть візнику, куди вас везти.
Мадам смертельно зблідла.
— Але, пане, це ж неможливо! Ви, мабуть, жартуєте? — пробурмотіла вона.
Барон навіть не вважав за потрібне відповісти їй і захеканий, мчав у кімнату дочки. Шимпанзе сидів на порозі, а біля нього вмивалась строката кішка. Вони дивились одне на одного і, здавалось, посміхалися.
Дорі відкинув ногою мавпу (у відповідь той загарчав і втік), шарпнув двері і гукнув громовим голосом:
— Вставай, негіднице!
Марішка ще спала в своєму білосніжному, прибраному мереживами ліжку; чорні шовковисті вії прикривали її очі; голова її потопала в подушці, красиві довгі коси були розплетені і звисали аж на підлогу, і сонячне проміння, що заглянуло сюди, осявало її чудове волосся.
Від скрипіння дверей і грізного голосу дівчина здригнулась і розплющила очі; помітивши батька, вона посміхнулась до нього і спитала:
— Ти щось крикнув?
Старий зніяковів. Ох, хоч би він не бачив тої посмішки!
Обличчя в нього зашарілось, і він почав підшукувати слова:
— Так, так, я крикнув... я сказав...
— Що ти сказав, татусю?
— Встань, моя крихітко, я хочу поговорити з тобою.
Голос його був лагідний і надзвичайно сумний.
Розділ п'ятий
ЗАГАДКОВА ЛЮДИНА
Студенти поїхали. Сьогодні велика радість буде в Борноці. Від самого ранку весь маєток на ногах. Три гладкі служниці вертяться в кухні навколо куховарки Відонки. Вона ледве встигає ними командувати.
— Принеси-но мені трошки кориці. Ану, подай-но сюди деко, оте краще! А курчатко ти вже нашпигувала? Ох ти, ослице! Пережарила сало! Чуєш, куди ти діла імбир?
В кожній каструлі щось булькотить; в напалену піч саме садять пироги; Ержі мастить їх жовтками за допомогою ніжного і м'якого гусячого пера. Навіть чоловіків запрягли в жіночі роботи. Кучер Янош товче мак у ступці, а виїзний кучер Йожка, який прийнятий паном на легку роботу, б'є масло, одночасово заграє з дівчатами, перемовляється з ними. Не дивись ти на нього, Панко, бо випустиш тарілку з рук. ( Панка саме збиває яєчний білок).
А сам господар вийшов ще на зорі з рушницею, щоб застрелити дещо для хлопців, хоч тепер і не дуже багатий вибір дичини. Вельможна пані дуже роздратована, вона безперервно скаржиться на погану пору року, що нічого немає: огірки ще малі, навіть в теплицях не виросли, капусти ще немає, отже, нема листків, на яких можна пекти паляниці (а граф Янош все це дуже любить), гусята ще в зеленому пушку, каченята теж, а фрукти і виноград вже кінчились.
— Ой боже мій, боже мій! Чим же мені нагодувати бідних діток? ·
Пані журиться, а горщики, ніби сміючися з неї, сичать, пара ніжно піднімає покришки: ш-ш ... ш-ш...В духовці смажиться порося. 3 великої каструлі ліниво виглядають надуті, одягнені в плащі з капустяного листка голубці, і чути їхнє задоволене: ох! ох! Посеред плити в каструлі сердито шкварчить жир і крутить-вертить кинуті в нього здобні вергуни.
Але вельможну пані тривожила ще одна думка: чи бува не трапилося щось із хлопцями в дорозі? Де вони переночували? Чи не занадто поспішали і чи Жігушка, розігрівшись, не напився холодної води? Вони вже повинні б прибути.
— Ей ти, маленький Марці, знаєш, що я думаю?
— Не знаю, благородна пані.
— Іди, хлопчику, вилізь на церковну вежу і подивись, чи не їдуть. Пан дяк дасть тобі ключа, коли скажеш, що я послала тебе.·
Обдертий, босоногий хлопчик Марці, який влітку служить пастушком у пана Берната, зараз чекає, що йому дадуть пиріжка. Він зрадів дорученню і помчав до вежі. Правда, дзвони, як сказав церковний служка Йожка Тормоші, відвезли в Рим, а вежа, на щастя, залишилась. Опинившись на сходах божого храму, Марці згадав про смерть Ісуса Христа, потім думками знову полинув до панської кухні. І коли все в його голові змішалося, він прийшов до висновку, що Христос не так заради людства помер, як заради двох потоцьких студентів. Але, на великий подив, хлопчик побачив, що дзвони були на своєму місці, їх не відвезли до Рима. Так в його душу закралося перше недовір'я...
Повернувшись до пані, хлопчик сказав, що на дорозі не видно жодної людини у панському вбранні, тільки вдалині, біля річки Коцорго, показалась якась коляска і прямує до села.
Пані знову почала скаржитись, але не закінчила, бо у двір в'їхала коляска, яку Марці бачив з вежі, і, боже ти мій, з коляски вистрибнули Жіга і Янош.
— Йєзуш-Марія, та це ви? А я думала, якісь почесні люди прибули до нас.
І вже нема кінця поцілункам і запитанням:
— Коли виїхали?
— Ще вчора вранці.
— Що? Ви ночували у Дорі? Я знала його ще дівчиною — бравий був офіцер. Так він одружився? Ну, звичайно, — відповідала вона сама собі,— коли кажете, що має дочку. Чи красива, га? Правда, сьогодні кожна дівчина красива, бо цьому аптека допомагає. Це він діставив вас у своїй колясці? Бачу, чоловік він людяний. Біжи, Панка, чого рота роззявила, скажи Відонці, щоб кучера нагодувала як слід. А ви заходьте в хату! Зараз і батько ваш повернеться додому. Що я говорю? Я мов божевільна. Іноді думаю, що і ти мій син, Яношко. Але не ображайся на стару тітку. Ну, що ви поніміли, що стоїте мовчки? Ви й своїм професорам відповідаєте так само?
— Професор, мамочко, задає тільки одне запитання.
— Але важче відповідати, правда, серденько? Ой-ой, як ви схудли, діточки. Нічого, ми це швидко виправимо.
Невдовзі прийшов додому господар, у минулому королівський суддя багатьох комітатів. Знову почалися обійми і розпитування. Звістка про приїзд студентів швидко облетіла село. Незабаром молодих людей прийшли привітати сільські знайомі: дами і пани. Все село тільки про них і говорило, особливо в хатах з димарями* , біля яких на городах ростуть бегонії та вербена,словом, там, де живуть дівчата (* Хати з димарями в той час мали лише багаті люди). Ох, і радісний же буде цей великдень! З лочоласом (* Лочолас — угорський народний звичай: хлопці на великдень оббризкують дівчат водою, заправленою пахощами)! Скільки радості, танців. Адже до Бернатів приїхали на канікули студенти! Всі, хто вміє, готує писанки.
Весняні дні досить довгі. Хлопці знову швидко зжилися з затишними кімнатами, що привітно посміхались їм, звикли до чудових харчів, що їх готувала Відонка, до запаху галочського тютюну; все це заступили собою похмурі стінки колегії, далеко, в туманне минуле відійшло місто Поток із своїм стародавнім замком і жителями(* Галоч — село в комітаті Унг старої Угорщини; славилося своїм тютюном ). Юнакам здавалося, ніби вони ніколи не виїжджали звідси — хіба на півгодини — і кожний з них продовжує робити те, що почав іще восени і не закінчив.
Жіга пішов на ферму оглянути корів, волів, буйволів, улюбленого свого верхового коня Метелика. Той теж упізнав Жігу і радісно заіржав.
Янош походжав по саду, по знайомих місцях. Він почував себе дуже щасливим, що може побути на самоті. Цвіли тільки черешні та абрикоси, які, довірившись весняному сонцю, розкрили свої пелюстки його першим поцілункам. Але вони, бідні, не раз розплачуються за це. Бо ще залишились попереду три злих святих: Сервац, Понграц і Боніфац, яких зима скинула з свого воза, і вони відставши, пішки плентаються за нею.