— Георадару?
— Георадару, — спокійно повторив він, посміхаючись.
Вираз обличчя жінки вселив у нього впевненість, що над нею наполегливо працював хірург; це якимось чином підняло йому настрій.
— Ні, — кинула Радомська.
— Це рішення від пані не залежить.
— Навіщо щось тут розслідувати?
— Загинула людина.
— Ну і?
— Невже пані не хоче дізнатися, чому хтось вбив охоронця на вашому будівельному майданчику?
— У мене є нові, — вона кивнула великим пальцем через плече.
— З ними теж щось може статися. Є ризик, що вбивця знову завдасть удар.
— Ну і?
— Хтось знову помре.
— Пане. — У голосі жінки відчувалася фальшива повага. — Охоронна компанія зараз проводить власне розслідування. Через дві години прибудуть техніки, встановлять датчики, сигналізацію, камери та інші подібні пристрої. Навіть миша тут не проскочить. Більше того, компанія надішле сюди двох озброєних чоловіків. А георадарне дослідження призведе до додаткових витрат для платників податків, а для мене – до збитків. Крім того, спочатку ми розчистимо цей гай, потім викопаємо яму глибиною біля двох десятків метрів, де буде спа-центр. Якщо ви вважаєте, що під землею щось заховано, ми це знайдемо і зателефонуємо вам.
— Тим не менше...
Телефон жінки запищав, сповістивши про вхідне текстове повідомлення. Вона витягла смартфон з маленької сумочки та глянула на дисплей. Потім, з переможною посмішкою, тицьнула його під ніс поліцейського.
— Мої адвокати щойно надіслали мені рішення прокурора про припинення розслідування на моєму будівельному майданчику.
Новацький не читав відсканований документ. Не бачив у цьому потреби. Він намагався не показувати начальниці на обличчі рівня свого розчарування поточною ситуацією. Він знав, що прокуратура надсилає такого ж листа до поліцейської дільниці, і його начальник незабаром зателефонує йому, щоб повідомити про прийняте рішення.
— Дякую за співпрацю, – з посмішкою оголосила Радомська; вона нічого не приховувала.
— Удачі, — гірко сказав поліцейський.
— Не хвилюйтеся, якщо когось уб'ють, я сама до пана подзвоню.
Жінка повернулася і, майже танцюючи, пішла в бік охоронців.
5.
Мачєй зрозумів, що його поїздка могла бути марною, коли кортеж знову проїхав повз нього, цього разу прямуючи в бік Лютовиськ. Однак відбулася невелика зміна — замість машини охоронного агентства за чорним мерседесом їхала ще одна поліцейська машина. Машини проїхали повз нього, залишаючи за собою сморід вихлопних газів. Однак він вирішив дістатися будівельного майданчика; Мачєй знав, що вони прямують саме туди. Знову щось сталося?
Перед огородженою територією стояв старий Здун, спираючись на свій велосипед. Він спокійно палив сигарету, примружуючи очі від диму, спостерігаючи за двома охоронцями, що метушилися по регелю.
— Поліція поїхала, — оголосив Здзіху[6] Здун.
— Бачив.
Мачєй потиснув йому руку на знак привітання.
— Будівництво повертається.
— Його мали закрити, так казав Сташек сьогодні вранці.
— Ну, мали, але не буде.
— Цікаво, що ж сталося.
— Приїхала така суха блондинка, жахлива пануся. І там був той поліцейський, який ходив і розпитував людей, чи вони щось бачили. Вони сперечалися. І зрештою вона сказала, що прокурор дозволив продовжити будівництво. Ну і будуть будувати.
— Холера.
— Ну.
— Сам чув?
— Ні, від них дізнався, — вказав він на охоронців.
— Просто так?
— Я спитав. Вони підійшли побалакати.
— Вони щось ще казали?
— Що люди бояться, і ніхто від їхньої контори не хоче тут сторожувати. Встановлюють камери, датчики руху та ще щось. Але, хіба, привезуть когось аж із Жешува, щоб він тут сидів. Знаєш, це здебільшого люди, які там працюють, просто підробляють.
— Ось чому так бояться після того вбивства?
— Ну. Той, хто загинув, нібито був старим поліцейським, професіоналом. Він знав, як битися. Тож коли його хтось пришив, тепер усі бояться. Руку йому відрубали. Тож казали, що доведеться охороняти по двоє.
— А коли почнуться роботи? Вони щось сказали?
— Завтра вранці. Тож якщо Гжегож та Оскар сьогодні нічого не зможуть зробити в управлінні...
— Вони нічого не зроблять, — перебив Здун.
— Треба буде протестувати.
— Йдеш з нами?
Це була вже третя людина, яка запитувала Мачєя, що він зробить. Чи буде він захищати свій новий дім? Чи справді для них це було так важливо? Чи причина була зовсім інша? Але яка саме?
— Так.
— Добре. — Здзіху загасив сигарету об раму велосипеда та кинув її в сірникову коробку, яку потім поклав у кишеню.
Він сів на велосипед, кивнув на прощання та вирушив додому. Мачєй, навпаки, ще раз подивився на будівельний майданчик. Дерева регелю шелестіли на легкому вітерці. У нього склалося враження, що вони знали, що їх чекає, усвідомлювали, що відбувається навколо. І — як не дивно — знали, що їм нічого не загрожує.
6.
Увечері бар Єжика лопався по швах. Усі вже все знали, але всі повторювали це один одному, ніби записуючи поточні події, щоб нічого не вислизнуло від майбутніх поколінь.
— Наталія почуває себе добре, — повідомляв Гжегож Павлік, — але після приїзду з лікарні вона навіть не глянула в бік регелю. Просто вийшла з машини та пішла до халупи. А потім почала прибирати.
Співбесідники кивали, бо чудово розуміли, що відчуває жінка, або, принаймні, їм так здавалося. Неважко представити собі будову, яка з'явилася одного сонячного ранку за огорожею, та ще в такому місці, яке так любила твоя донька. Яка трагічно вмерла. Яку вбили.
— З документами у них все гаразд, – повідомив Оскар. — Усі дозволи, експертиза та документи на право власності. Я зателефонував колезі з редакції, яка займається діяльністю забудовників, і вона дала мені перелік того, що там має бути. Все добре. Але також вона сказала, що компанія, яка тут будує – це купа покидьків. Їм плювати на все і на всіх, діють тихо, а як тільки починається будівництво, то тиснуть, як таран.
Аудиторія відреагувала на ці слова єдино можливим чином. Вони кивали з розумінням механізмів, які керують цим світом, і Польщею зокрема. "Це дика країна", – якось сказав політик, за що його мало не лінчували. Що ж, виявлялося, що людей найбільше обурювала правда.
— На світанку перекриємо місток, – пояснив Сташек. — Це по-перше. У старого Здуна в сараї є розвалений камаз. Каже, що його заведе. Завантажимо його пакованою соломою і залишимо на мосту, вдаючи, що машина здохла. Єдиний спосіб — викликати дорожню допомогу, але вони не приїдуть, бо їхня машина належить племіннику Єжика. Він уже обдзвонив своїм колегам, і ніхто з них не приїде. Не знаю, доведеться викликати допомогу з Жешува. Це дає нам два дні.
Слухачі кивнули, бо їм план сподобався. Місцеві знали, що можна проїхати вниз по річці, і там є стара переправа, але там поміститься лише легковий автомобіль; вантажівка застрягне. Люди, які живуть у Росохатому, здебільшого мали позашляховики; інакше звідси неможливо було вибратися взимку, тому переправитися через річку таким чином не було проблемою.
— Якщо камаз і стягнуть, ми вирубимо їм електрику, — продовжив Сташек. — Це ще день. А потім ми повернемо камаз. Нам потрібно виграти трохи часу, щоб Оскар міг глибше покопався в паперах.
— Колега з редакції каже, що тут щось смердить, — Оскар недовірливо похитав головою. — Я зробив копії всіх документів і надсилаю їх їй, вона все перевірить. Варто лише пропустити якийсь термін, що завгодно, і дозвіл зможуть заблокувати. Хоча б відкласти його розгляд.
Зустріч продовжувалася, постійно виникали нові задумки. В них було одне спільне: вони не хотіли нікому зашкодити, а лише наразити компанію, яка працює над готелем, на збитки та обов'язково паралізувати роботу до зими. А тоді тут все одно працювати буде неможливо. Випаде стільки снігу, що дороги стануть непрохідними, і на самому будівельному майданчику нічого не буде можливо робити. І це знову дасть час.
— Аби тільки не вирубали регєль, — розхвилювався Гжегож Павлік.
— Зрубали ще одне дерево, — додав його син.
Новина шокувала присутніх у барі. Всі почали питати, як же, зрештою, там не було лісорубів чи когось іншого, лише два монтери.
— Зрубали найменший бук праворуч, — пояснив Оскар. — Їм потрібна була тичка для камери.
— Ще одне дерево, — зітхнув Гжегож. — Ще один труп буде.
— Не хвилюйся, порадимо собі, — запевнив його Сташек. — Ніяких трупів не буде. Ось побачиш, вони самі здадуться. Зрозуміють, що тут їм не перемогти. Вони повинні зрозуміти, що навіть якщо вони збудують готель, легкого життя у них не буде, а туристи перестануть приїжджати.
Мачєй промовчав, бо, хіба, від нього цього ніхто і не очікував. Він слухав і чекав, чи призначать йому якусь роль, але зараз увесь план обмежувався блокуванням дороги. З одного боку, його це влаштовувало, але з іншого, у його попередньому житті люди зверталися до нього за порадою в подібних ситуаціях. Йому подобалася ця відповідальність, і він часто брав її на себе. Мачєй промовчав, бо йому насправді не було чого додати. Як і в кожній армії, були солдати, які йшли на передову, а також була розвідка, яка намагалася виявити слабкі місця ворога. Їм бракувало лише дипломатії, але для цього, мабуть, було вже запізно. Можливо, йому і варто було б звернутися до своїх старих зв'язків і трохи труснути цим вуликом? Ні, спокійно, для цього ще буде час. Він не по те виїхав на край Польщі, щоб зараз повертатися до тих справ. Було б гірше, якби йому довелося шукати нового краю країни.
— Лісовик нам союзник, — сказав старий Здун, і ніхто не засміявся.
Мачєй повернув голову до бару та трьох малюнків, що висіли над ним. Чудовиська також здавалася прагнули дії. Завдяки таланту художника складалося враження, що вони майже тремтіли за скляними шибками, що ця в'язниця недовго їх утримає. Насправді, вони бігли на лапах, трясучи рогами, у темряву, щоб влаштувати засідку на тих, хто підняв руку на їхнє лігво.
Коли розмови затихли і голоси стихли, до бару підійшла Лєнка. Оскар встав, попрощався з компанією за столом і пішов до неї.
7.
Вони вийшли в теплу бещадську ніч. Оскар взяв Лєнку за руку; та не заперечувала. Вони ще не вирішили, куди підуть; це було зрозуміло. Як і всі пари з минулим, виписаним розділами злетів і падінь, у них було своє місце.