Такого величенького сома дуже давно не ловили у Тисі. Заздрісні рибалки та базарні перекупки судили й рядили по всіх усюдах:
— Може, ручка у парасольки із золота зроблена?
— Чорта пухлого, з золота. Дерев'яна ручка була.
— Може, матерія на ній тонка, дорога?
— Дурниці! Хіба є така матерія на світі, щоб сто форинтів коштувала? Червоний каніфас був, та й той увесь облізлий та в латках.
— Тоді набрехано все, не так діло було.
— Отож-бо й є, що так.
Навіть Купецкі, розмовляючи на самоті з Дюрі, картав Пала Грегорича за цю витівку.
— Можу закластися, що в голові у старого якийсь гвинт зламався.
— Чоловік він примхливий, зате доброти незвичайної! — захищав батька Дюрі. — Хто-зна, які спогади пов'язані у нього з парасолькою?
СМЕРТЬ ТА ЗАПОВІТ ПАЛА ГРЕГОРИЧА
Випадок цей, однак, набув ваги лиш набагато пізніше, через кілька років, коли ніхто вже про це й не згадував; навіть Дюрі забув, а Купецкі і зовсім було не до спогадів — бідолаху як громом приголомшила звістка, яку приніс одного разу телеграф із Бестерце: помер Пал Грегорич. Старого наставника залихоманило, він зліг у ліжко і сказав своєму ридаючому вихованцеві:
— Я помираю, Дюрі. Я знаю, що це смерть. Мій дух підтримував Грегорич. Вірніше, я сам підтримував свій дух заради нього. А тепер я його відпустив. Це кінець. Не знаю, що станеться з тобою, мій хлопчику. Чи подбав про тебе Грегорич? Про мене він не подбав, та й не варто було — я відчуваю, що помираю. Можу закластися...
Коли б він справді заклався, то виграв би парі — на старого так гнітюче вплинула смерть Грегорича і вісті, які доходили пізніше, що з ліжка він більше не встав. Не минуло й тижня, як хазяйка сповістила Дюрі, який поїхав додому на похорон батька, що наставник його помер, і просила надіслати гроші на похоронні витрати.
Та що таке смерть Купецкі порівняно із смертю Грегорича? Цей старий гриб нікому вже не був потрібний і прекрасно зробив, що зник назавжди, — його зникнення майже ніхто й не помітив. Тихо й покірливо відійшов він у кращий світ, як і належалося тому, хто жив, не скаламутивши води. Був та й пішов — ото й усе. Зате відхід Пала Грегорича відбувався значно бучніше.
Це було якраз проти страсного четверга. Десь так опівдні старий почав скаржитися на різь у шлунку, зблід, і, відчувши гострий біль, ліг у постіль, і попросив покласти йому на живіт мішечки з прогрітим вівсом. Анчура приносила овес і поправляла подушки. Біль трохи стих. Та Грегорич відчув страшенну слабість і проспав до самого вечора.
Увечері він розплющив очі й сказав:
— Подай-но мені, Анчуро, парасольку, поклади її сюди, під голову. Ось так, тепер мені значно краще.
Він ще трохи поспав і раптом прокинувся з перестрашеним обличчям.
— Я бачив страшний сон, Анчуро. Мені снилося, що я перетворився на коня і мене повели на базар продавати. Прийшли мої брати і племінники й почали торгуватися. Я іржав з переляку, не знаючи, до кого потраплю. Брат Болдіжар розкрив мені рота, подивився в зуби й сказав: "Він ні на що вже більше не здатний, хіба тільки шкура — за неї можна дати п'ять форинтів". Аж ось прийшов чоловік з косою і поплескав мене по спині. О-о, і тепер ще бік болить у тому місці. Ось тут він поплескав, Анчуро, я відчуваю. "Кінь мій, — сказав чоловік з косою, — я його купую". Я поглянув на нього й побачив, що це смерть. "Гнуздечку не дам", — заперечив мій господар. "Добре, залиш собі, — погодився чоловік з косою, — я дістану гнуздечку в сусідній крамничці, почекайте мене, я зараз повернуся". Тоді я прокинувся. Мені страшно, Анчуро!
Його руде волосся настовбурчилося, скроні зволожив передсмертний піт. Анчура витирала його хусточкою.
— Пусте це все, мій пане, повірте! Адже сон не небо посилає, сон із шлунка йде...
— Ні, ні, — стогнав слабий, — я відчуваю — це кінець. Тільки й залишилося мені часу, доки він купує гнуздечку. Не втішай, не люблю я пустих балачок. Подай мені швидше паперу та чорнила, я складу телеграму моєму синові Дюрі. Нехай він спішно приїжджає. Я його дочекаюся. Так, сина свого я діжду.
До нього присунули стіл, і він швидко, розгонисто написав: "Негайно приїжджай, дядя-тато помирає, він хоче тобі дещо передати. Мама".
— Надішли слугу, нехай зараз же відправить телеграму!
Він нетерпляче чекав, коли повернеться слуга, тричі посилав запитати про нього. Ллє той повернувся з невтішною звісткою: телеграфна контора зачинена, телеграму відправити не вдалося.
— Ет, не велике лихо, відправимо завтра вранці. Господар наш на вигадки завзятий — нічого з ним поганого не станеться: одне тільки шкода: надто нервовий став, не варто його гнівити. Скажемо, що телеграма відправлена.
Неправда заспокоїла Грегорича, йому відразу полегшало. Подумки він розрахував, коли приїде син, хлопчик мав бути післязавтра опівдні.
Старий спокійно проспав ніч, вранці встав і, хоча був дуже блідий та кволий, ходив, клопотався; порався у своїй скрині, перекладаючи старі сувеніри. А Анчура вирішила: "Не варто посилати телеграму, біди ніякої не станеться. Йому й зараз вже краще, а через день-два і зовсім оклигає".
Цілий день Грегорич шкандибав по кімнатах, а надвечір зачинився в кабінеті, випив пляшку токайського й довго-предовго щось писав. Анчура всього лиш раз до нього постукала — запитати, чи не потрібно чогось.
— Ні, — відповів він.
— Може, болить щось?
— Бік болить, у тому місці, де поплескав чоловік з косою. Всередині болить щось.
— Дуже болить?
— Дуже.
— Може, послати по лікаря?
— Не треба.
Пізно увечері він викликав до себе нотаріуса, пана Яноша Столаріка, і, коли той прийшов, Грегорич помітно повеселішав, навіть сміявся. Сказавши нотаріусу сісти, він звелів подати другу пляшку токайського.
— З лютневого урожаю, Анчуро.
Вино це залишилось ще від батька Грегорича, відомого колись винаря, вино, витримане з того часу, коли у Токаї зібрали два врожаї на рік: у лютому та в жовтні. Тільки королі таке куштували.
Цей "лютневий урожай" вийшов так, що внаслідок раннього приходу зими виноград залишився на лозі аж до самої весни. Можна собі уявити, який ніжний букет був у цього нектару, який він був міцний та тонкий на смак. Покійний Грегорич дав йому назву "Lebensretter"[14] і часто приказував: "Нехай той, кому заманеться віку собі вкоротити, вихилить зо дві чарки такого вина; якщо він нежонатий — то до старостів кинеться, якщо одружений — за становим". А означало це, що чоловік той буде думати або про одруження, або про розлучення — тільки не про смерть.
Грегорич і Столарік цокнулися міцною наливкою.
— Оце в біса смачна, — навіть язиком прицмокнув Грегорич. — Мій хрещений батько куштував її того дня, коли я народився. Отже, з неї я почав, з нею і кінчаю.
Вони знову цокнулися. Нотаріусу вино також смакувало. Тим часом пан Грегорич видобув з кишені запечатаний пакет.
— Ось, пане Столарік, мій заповіт. Я запросив вас для того, щоб передати його вам на збереження. — Він задоволено потер руки і засміявся: — Ото буде кумедія, коли його відкриють.
— Рано ви з цим починаєте, — сказав, приймаючи документи, пан Столарік. — Чого це вам так нетерпеливиться?
Пан Грегорич стомлено посміхнувся.
— Мені це краще знати, пане Столарік. Нумо вип'ємо ще по чарці. Покинемо смерть — вона тепер за гнуздечку торгується. Краще розповім вам, пане Столарік, як мій батько добував це вино. Теж кумедна, сказати б, історія.
— Цікаво послухати, пане Грегорич.
— Хе, батько мій був великий крутій. Там, де йому не вдавалося прямо домогтися свого, він ішов манівцями. Дещо від його хитрощів успадкував і я, та, на жаль, не все. Та це не має значення. Жив колись у Земпліні один граф. Було в нього грошей без ліку, та як нема розуму, то й коваль не вкує. Дуже добрий був чоловік і радо допомагав людям — через те, власне, і мали його за несповна розуму. Мій батько звичайно купував у нього вино, і щоразу, коли вони укладали вигідну угоду, граф пригощав батька малесенькою чаркою цього нектару. Батько був завзятий винар і, ясна річ, не раз підсипався до графа з проханням продати йому хоча б два ако[15] цього вина. Та граф і слухати не хотів. "У самого імператора Франца не стане грошей, щоб купити моє вино". І от якось, коли граф своїм звичаєм частував батька цим самим "Lebensretter", завів мій небіжчик-батенько Лазаря: "О, цілюща живиця, живодайні слізки Господні! Коли б моя бідна старенька могла кожного дня та хоч наперсточок з нього пригубити, ох, допевне, тижнів через два і на ноги підвелася б". Шляхетний граф геть-чисто розчулився, гукнув свого винаря й наказав: "Наповни флягу пана Грегорича з бочки "Lebensretter"! Через кілька днів після цієї розмови приїхали до графа гості, — а це були чарівні, елегантні жінки, — і господар забажав пригостити їх цим чудодійним напоєм, створеним, можна сказати, спеціально для дам. Та з'явився винар і доповів: "Нема того вина й сліду". — "Куди ж ти його подів?"—схопився приголомшений граф. "Усе ввійшло до фляги Грегорича, ще трохи й не вистачило". Так і було: старий замовив у бондаря Лівака величезну, на три ако, флягу, — старий Півак живий і досі й прекрасно пам'ятає цю історію, — найняв підводу, перевіз на ній флягу до Земпліна й отримав своє вино. Чудове вино, чи не так? Що ж, ще по чарочці на дорогу, пане Столарік.
Як тільки нотаріус пішов, Грегорич гукнув свого поденника Матько:
— Зараз же йди до бляхаря й купи у нього казан. Потім за будь-які гроші найми двох мулярів і приведи до мене. Тільки нікому анітелень, нащо й куди йдеш.
Гай-гай, а це ж бо найслабша струнка була у Матько. От коли б йому не наказувано, може, тоді і зміг би не проговоритися...
— Іди хутчій та роби, що сказано.
Ще й не вечоріло, а казан і мулярі були вже на місці.
Пал Грегорич повів двох майстрів у найдальшу кімнату й старанно зачинив двері.
— Чи вмієте ви мовчати? — запитав він їх.
Мулярі перезирнулися, подумали, і тоді заговорив
той, що був старший:
— Мовчати людина вміє — з того і починає, коли на світ потрапляє.
— Доки говорити не навчиться, мовчати нетяжко.
— Спиток не збиток, — устряв у розмову молодший муляр, — можна й спробувати, коли діло того варте.
— Звичайно, варте.