Всі, мов по команді, схопились на ноги і відсахнулись від страшного стола. Сам барон остовпів від несподіванки. Навіть шимпанзе, який всунувся крізь відчинені двері, сумно глянув на жандарма.
— Куть·куруть! — пробурмотів фівсолгабіро.— Та це ж неможливо! Дві години тому він пішов звідси. Хто вам про це сказав?
— Я особисто переконався.
— Ви бачили його?
— Так, бачив.
— Ну, і що?
— На цьому світі він уже не писатиме більше рецептів.
— Його вбили?
— Ніяких ознак насилля я не помітив на ньому. Правда, я по·справжньому не оглядав його, бо спішив доповісти вашій вельможності, а також одержати розпорядження, що нам робити далі.
— Зараз напишу донесення віце-ішпану, щоб він вранці прислав комітатського медика (* Віце ішпан — заступник голови комітату). Донесення відразу відправиш із гінцем. Зрозумів?
— Так точно. А що нам робити з трупом?
— Його не треба зачіпати, поки я його не огляну сам або, в крайньому випадку, поки його не обслідує медик. Ви залишили когось біля нього?
— Двох жандармів…
— Надійні хлопці? Не залізуть йому в кишені?
— Дуже чесні люди. Я за них ручаюсь.
— Чим вони займались раніше?
— Один з них, Андраш Кажмарі, прийшов до нас із банди Яношіка, людина, як сталь; другий — Йожі Коломпош.
— Який це Йожі Коломпош?
— Це той самий, ваша вельможність, що сидів у Мункачі за вбивство ...
Фівсолгабіро пронизав його своїм допитливим поглядом.
— І за вбивцю ручаєтесь?
— Саме тому, ваша вельможність, що хто вже робив щось значне, той за мале буде соромитись братися.
— Однак, як би там не було, ви, Єсенка, ідіть туди, до тіла лікаря, і стежте його до ранку, доки я не прийду. Не смійте доторкатись до нього! Teпep, вночі, я нічого там не зможу розібрати. Темно, правда?
— Еге ж, небо затягається хмарами, боюсь, що буде дощ.
— Візьміть рогожу, гайдук хай дасть вам, тільки дивіться, обережно накрийте небіжчика. Бідний Ігнац! Таке трапилось, хоч нас і не тринадuять було за столом. Ехе-хе! Ви, Єсенка, підождіть на ганку, поки я напишу пану віце-ішпану.
Тоді, коли Дорі в канцелярії складав донесення і надписував на конверті "Cito, citissime"*, приголомшені гості, як це завжди буває в такий час, згадували останні слова померлого (* Терміново, якнайшвидше (лат.)). Кожний з них знаходив щось цікаве, гідне подиву. Щось надзвичайне було в ньому цього вечора. Чому він саме сьогодні заговорив про той світ? "Бідний, він ·вже туди готувався".
— А потім, хто з вас пам'ятає, що він сказав панові Дорі, коли той запропонував йому свій пістолет на дорогу? Ось що сказав: "Того, кого я боюся, й куля не бере".
— Ну, хіба це не дивно? Ох, він вже знав, що в дорозі його спіткає смерть. Безперечно, він був дуже розумною людиною. Такого лікаря більше не будемо мати. Боже, дай йому вічний спокій!
— Яке почуття відповідальності було в цій людині! Боже мій, боже мій! Навіть з того світу прийшов, бо пообіцяв. Ви знаєте, це подія світового значення. Ще й досі я не можу опам'ятатися,— сказала тітка Сірмої.
Навіть студенти не могли отямитися від здивування.
— Ніколи не забуду цього,— пробубонів Жіга Бернат.
— А ви, невірний Хома, що скажете на це? — спитала баронеса блідого, мов стіна, Буттлера, який ледве тримався на ногах.
— Здаюсь,— відповів він меланхолійно.
Баронеса кинулась до свічки, щоб обчистити гніт. Священик саме говорив з управителем про те, в якому невигідному становищі опиняється та душа, що без сповіді ступає на загадкову дорогу, і як він співчуває докторові саме за це. Шелест одягу Марішки привернув його увагу, і він підійшов до неї.
— Лікар все знав, але нічого не виказав,— тихо сказала дівчина.
Священик самозадоволено посміхнувся.
— Я замкнув його вуста золотим замком.
Кожний бідкався за лікаря, тільки старий Іжепі тихо заздрив йому. Якою цікавою була його смерть! Скільки про це говоритимуть люди! Дехто все життя проживе непомітно і так само непомітно лишить його. Душа вийде з нього, мов якась мурашка. Коли мурашка полізе по чорному каменю, хто побачить її? Ні камінь на ній не залишить слідів, ні вона на камені. Щасливий доктор! І бідного Іжепі також очікувала смерть, і йому, звичайно, було не байдуже, за яких обставин доведеться померти.
— Я готовий побитися об заклад,— пробурмотів майор, — що ця подія буде надрукована в календарі в Кашші, бо це справді дуже цікавий випадок. Як ви думаєте, чи й досі ще душа його знаходиться в столі?
У майора цокотіли зуби.
— Живих людей я ніколи не боявся, а цього забагато для мене… Тьфу!.. Цього я вже не витримаю.
Він попросив брата, щоб той запряг коней, але їхати, по можливості, він волів би додому не тією дорогою, де лежить труп· доктора: цього видовища не витримають його нерви.
Тільки малий Сірмої насмілився запропонувати докладніше розпитати доктора про той світ. Він тепер все міг би розповісти, бо, мабуть, божечко ще не заборонив йому про це говорити. Шкода прогавити хорошу нагоду.
Панові фівсолгабіро, що повернувся з канцелярії, сподобалsсь думка хлопчика. А може, це було вбивство? В такому випадку душа доктора назвала б убивцю. А він, Дорі, цим хваснув би на весь повіт, мовляв, ось що може старий вояка. Він вдасть, ніби це він сам винюхав і розплутав нитки злочину.
— Правильно, поговоримо з духом доктора. Але дозвольте мені його запитати.
Однак про це й мови не могло бути. Цей дивовижний випадок розвіяв сміливість людей. Всі обходили стороною навіть те місце, де стояв чародійний стіл.
Тим часом надворі зробилось темно, хоч око виколи, і кілька великих дощових краплин вдарили по шибках. Тепер вже і це впливало на нерви. ·
Люди поодинці почали прощатися, дехто просив дати йому супровідника з ліхтарем. Господар показав студентам кімнату, де вони будуть спати, і побажав їм· доброї ночі.
— Коли хочете йти?
— Зразу на світанку.
— Добре, я накажу візнику, щоб запряг коней.
— А тепер, може, й розпрощаємось, коли батько дозволить.
— З богом, хлопці! Але не забувайте свого слова, заходьте, як будете повертатись!
Фівсолгабіро не міг заснути цілу ніч. Меблі скрипіли і тріщали; склянка з водою, поставлена на ніч, тріснула на нічному столику; словом, ввижалися різні привиди. "Добре, добре, вже їду, друже Ігнаце. Повір, вже їду. Правда, тобі недобре там лежати, і я вже виїжджаю ".
Тільки почало світати, Дорі встав і виїхав на місце, де лежало тіло лікаря. Але нічого підозрілого не знайшов. Старий Медве лежав під похилою грушею і відкритими скляними очима так дивився на нього, ніби збирався йому щось сказати. Безсумнівно, він помер від паралічу серця.
Нахилившись до нього, барон почув стукіт годинника в кишені мертвого. Машина, створена людиною, ще рухалась, а створена богом — зупинилася. Якась досада закралася в серце барона. Так неприємно думати, що якийсь там халтурник-годинникар створив щось сильніше, тривкіше, ніж те, що створив майстер над майстрами. Велике слово — людина, але коли добре приглянутись — ніщо. Ось цей, наприклад, чоловік. Кілька годин тому був ученою людиною, а тепер нерухомий, як земля, на якій лежить.
— Єсенка, заберіть у нього з кишені гаманець, годинник і документи. Ми їх тут переглянемо, а потім візьмемо з собою.
Єсенка обшукав мертвого, але знайшов при ньому небагато цінних речей: аметистовий перстень з вензелем, срібну цибулину, вона ото й цокала, табакерку з рожевого дерева з портретом лікаря Гільйотена, перламутрову зубочистку і гаманець(* Гільйотен Жозеф-Ігвас (1738-1814)-французький лікар. За його пропозицією в 1792 р. під час французької буржуазної революції була введена машина для обезголовлювання, названа гільйотиною).
Фівсолгабіро відкрив гаманець і знайшов там всього дев'яносто форинтів у банкнотах (а в той час паперові гроші цінилися дешево).
— Все. Більш нічого немає.
У кишенях штанів жандарм знайшов ключа, три талери і кілька мідяків.
— А ось іще записка, правда, розірвана.
— Однак дай сюди, може, на ній щось важливе.
Дорі пробіг очима по розірваній записці.
— Нічого особливого,— сказав Дорі, впізнавши свій діождерський голубий папір і почерк олосреського священика.
Він згадав, що це, певно, той самий лист, що вчора на його прохання писав священнослужитель доктору Медве, викликаючи його до хворої Марішки.
Вже хотів був викинути папірець, коли в око впав уривок фрази: "не відкривайте правди батькові дівчини".
Барон дуже здивувався: "Що за дівчина? Що за батько? Та тут тільки про Марішку і може йти мова, а її батько — це я!Так це від мене приховати правду? Яку правду?...
Записка затремтіла в його руках, і коли він розправив її загнутий краєчок, прочитав далі: "Я щедро вам запла ... " Закінчення було перенесено в другий рядок, але той шматок паперу був відірваний (напевно, для припалювання люльки), і тільки два слова можна було прочитати внизу на записці: "додаю п'ятдесят форин..."
— Шукайте! — прохрипів схвильовано барон,— там ще повинні бути папери.
В кишенях доктора вони більше нічого не знайшли. Але і цього було досить. В очах барона закрутився світ. Страшна підозра зародилась у нього в голові. Святий боже, хіба це можливо? Ця чиста, невинна дитина ...
На лобі в нього виступили краплини поту, хоча надворі у цей квітневий ранок було прохолодно. Ледве помітна ніжно-срібна поволока інею покрила траву, гілки низькорослої груші від холоду тулились одна до одної. На другому боці дороги здіймалася до неба струнка і висока тополя. На ній вже сиділи дві ворони і не зводили очей з трупа. Настовбурчившись, вони довірливо сиділи поряд на гнучкій розлогій гілці, певно, думаючи: "Коли б не люди оті — лікар був би вже наш".
А цим часом на возі прибув сюди Мартон Жомбейк, староста села Беніо. Біля нього сидів Мігаль Коппонто і економка доктора. Почувши страшну звістку, вони поспішили на місце події. Староста неймовірно довго бажав доброго ранку високовельможному пану фівсолгабіро. Потім почав чухати потилицю, його приклад наслідував Мігаль Коппонто. Вони дуже жалкували, що саме під цієї молоденькою грушею мусив померти благородний пан. Це погана прикмета. Ніяк не могли зрозуміти: невже мало навколо дерев?
Іншим разом Дорі звернув би увагу на їхнє незадоволення, але тепер він ламав собі голову над іншим. Тільки через кілька років виявилось, чому саме не подобалось сільським представникам, що доктор помер під цією грушею.