Іноді нам слід повертатись у минуле,
бо саме звідти починається шлях у майбутнє.
Двадцять років. Що таке двадцять років? Дивлячись, що ви маєте на увазі. Якщо вік двадцятирічної людини — то це вічність. Вічність позаду і ніякого уявлення про час, та простір попереду. Так. Вічність позаду. Це ціле дитинство, з міксом із ранкових сліз по дорозі в садочок, свят у вічних костюмах зайчика, застуд, ігор на будівлях і гаражах, морозива, поїздок до бабусь, завжди здертих колін, якихось котів, щенят і т.д. і т.п.
Якось це все перейшло в шкільні роки, з нескінченними сірими й дощовими навчальними днями, короткими, як спалахи метеорів вихідними, і такими жаданими, та такими швидкоплинними канікулами. Сюди додались сморід перекурів за школою, піонерський табір, скажені зарниці й лінійки в червоних ганчірках на шиї, з віданням честі під барабанний дріб. Різнобій із гуртків, від духового оркестру й боротьби, до орієнтування по азимуту, і Бог його знає, ще чого. Перші танці в парі на шкільних вечірках, перший ковток вина, якісь розбірки…. У чотирнадцять, обов'язковий вступ до ВЛКСМ.
— Я не достойний.
— Як це? Ти що, це дуже почесний обов'язок. Ти нам підходиш, ти з нами.
— А до скількох років я з Вами?
— До 28.
— Скільки? 28?
Боже, це ж ціла вічність. Ціла вічність і ще вісім років. Хоча є й значущий бонус, нарешті офіційно не треба носити червону ганчірку на шиї. І знов перекури за школою, дискотека, перші джинси, кросівки ADIDAS. А потім, раптом, одного дня, ось така ж електричка з прокуреним тамбуром і обдертими сидіннями. Станція Рокувата – станція П'ятихатки. Але це була не просто поїздка з пункту А в пункт Б. Це була поїздка зі станції "Дитинство" до станції" Юність".
Двадцять років. Що таке двадцять років? Двадцять після двадцяти. Двадцять років я не був у П'ятихатках, не їздив cюди в електричках і не бачив тих, із ким був приречений провести одні з найдивніших років свого життя.
І от, одного дня, за якихось пару гривень, я купую квиток. Це плата за квиток на машину часу. Ясно, що наша сучасна електричка, сама по собі вже машина часу, бо сучасною вона була ще … Та все ж. Пропустивши поперед себе нечисленних дачників, я піднявся, ні, видерся по трапу на борт і після нетривалої зупинки, повертаючи час, дико гуркочучи, цей витвір інженерної думки середини двадцятого століття, поніс мене в середину вісімдесятих. Очікування свята, краще свята. Почуття, що переповнювали мене, змішувались зі смородом табачного диму, пилу й лаку з лепом, що покривали старі лави. Сонячні промені, проникаючи у вагон крізь ніколи немиті вікна, нещадно смажили пасажирів, підлогу, лави, від чого аромат мандрівки ставав ще більш насиченим і задушливим.
РОЗДІЛ 1
Вибір. У житті кожного буває ситуація, коли треба зробити якийсь крок у ту, чи іншу сторону. Саме від цього вибору, життя змінюється кардинально, або трохи, або взагалі жодних змін, принаймні так здається. Дехто з тих із ким я навчався, від самого початку самі знали чого хочуть, когось за руку привели батьки, хтось просто забрів. У моєму випадку я хотів чогось іншого. Тікав від перспективи ще два роки розмальовувати шкільну парту, дивитись у те саме вікно, на тих самих гав. Тікав від червоних криворізьких хрущьовок, із бонусом у вигляді такого ж кольору горобцями й котами. Від брудного повітря Коксохімів, ЦГОКів, доків, СєвГоКів, шахт та іншого соцреалізму. Тікав від опіки. Так мамо, моя мила мамо. Я вдячний тобі за все, але …Я тікав. Я тікав у світ божий, у світ, про який не мав жодної уяви.
Я мріяв про степ, поля, про нескінченну блакить неба, про тумани й нічні зорі, а не про ранковий смог із Криворіжсталі, через який на шкільному стадіоні ми не бачили, а могли
лише чути вчителя фізкультури. Мозаїка світу мого майбутнього, складалась з уламків відчуттів, набутих під час шкільних поїздок у підшефний радгосп, на збирання помідорів, велосипедних нальотів із друзями на приміські кукурудзяні та горохові поля, фільму "Поднятая целина" і двох тижнів у піонерському таборі "Дружба". А ще, мені подобалося слово агроном.
І ось я, з документами про неповну, та ще й досить таки середню освіту, розміром у цілих вісім років, їду вчитись на агронома.
Після півтори годинної мандрівки на електричці, та незабутнього атракціону під назвою "Залізничний міст", у П'ятихатках, пересідаю в сільський ПАЗик і вперед, у світлу невідомість. Ще пів години екзекуції в помаранчевій бляшанці на колесах і перед очима відкривається, як на мене, то просто неймовірна картина. Після різкого повороту, дорога спускалась у мальовничу долину й погляд мандрівника упирався в одне з полотен Сергія Васильківського з трьома старенькими, вкритими сірим очеретом мазанками. Далі по ходу праворуч з'являлось ще більше чудо, посеред українського степу височіла гігантська копія ярусної піраміди єгипетського фараона Джосера. Як пізніше виявилося — це був відвал місцевого гранітного кар'єру й по сумісництву, деколи, нашим позаштатним місцем розпиття тонізуючих напоїв, а також найвищій у всій окрузі оглядовий майданчик.
Навпіл цю зелену долину перетинала невеличка, підперезана очеретами і рогозом річечка, з усім набором пташиного царства, від лелек і сірих чапель, до сільських гусей і качок. Навколо луки, сільські хати, сади, городи. Трохи поодаль, виднілась сучасна п'ятиповерхівка з силікатної цегли, яка хоч і домінувала над цим прекрасним місцем, але явно до нього не пасувала. Та на противагу їй, у центрі цього Едему, серед парку, немов середньовічна англійська садиба, з двома темно-зеленими ялинами перед входом, проглядалась триповерхова будівля з червоної цегли. Це і був пункт мого призначення.
Цоколь і деякі архітектурні вставки будівлі були зроблені з сірого граніту, а стіни, пілястри й всілякі пілони з чудової старовинної цегли. Позеленілі від часу та вологи стіни, надавали будівлі ще більш величний і давній вигляд. Навколо цього творіння розташовувались такі ж незвичайні, але набагато менші будинки. Та найкоштовнішою перлиною була Хімхата. Більш скромна за розміром, але фантастична в архітектурному плані, побудована в якомусь псевдо-готичному стилі, вона знаходилась десь у затінку на периферії й завдяки цьому була ще більш таємничою та заманливою. Нажаль на початку 90 –х Хімхата, а точніше дерев'яна її складова згоріла, та сама кам'яниця залишилась. І залишилась вона нерозібраною не завдяки совісті й шанобливому відношенню місцевих до історичної пам'ятки, а завдячуючи совісті, і міцному розчину тих будівельників, чий секрет, і уміння не дало вибити з стін жодної цеглини. Ну повернімось до центральної будівлі.
Заклад називався Ерастівський сільськогосподарський технікум ім. Кірова. Ну як же без Кірова? Мабуть він тут навчався, перед тим як працював у нас у Кривому Розі в рудоуправлінні, яке тепер носить його ім'я, і жив у місті Кіровоград. Ні? Тоді до чого він тут? Що до Ерастівського, то це ще більша загадка. Провчившись і проживши в Ерастівці чотири роки, я так до кінця й не розібрався в назвах місцевого мегаполісу. Так із першого погляду наче все просто. Долина річки Лозуватки. Річка дала назву селу й технікум знаходиться в селі Лозуватка. Все просто. Але ніт. Технікум — це Ерастівка. Коли учні отримували прописку, то в паспорті стояв штамп селища Вишневе. Вишневе — це те саме, що Железняково. А ще є Дослідна, Куток, Колгосп і Циганівка. Та все ж, до Ерастівки, тобто до Ераста Бродського. Як це не дивно, але в часи розвитого соціалізму, якась дуже ризикована й мудра людина, в самій назві закладу зберегла пам'ять про його засновника. І це дуже дивно й не вписується в тогочасну концепцію світосприйняття. Як не як, а предводітель верхньодніпровського дворянства. Десь я щось подібне вже чув. І це Вам не жарти. Таким чином, цей невідомий мені чоловік, зробив так, що технікум під прикриттям Кірова, залишився закладом Бродського Ераста Константиновича, людини, яка являється його засновником і як ніхто інший заслуговує на збереження й повагу до свого імені.
Так, ім'я Бродського заслуговує поваги й окремої розповіді. Розповіді про долю велику й трагічну одночасно, але це буду не я, а хтось більш гідний цієї справи. Скажу лише те, що ця людина на свої кошти побудувала навчальний заклад, цілу ділянку залізниці, створила одні з перших у наших степах штучні ліси, Комісарівський і Грушеватський.
Ознайомившись із моїм новим навчальним закладом, почувши нове слово, абітура й здавши документи секретарші, я вирушив у зворотню подорож із думками про цілий місяць купання, рибалення, та інших способів насолоди літом.
РОЗДІЛ 2
Події, прізвища та імена змінені з особливою жорстокістю. Але це, не точно.
Абітура. Місяць навчання і місяць відпочинку складаються з таких самих тижнів, днів, годин, і хвилин. Але в цьому є якийсь підступ. От погодьтесь, сорок п'ять хвилин уроку, особливо, якщо ти його не вивчив, тягнуться вічність. А цілий день ? Ого. А тиждень? А що казати за місяць? А спробуйте прогуляти день школи. День пролітає мов метеор. А що якісь там сорок п'ять хвилин, хто їх помічає на відпочинку? Тож і місяць відпочинку пролетів так, наче за ним хтось женеться з сокирою. І от я, з сумками, набитими шмотками та тормозком стою перед входом до гуртожитку. Поступово, хто по одному, хто невеличкими зграйками, біля мене збираються такі ж індивідууми як і я. Якийсь чувак у джинсах, із перегаром і триденною щетиною, порозселяв нас по кімнатах, видав ключі, білизну й матраци, які за віком були старші за нас і судячи з плям, колись працювали в центрах по здачі аналізів. Гуртожитків було п'ять. Найбільший п'ятиповерховий, був у процесі будівництва. З чотирьох діючих, один був двоповерховим, із посірівшої силікатної цегли. У ньому завжди жив четвертий, випускний курс і зараз, за відсутності оних був зачинений. Три інші, одноповерхові, з датою будівництва п'ятдесятих років на фронтонах, із прямокутними колонами при вході, були свіже — вибілені з фасадів і мали внутрішній вигляд, відповідно років на двадцять старше до свого віку.
Чувак який нас поселив у гуртожиток, виявився студентом якогось ВУЗу на підробітку тимчасовим комендантом нашої фортеці.