Помертвілі губи силуються щось сказать — і не можуть.
— Саме цим ножем і в такий спосіб вищезгаданий ув'язнений Борис Золотарьов встиг убити трьох людей у Тульській області, Росія, Земля. Такий ніж на Ліберії міг буть лише один. Ваш, громадянине губернатор.
— Ні!!! Брехня!!! Як я міг?! — зайшовся Золотарьов. — Ви помиляєтесь, — уже спокійніше, — ви ...
— Психологи знали про приховане знаряддя ваших перших вбивств. Вони рішили не відбирать у вас цей ніж. Він став символом вашого катарсису. Очищення.
— Ні... , — бурмоче Золотарьов.
Мить — і я вже стою впритул до нього. Біори мають набагато більші фізичні можливості, ніж люди.
— Це стало ясно ще на Землі з голографій трупа. Там, у метрополії, ще можна знайти складані ножі. Але на Ліберії ваш був єдиним. А для чого такі примітивні інструменти, якщо є мініатюрні ультразвукові пилки?
— Ви.. ви не можете цього знать!
— Ще й як можемо. Контроль колоністів-каторжників був ненав'язливим. Але дуже суворим.
Золотарьов стояв переді мною, жалюгідний, безпорадний, слабкий. Він був безсилим проти істини. Та все ж сипав своїми аргументами об гранітну стіну біорівської логіки.
— Чого тоді ви вели розслідування?! Ви не знайшли злочинця і звинувачуєте мене!
— А хіба я казав, що моя задача — знайти вбивцю? — Пауза для зайвого психологічного ефекту. — Мені потрібен мотив.
— Мотив! — на все горло кричу на Золотарьова.
Тримався він недовго. Він розумів, що поки що губернатор навіть найбагатшої колонії нічого не вартий перед чиновниками з Землі.
— Ти — тільки жива машина! Жива машина! Ти не розумієш... не розумієш... — кричав не своїм голосом ліберіанський губернатор. — Такі, як цей Томіч... вони все псували! За 60 років нам вдалося побудувать практично ідеальне суспільство. Ніяких злочинів! Ніякої агресії! За два роки цю систему мали ввести і в метрополії. І тут цей малохольний! Агресивний, замкнений мізантроп! Його тричі намагались перевиховать, тричі! Кращі психологи планети! Ти не розумієш! Увесь його спосіб життя, його погляди — усе складало загрозу для нашого світу! Думаєш, легко було його убить? Я мусив! Мусив...
Замовк. І я мовчу. Але недовго.
— І ви вбили його. Не думаючи про наслідки. Щоб картину земним інспекторам не псував.
— Якби... якби не та чорнозада сволоч... якби не ти...
— Я вас втішу, громадянине Золотарьов. Моя відсутність ліберіанську систему не врятувала б.
Я підняв руку з браслетом.
— Ви мало уваги звертали на криміногенну обстановку в ці дні. За останніми даними від наших агентів, кількість правопорушень на Ліберії зросла у 10, 9 рази. Кількість нервових зривів, психозів, неврозів, самогубств — у 24, 7 раза. Психдиспансери переповнені. У кількох поселеннях — масові заворушення. Причина останніх — неспроможність адміністрації, себто вас, губернаторе, знайти вбивцю Франца Томіча . Ваш вчинок викликав ланцюгову реакцію.
Золотарьов втратив весь свій бойовий запал. Плечі впали, голова повисла, з рота котилася слина... Він упав на коліна перед тілом своєї жертви і тільки бурмотів: "Ні.. ні...".
Та я не збирався його жаліть. Я — не людина.
— Ліберіанському соціальному експерименту покладено край. Скоро на планеті введуть пряме правління Великого Конвенту. А там і оголосять відкритою. Вашій автономії кінець, як і вашій репутації. Я мушу ще раз вас утішити, — додав я тихіше, — судячи з файлів по історії Землі, які я маю, ви не перший, хто намагався рішить проблеми своєї цивілізації знищенням індивідуумів, несхожих на інших. На жаль, це не вихід.
Перейдемо нарешті до офіційної частини.
— Громадянине Борис Золотарьов, ви звинувачуєтесь у навмисному вбивстві Франца Томіча. Згідно з Законом про психологічну реабілітацію засуджених 2097 року, ви позбавляєтеся усіх громадянських прав і свобод. Вам повертається статус каторжника...
Двері консерви-камери відчиняються. Нові дійові особи: четверо кремезних чоловіків у легкій броні і з псі-шокерами в руках. Двоє блідих молодих людей у світло-синій уніформі. Комісар Жанетта Сімон.
Власники псі-шокерів — мій ескорт. Примітивні біори, напівживі зомбі-поліцейські. Вони вже давно чекали на мій сигнал. Сині сорочки — місцеві дружинники. Мабуть, їх викликала Сімон.
— Заберіть заарештованого. Він сам фактично зізнався у злочині. Уся наша розмова записана на відео при черговому по ярусу. Необхідна доказова база зібрана.
Все. П'єса закінчена. Завіса падає.
Можна повертатися додому.
***
... Я і Жанетта Сімон. Вестибуль лікарні "Самаритянин".
Жінка шокована. Увесь її світ зруйнувався. Та це вже не моя проблема.
Я дивлюся у вікно на темну вулицю. Дивлюся у ніч.
— Як... як таке могло статися? У чому ми помилилися?
Вона не вірить.
— Продивіться відеозапис. Почуєте думку Золотарьова. Що ж до мене, то я ще не проаналізував до кінця усі факти. Але дещо ясно вже тепер. Ліберіанська система працювала з психікою людини поверхово. У глибині підсвідомості лишалися давні інстинкти. Лишався монстр, що сидить у кожному Homo sapiens. І як тільки з'явилася можливість — він вирвався на волю. За логікою творців цієї системи, варто було взяти під контроль глибинну людську психіку.
— Можливо.. — безсило шепоче Жанетта. — але ж тоді б ми перестали буть людьми.. перетворилися б на таких, як ви.. біорів...
Я дивлюся тільки у вікно на темну вулицю. Дивлюся у ніч.
— А це вже не моя проблема.
3-8 липня 2005 р. (орієнтовно).