Лишалася ще сестра Томіча.
Батько покійного біоінженера загинув на будівництві глибоководної ферми у Затишному морі. Матір через місяць наклала на себе руки. Як сформулював Золотарьов, покійний Томіч "людей не любив". Тож єдиною близькою людиною для нього була його сестра.
Томіч Марія, 33 роки, художниця. Розлучена, дітей немає. Батьки — австрійці слов'янського походження. Агностик. Традиційна сексуальна орієнтація. Характер: ...
Обійдуся без підказок. Сам попрацюю.
Вечоріє. Ми вже на іншій околиці Фрідом-Сіті, на узбережжі ліберіанського Тихого океану. Здається, єдине, що навіть не думало вдосконалюватися на цій планеті — транспортна мережа.
Самовладання зраджує Сімон. Комісар з безпеки втратила весь свій бойовий вид. Всю дорогу мовчить. Під очима вже помітно синці.
Золотарьов тільки пихтить. Пробує розказувать анекдоти, каторжанські байки, видаючи їх за реальні історії — і замовкає на півслові.
Нарешті. Невеликий, але вишуканий будиночок з білого тектоліту і місцевого дерева. Якісь прибудови. Садок. Басейн-акваріум.
На самому вершечку даху — чорно-біла стрічка. Знак трауру.
— Можете почекать у машині. Я недовго.
Золотарьов остаточно втратив дар мови. Сімон щось мляво пробувала сказать про етикет слідства та мораль Ліберії. Проігнорувавши обох, вийшов і пішов до дому Томічів.
Марія Томіч була несхожою сама на себе (якщо звіряти з голографією у досьє). Довге темне волосся — тьмяне і розкуйовджене. Лице бліде. Очі ніби для виразності позначені синіми "мішками". Її сексуальність впала на 51,2%.
По-іншому оцінить її привабливість я не можу. Біори створені не для кохання і розмноження — інакше ми витіснили б людей.
Знайомство. Простягає мені руку.
Я показую пальцем на номер у мене на шиї.
— Вибачте, але з біорами так не вітаються.
Перша посмішка Марії Томіч. Втомлена, слабка, — але невимушена.
— Ну то й що? Я вірю, що ви теж людина.
Сумнівний комплімент. Можу посперечатись, але все-таки стискаю її руку.
Сила. Прихована, ледве тліюча — але сила.
— Ви чудова художниця, Маріє. Чесно, відчуття прекрасного в мене є.
Стіни прикрашені химерними візерунками, картинами океану, пейзажами далеких планет. Все похмуре, величне.
— На жаль, не у всіх це відчуття однакове, І-258-ий, — каже вона. — Ліберіани — життєрадісний народ, і мої картини розкуповуються неохоче. Та ви сюди прилетіли не для того, щоб помилуватися моїми малюнками?
Перевіряю біополе. Глибинний емоційний настрой. Значущі фактори зовнішності. Хімічний склад поту.
Оце воно! У неї немає ні прихованого потягу до наркотиків, як у Айзека Кінга, ні легкої параної, як у Тольки Смолича. Там, за глухою стіною плачу і скорботи ховається дещо зовсім інше.
НЕНАВИСТЬ. Нестримна, спопеляюча ненависть і безмежна темна сила, імені якої люди не знають.
Я встав. Підійшов до Марії. Вона одразу вся стрепенулась, підібралася. Постояв. Помовчав.
Та що тут говорить?
Я маю право тільки на одне питання. Те саме. Контрольне. Я вже знаю відповідь. Та мені треба почуть це від неї.
— Щоб ви зробили з убивцею вашого брата, Маріє?
Пауза. Довгі-довгі секунди мовчання. Нарешті вона здалася.
— Чесно? Я убила б його. Я знаю, я розумію, це неправильно, я не маю права, але...
Марію зраджують нерви, голос падає до шепоту, в очах — сльози:
- Я вбила б його, убила б! Власними руками! Ногами, зубами, чим завгодно! Ви бачили Франца? Після цього... після цього людина не має права на життя!
Вона вже плаче. Те, що душило душу, палило мозок, рвало нерви, вирвалося на волю. Перед очима у мене засяяли червоні вогники:
"Тривога!!! Здатність вбити — 100% !"
Звершилося. Ліберія — більше не рай.
Цілую їй руку. Шепочу:
— Дякую...
Найприроднішим, найлюдськішим зараз було б пожаліть її, заспокоїть, приголубить. Але саме тому я цього не зроблю.
Біори створені надійними. Ми не втомлюємося. Нам нічого не набридає. Майже нічого. Нам набридає тільки зображать людей. Тому я пішов, залишивши Марію Томіч плакать у цьому дивному домі з похмурими, але геніальними картинами.
Вже надворі браслет завібрував і тривожно запищав. Навмисне вбивство. Друге на Ліберії. Я навіть не став дивитися обставин і деталей. Просто вимкнув браслет.
Все, пані та панове. П'єса наближається до кінця. Але людину я більше грать не буду.
— Морг! — кидаюся коротким наказом у борткомп.
Дві пари стомлених сонних очей (одна пара — ще й заплаканих) дивиться на мене з надією і непорозумінням.
— В морг. Подивимся на труп.
Ті самі очі. Німе питання: "Для чого?"
Мовчу.
***
Лікарня "Самаритянин". Центр Фрідом-Сіті.
— Ви дозволите мені залишитись у машині, детективе?
Як не дивно, це сказала Сімон. Її очі просто молили про те. Витримка остаточно покинула мужнього комісара з безпеки.
Що ж. Так буде навіть краще.
— У моргу здійснюється відеоконтроль?
Золотарьов уперше за останні години ожив:
— Що? Е... є, здається... — Схоже, в моїй поведінці його вже ніщо не дивувало. Або вирішив, що я божевільний, або що психіка біора кардинально відрізняється від людської. Останнє, до речі, ближче до істини.
— Добре. Тоді залишайтесь у гравіплані, комісар. І прослухайте, будь ласка, звіти квартальних. А ви йдіть за мною. Це дуже важливо.
Лікарня. Мінус четвертий ярус. Морг.
Народу і зверху небагато — пізній вечір.
А тут — мертве царство. Нічого. Зараз розворушимо.
Перша жива душа — флегматичний підліток-черговий за старомодним пультом.
— Привіт, Паоло! — голос у Золотарьова втомлений, хрипкий. — Це слідчий з метрополії... о-ой... нам треба оглянуть тіло Франца Томіча.
Підліток серйозний, спокійний. Наче кожен день бачить губернаторів планет і біороботів. Останні події на Ліберії, мабуть, його не надто шокували. Чи, може, він просто не розуміє їхньої важливості?
Формальні процедури. Контроль особистості.
Звертаюся до чергового:
— Паоло, будьте ласкаві, здійснюйте відеоконтроль особисто.
Похмурий погляд на Золотарьова. Той дивиться на мене. Врешті-решт киває Паоло:
— Синку, роби, як каже детектив. Він зараз головний.
Стерильно-білий тамбур. Консерв-камера. Іде розконсервація тіла.
— Кажуть, що людям, щоб знаходитись поряд з померлими, треба мати чисту совість.
Губернатор здригнувся.
— Так от, у того юного громадянина совість, мабуть, кришталево чиста, — невинно продовжив я.
Золотарьов зрозумів натяк. Як би він не хотів йти у консерв-камеру, а доведеться. Набрав побільше повітря в груди — і зайшов.
Труп Франца Томіча лежав у білому тектопластовому ящику під прозорим ковпаком. Як це прийнято на всіх людських планетах, тіло, яке представляло інтерес для слідства, мало своє місце у моргу. Крізь ковпак було чітко видно кожну рану, кожну подряпину.
Я кілька разів повільно обійшов навколо трупа. Мовчанка. Чутно тільки сопіння Золотарьова і тихий гул апаратури.
— Айзек і Анатолій не винні.
Золотарьов здригнувся.
— Вони й раді були б не говорить нікому про свою знахідку. А тут ще й ви провели з ними бесіду. (Не дивуйтесь, я про неї знаю). То все батько Айзека. Лестер Кінг — один з трьохсот спец агентів нашої служби на Ліберії. Він і подав у вашу мережу інформацію про вбивство. І він же відправив звіт про це на Землю. З поштовим кораблем.
Золотарьов знов щось запихтів, дивлячись собі під ноги, тоді підняв очі:
— Вибачте... це правда... Я .. я не хотів ... щоб про цей сумний випадок хтось дізнався... Я думав, що ми без проблем знайдемо і перевиховаємо вбивцю...
Мовчанка. Дивлюсь тільки на покійника. Продовжую:
— Якби я був людиною, мені було б шкода вбивцю.
Губернатор Ліберії з непорозумінням дивився на мене.
— Все було ідеально продумано. Ідеально. І місце, і час, і обставини. Все, крім одного.
Підхожу ближче до ящика. Показую пальцем.
— Удар ножем ззаду. В шию. Потім убивця розпоров Томічу живіт. І на завершення грубо перерізав горлянку.
Золотарьов тримався з останніх сил.
— Та найцікавіше — це знаряддя вбивства. Рани явно вказують саме на ніж. На антикварний сталевий складаний ніж. Саме такий ніж, згідно зі звітом агента 063, знаходився серед особистих речей пасажира другого колонізаційного транспорту Бориса Золотарьова.
В очах губернатора страх і розгубленість.