у тиші повній самотності й смутку,
невже всі ті страждання,
пережиті у глибинах кімнат
ти просто так відпускаєш за руку
тримаючи міцно кулак.
Обідаєш вже на роботі,
з купою незнайомих людей
яких побачивши вперше
досі не можеш забуть,
і досі хвилюючі думи
перекидаються з боку у бік,
як ті навіжені собаки
жить в спокої не дають.
Вечеряєш далі в самотності
знову з тими думками
та невже ці страшенні турботи
не варті і слова його?
А думи тут дуже простенькі,
не любив він тебе, голубко,
хоч як би ти не хотіла,
та не розтопиться сердце його
лишь від гарячого дотику тіла.
Засинаєш у повному відчаї знову,
як з неба звалилась печаль,
яку вже напевно ніколи,
не забере сонний відчай.