Хоч ніколи не вміло просити.
Воно звикло світанки чекати,
Та не знало, чи зможе зустріти.
Його вулиці знають тривоги,
Його стіни пам'ятають вогонь.
Тут у кожного власні дороги,
Тут у кожного біль у долонь.
Тут будинки мовчать після ночі,
Тут віконне скло схоже на лід.
І заплакані материнські очі
Проводжають дітей у цей світ.
А колись тут лунали розмови,
Діти бігали вранці в двори.
І здавалось, що кожнеє слово
Буде сповнене світла й пори.
Та війна принесла чорні хмари,
Замінила весну на журбу.
І тепер навіть птахи над містом
Наче знають людську боротьбу.
Моє місто навчилося плакати,
Та не вміє навіки мовчать.
Бо допоки є люди, що люблять,
Буде серце його ще звучать.
Я не хочу героєм назватись,
Не шукаю красивих промов.
Я лиш хочу додому вертатись,
Де не треба боятись знов.
Місто плаче. Та місто тримається.
Крізь руїни проб'ється трава.
І над ним неодмінно здійметься
Мирне небо, де тиша жива.