Не чуючи гомін народу.
Вона обіймає та в'яже думки
Минулих жильців Вавилону.
На рідних бульварах нерідних людей
Не чути місцевих жаргонів,
Лиш тіні блукають у пустці алей,
Шукаючи стертих кордонів.
І креслить мій грифель холодні кути,
Де світло зламалось об втому.
Ми всі — пасажири пустих поїздів,
Що вже не прибудуть додому.
Це місто стоїть, наче сірий макет,
Який залишили в ескізах.
І небо над ним — мов розірваний тент
На гострих іржавих карнизах.
За мурами міста кінчається час,
І ніч засинає на вежі.
Німий Вавилон не згадає про нас,
Зотлівши у власній пожежі.