Біліли снігами північні узгірки.
А сонце своїми ясними руками
Вже зиму щіпало, й було їй вже гірко.
Гуляє по небу вже сонце широко.
Встає вже ізрання, і ходить далеко.
У воду проміння пускає глибоко,
І кличе додому старого лелеку.
Весна — то вже час, коли сну не до сміху.
І вранці вже спати йому не пристало.
А сніг неохоче кидає ту стріху,
Де білеє тіло його спочивало.
Весна так раптово і різко міняє
Все те, що лишалось у сніжній дрімоті.
І кожному чути, і кожен вже знає,
Що треба віддати всю шану роботі.
Весна з нас витрушує білу дрімоту.
Поспати — вже зась, і роботи багато.
Всьому вже виказує справжню турботу.
Любов же — про Ніжність спішить нагадати.
01.03.2026