Усім діючим особам — на суді та представникам поліції
Пролог
І
Здавалось: життя в цьому суспільстві справедливе. Доброзичливих та душевних людей винагороджують, підступних — карають. Але чи дійсно це так?! Насправді, ні. Існує чимало прикладів, які підтвердять чому людина починає красти. Відомий в'язень Йосьо Сираторі є білою вороною для усіх нас.
Отже, ця історія починається 1907 року. У невеликому містечку Аоморі, у небагатій сімʼї робітників народився син, якому дали ім'я — Йосьо Сираторі. Матір Сираторі — Ольга Остроушко, відома як Іто Сьонагон, була українкою зі старовинного козацького роду. На жаль, після народження свого сина вона впала в літургійний сон.
Після цього випадку батько Сираторі ще два місяці опікувався сином. Але одного разу йому потрібно було робити операцію з видалення жовчного міхура. Після трьох годин операції Йосьо Акайо, батько Сираторі, так і не опритомнів після наркозу. Сираторі лишився сам на сам в лікарні. Усе відділення чуло дитячий плач, який усе лунав і лунав. Це почув сам Дзюн —хірург, який оперував батька Сираторі.
— Що тепер буде? Хто поставить на ноги цю дитину? — роздумував хірург.
— Не вішайте носа, Дзюн. Ви зробили все що могли, — утішив його Сета — молодший медбрат.
— Знаю. Але хто буде виховувати дитину врешті-решт?!
Раптом заскрипіли двері кабінету неподалік від операційної. Хірург швидко помив руки, зняв гумові рукавички та пішов глянути, хто прийшов. За дверима стояла якась дуже худа та невисока жінка літнього віку. Вона була одягнена в темно-зелений костюм, білий фартух та білу шапку.
— Доброго дня! Хто ви? — здивовано запитав Дзюн. — Що вас привело сюди?
— Я Мей — господарка фабрики з виробництва тофу. У вас щось трапилось.
— Так. З'явилася на світ дитина, але батьки її загинули. І що з нею робити?! Я не маю часу її виховувати. У мене цілий вагон роботи та ще консультації з пацієнтами.
— Я не знаю, чим вам допомогти,але мене щось кликало сюди прийти. — Мей подивилася на немовля та побачила на його шиї якийсь медальйон у формі мушлі з написом "Йосьо Сираторі". Вона зрозуміла, що цей талісман значить.
— Шкода, — зітхнув Дзюн.
Мей уже хотіла вийти з приміщення , як раптом з кабінету, де хірург консультувався з пацієнтами, вийшов Сета.
— Стривайте!
— Що сталося?! — запитав Дзюн у медбрата.
— Я знаю, хто поставить на ноги це немовля. — сміливо промовив Сета.
— І хто ж? — здивувалась Мей.
— Ви.
Мей була шокована. Сета взяв немовля та мовчки віддав його жінці.
— Ви впевнені, що я зможу його виховати?
— Звісно. Він вам у нагоді стане, коли підросте. Буде допомагати вам на кухні.
Мей, недовго думаючи, взяла Сираторі до своєї фабрики та виховувала його цілих чотирнадцять років. Там він працював кожен день з ранку до вечора та виготовляв тофу. Господарка фабрики дуже пишалась обдарованістю прийомного сина, адже він навчився виготовляти сир у 10 років на відміну від її двох синів, які були старші за Сираторі на 3 роки.
ІІ
Коли Сираторі виповнився 21 рік Мей одружила його з простою християнкою — Сей Юні. Пізніше у них було троє дітей. Сімейство жило в недоліках. Нерідко їм доводилося лягати спати без вечері. Одного разу Юні набридло те, що гроші швидко закінчуються, їжі не вистачає та будинок такий, наче сто років тому був побудований.
— Я звільнюся з фабрики, де виготовляють сир тофу, та знайду іншу роботу. — спокійно сказав Сираторі своїй дружині та обняв її.
— Добре. Можливо я теж влаштуюсь на роботу в якийсь ресторан чи магазин. Але що з дітьми буде?
Сираторі нічого не сказав їй та зайшов до вітальні, взяв папір з пером та чорнилами і взявся до справи. Будинок, у якому жила Юні та її чоловік мав всього три кімнати. Кімната, у якій Йосьо почав писати заяву про звільнення з роботи на фабриці тофу, була найбільшою. Останні дві кімнати були значно менші. Нарешті заявка була написана та загорнута тоненькою мотузкою. Можливо, цей герой знайде роботу, яка дасть кращого прибутку ніж попередня.
Наступного дня Юні залишилася вдома ти прибирала в будинку, а її чоловік зайшов до фабрики та зустрів якусь дуже знайому в обличчя бабусю. Це була Мей.
— Здоров був, сину мій! Ти на роботу прийшов? Сьогодні вихідний.
— Ні. Я прийшов дати вам заяву на звільнення з посади робітника фабрики. Ось! — Сираторі передав папірець на якому написав заявку. Мей прочитала її та дозволила своєму прийомному сину покинути фабрику. — Бувайте, господарко!
— Бувай, сину! Успіхів тобі!
Юнак відчинив двері, які були виходом з фабрики та пішов додому. А тим часом Мей сиділа на кухні, дивлячись на ікону. З неї мудро дивилися богиня Сонця, Омікамі, наче хотіла сказати господарці, що усе з ним буде добре.
— Боже мій, нехай з ним буде все добре та він не потрапить у халепу! Молю тебе, Боже великий! — молиться Мей та поклоняється іконі так, коли японці вітаються одне з одним. Це вона робила майже весь день.
Тим часом Сираторі прийшов додому, але тепер його будинок нагадував веселу могилу. Там було не так, як колись. Він зайшов та побачив, що в будинку нікого нема, кухня нагадувала авгієві конюшні.
— Дивно тут якось! Юні та діти кудись зникли. — роздумував Йосьо Сираторі. — Мабуть, вона мене зрадила та позабирала усі гроші, що я вчора заробив. Нічого, бог їм дасть прочухана та покаже де раки зимують.
Після цього випадку юнак був майже на дні, як раптом у віконце постукав якийсь худий карлик із закрученими вверх вусами, як у Людовіка 14.
— Хто там? — відчинив вікно.
— Я Пауль де Лафонтен. З Парижу родом. — поклонився незнайомець перед обличчям Сираторі. — Це хата Йосьо Сираьорі?
— Так. Але що вам потрібно од мене?
— Вас запрошують працювати біля моря рибаком на судні. Експедиція обіцяє вам платити великі гроші. Візьміть це!
— Я згоден. Але де це місце знаходиться?
— Ходімо до мене в машину. Я вас туди підвезу.
Сираторі сів у машину та Пауль поїхав з ним до цього місця.
ІІІ
Майже три години Пауль їхав разом з Йосьо Сираторі на своєму
— Виходьте з машини. Ми на місці.
Сираторі виліз та побачив перед собою величезний порт з купою кораблів, переповнених гігантськими ящиками з чимось дивним. Ці ящики перевозили кремезні, мов Альпи, кораблі. Деякі працівники називали їх альпійськими.
— Це неймовірна буде робота для мене. — подумав Сираторі.
Раптом до його плеча торкнувся якийсь високий та повний чоловік, одягнений у білу фуражку.
— Ти на роботу прийшов? — запитав незнайомець.
— Так.
— Тоді ходімо до корабля. Там ти працюватимеш майже як кухарі у ресторанах величезних міст Японії. Увечері отримаєш свій заробіток, на який заслуговуєш.
— Я згоден. — з великою охотою сказав Сираторі.
— Прекрасно, юначе. Заходь до корабля по цій драбині. А я перевірю чи не привезли нові ящики.
Сираторі мовчки зайшов по драбині в середину корабля та побачив величезну залу, яка нагадувала ресторан з приготування суші, сашимі та ролів. Юнак озирнувся навкруги та побачив якісь відчинені двері в кінці зали. Він підійшов до них та побачив якусь молоду жінку, одягнену в чорний халат та білу шапку.
— Що це за жінка? Мабуть, кухарка якась.
Але вона була не кухаркою, а офіціанткою. Капітан тим часом зайшов всередину корабля та побачив Сираторі, який чекав його.
— Вибачте, панове, чи не тут знаходиться кухня?
— Саме тут, хлопче. Проходь.
Сираторі зайшов до цієї кімнати. В ній весь час пахло свіжим тунцем та деякими нечистотами від риб'ячих залишків.
— Ось тут ти працюватимеш. Бери зліва відро, у якому лежить двадцять тунців. Твоя задача їх випотрошити та видалити всі мілкі кісточки. Потім я передам тунців шеф-кухарю для приготування ролів чи сашимі.
— Зрозумів вас. — кивнув головою Сираторі.
— За це тобі буде нагорода у 500 йенів.
— Це добре.
— Тоді до роботи. — промовив капітан.
Капітан зачинив двері та вийшов на борт корабля. Сираторі тим часом взявся до справи. Він взяв ножа трикутної форми та почав потрошити кожного тунця. Коли юнак випотрошив усіх тунців, він знайшов кухонні ножиці та дістав зябра з риб'ячих голів. Це зайняло майже десять хвилин. Для юного героя це була не проста робота, бо запах риби був таким нестерпним, що деяким кухарям хотілось вийти з приміщення. На жаль, Сираторі був не тим. Нарешті пізно ввечері усі двадцять тунців були потрошені та з них були видалені усі дрібні кістки, які могли застрягти у людському горлі. Капітан зайшов на кухню, де працював його новий робітник та побліднів від подиву.
— Прекрасна робота. Помий руки, будь ласка, та отримаєш сьогодні обіцяне. Умивальник за твоєю спиною.
Сираторі хутко пішов мити руки, а сам капітан дістав зі свого гаманця гроші, щоб дати їх юнаку.
— Ось це твій заробіток за сьогоднішній день.
— Але ж це 200 йенів, а не 500. — засмучено промовив Сираторі.
— Наступного разу заробиш більше. Не хвилюйся.
Сираторі мовчки взяв 200 йенів та Пауль повіз його додому. За проїзд юнак заплатив йому ще 20 йенів. Наступного дня Сираторі знову приїхав до корабля на роботу. Капітан із задоволенням зустрів свого робітника.
— Дуже добре, що ти прийшов. Ходімо на кухню. Заробиш вдвічі більше. 1000 йенів.
Цього разу Йосьо Сираторі був насторожений. У нього виникла підозра щодо капітана судна. Таке враження наче він якийсь шахрай. Хлопець зосередився та зробив вигляд, що слухає капітана корабля. Цього разу він доручив Сираторі не лише випотрошити тунців.
— Ось тобі швабра та відро з водою. Поки ще ніхто не прийшов на корабель будеш займатись прибиранням. Ти повинен відмити палубу до блиску. — сказав капітан поправляючи свою сиву бороду.
— Зрозумів вас. — весело промовив Сираторі.
Капітан пішов до вітальні, яка була неподалік від кухні. Сираторі тим часом почав мити підлогу. Він натягнув на дерев'яну швабру намочену ганчірку та почав терти. Тер він сильно наскільки міг. Спершу бруд не піддавався та Йосьо Сираторі був засмученим. Він вдарив самого себе по щоці та впав на відро з водою. Відро перекинулось та вилилась майже уся вода.
— Так, неочікувано вийшло. Капітану корабля це точно не сподобається. — подумав хлопець.
Сираторі прийнявся швидко домивати всю палубу. Він був здивований, коли помітив, що бруд зникає ніби сам по собі.