Безжально
Не бійся ніколи крилатих ракет…
Хай боїться той, хто віддає наказ!
Подивіться уважніше на його портрет:
руки тремтять, мов напав сказ,
очі впали і покотилися по стОлу —
довгому і мертвому, наче мінне поле,
яким він відгородився від живого життя…
Мабуть, сподівався дожити до ста,
а ось чи встигне витратити свої мільярди,
коли вже плачуть за ним гаазькі нари,
а по ночах приходить вісімнадцятирічна Вероніка,
харківська художниця — юна, але вже велика,
яка малювала українських поетів
і яку він безжально спалив ракетою?..
Білий птах з чорною ознакою
Приснився сон, що вже війни немає:
по "зебрі" весело крокують дітлахи,
і дзеленчать, як дзвоники, трамваї,
і неба посміхається блакить…
Та раптом — біля спаленої хати
підводиться загиблий воїн із землі,
руками сірий попіл отряхає
і тихо посміхається в імлі.
А я кажу йому: "Ти чуєш, друже?"
Слова незграбно застигають на вустах.
"Спасибі, що живий, — кричу. — Одужуй!"
Та він — вже білосніжний птах.
Повільно розправляє довгі крила
і розчиняється ген-ген за небокраєм,
лиш хмари пропливають на вітрилах…
Приснився сон, що вже війни немає.
Вистоїмо!
Попри стійкість нашу й страждання
скоротив майже всю допомогу —
від техніки до розвідданих.
Надія тепер лиш на Бога…
Дивіться також
Щодо "гарантій" жити у мирі
стверджуємо воістину:
нам не бути мішенню в тирі —
вистоїмо!
Він бачить все…
Гадає хтось, що не до нас Богу,
і чорні справи коїть саме вночі,
оскільки Він спить і не чує нічого,
а тому, напевно, допоки мовчить…
І хтось запускає крилату ракету:
— Та що ж ти робиш?
— Наказ виконую!..
Летять на місто пекельні комети,
тремтять від вибухів шибки віконні.
Не спить півночі руденький хлопчина,
він кличе маму, а краще — тата…
А вранці з заплющеними очима
до дитсадка за руку на самокаті.
Та Бог вже не спить — вкрай безсоння мучить,
він бачить очі без вини закатованих,
Ірпінь, Маріуполь, Бахмут і Бучу,
страждання і кров — знову і знову…
Полоненим нашим відсікають голови,
аж стіни тремтять безголосі,
і лежать вони беззахисні, голі
на холодній червоній підлозі.
"Шахедами" б'ють по дитячих лікарнях —
з крапельницями сидять надворі
серед гарячих розчавлених каменів
малюки онкохворі…
Ні, Бог не спить — він все чує і бачить,
в його очах — відчайдушний щем…
Він знає твердо — ніяких пробачень!
Катам ніколи — жодних прощень!
Ні, Бог не спить — він все чує і внемле,
як наші герої захищають небо,
як наші герої боронять землю…
Просто кращих забирає до себе.
Вмій сказати НІ!
Олена Теліга
Вмій сказати НІ,
коли ТАК вимагають від тебе:
НІ — безжальній війні,
ракетам у небі!
НІ — цинічній брехні
про "диктаторів" і "агресорів"!
Вмій сказати НІ
навіть під пресом!
Вмій надії сказати ТАК
перед очима Всевишнього,
про свіжі хрести пам‘ятаючи
на воїнських кладовищах…
ТАК — восьмирічній Олександрі,
якій ракетою відрізало ногу,
але повернулась в спортивне завтра,
дякуючи лікарям і Богу.
ТАК — кажемо із щирим болем
світлій памяті поета і кардіолога
Володимира Волікова —
не повернувся з мінного поля.
Зелене світло, будь ласка!
ТАК, наші мужні мами!
Під ридання сирени везуть коляски
з маленькими громадянами…
Вмій сказати НІ,
коли ТАК вимагають від тебе:
НІ — безжальній війні,
ракетам у небі!
Життя прекрасне
Отче наш, що є на небесах, залишайся на небі, а ми залишимося на землі, яка іноді буває такою прекрасною…
Жак Превер
Вікна нашої квартири виходять прямо на Дніпро. Уявляєте, яка краса з висоти двадцять першого поверху: смарагдові пагорби, Лавра, мости... Коли вранці на День Києва від Подолу на вас насуваються спочатку зовсім маленькі, як крапки, а потім все більші й більші різнокольорові кулі, зразу переносишся кудись у жульвернівські світи…
Сирена!..
— Мерщій давай! — дружина першою схоплюється з дивана і прожогом мчить до нашого домашнього укриття в коридорі. Я через проблему з ногою, звичайно, не можу так стартувати, як у свій час це робив "кулькова блискавка" Ігор Бєланов. Щоправда, моя половинка впевнена, що з ногою все буде гаразд і ми обов'язково запишемося до студії сучасного танцю, яка розташована зовсім неподалік…
Наше укриття, це, звісна річ, дещо пафосно сказано: шкіряний стілець для піаніно і маленький килим, на якому нерідко спала наша кішка Мона. На превеликий жаль, Мони вже півроку як немає, й оцей килимок — єдине і постійне нагадування про неї…
— Але все одно ця стінка надто тонка, — я сиджу на стільці, а дружина стоїть біля мене, поклавши руку на моє плече.
— Та яка ж тонка, понад сантиметрів сімдесят! — вкотре намагаюся її заспокоїти.
— І взагалі, — продовжую я бадьорим голосом, — цей стільчик не для війни, а для музики!..
Після далеких вибухів, нарешті, запала тиша.
Ми з дружиною обережно виглядаємо з-за укриття. Прямо перед нашими вікнами сяюча жовта комета вмить розлітається на міріади вогненних бризок і лунає потужний грім.
— Чуєш, як наші їх х..рять, — тихо промовляю я.
— Та не треба так, — так само тихо каже дружина.
— Треба-треба! — повторюю я.
— Так, треба! — посміхається вона.
Нарешті, все замовкає.
— Ну, що — відбій? — питаю я.
— Так, будемо спати.
Звичайно, заснути одразу не можу. Але лежу нерухомо із заплющеними очима, намагаючись не заважати дружині. Вона, здається, робить те саме…
Нарешті, глибоко, як у дитинстві, занурююся у сон. Сниться море. Ми з дружиною молоді, засмаглі, закохані. На пляжі, покритому золотою ковдрою піску, крім нас, — нікого. А море незворушне, як лазурне скло…
Вранці, як завжди, прокидаюся першим. Дружина ще солодко спить, така юна і чарівна, як у моєму недавньому сні.
Виходжу на балкон. Небо чисте, без жодної хмарки. Хіба можна повірити у таке божевілля, коли це Богом дане небо забруднюють шахедами та іншою нечістю, коли це небо щодня приймає душі наших кращих юнаків й дівчат?..
Урочисто виблискують на сонці маківки церков. Мости мерехтять струмом автівок. Потужний потяг стрімко летить блакитною смужкою колії.
Батьківщина-Мати, ще ввечері одягнена світлом у синьо-жовті кольори, зараз сталева, непохитна, гідна. Здається, це саме вона вночі прийняла на свій щит десятки варварських ракет, а потім мечем рознесла їх на шматки…
Бачу, молода мама веде, точніше, везе за руку на самокаті білявого малюка до дитсадка. Той практично ще спить, але цілком пристойно, як справжній козак, тримається у сідлі.
А ось сива кругленька бабуся з двома палицями. Біла куртка, білі кросівки, чорні штанці. Графіка — як від Жіванші. А поруч — у риму! — дрібний песик у тих же тонах — сам чорненький, а грудка біла…
Отже, життя триває. Більше того — життя прекрасне! Коли згадую італійський фільм із цією простою, але такою всеосяжною назвою, на очі завжди набігають сльози. Як от зараз, коли бачу цього хлопчика, немічну, але таку вольову бабуню…
Коли бачу своє Місто — молоде, незламне, вічне.
Закрите небо
Сирена…
Спускайся до сховища!
На кухні – термос із кавою,
візьми для душі Андруховича
чи, може, Акутагаву…
А я нагорі залишусь,
закрию молитвою небо,
щоб нам повернути тишу…
Щоб бути знов біля тебе.
Карта війни треф
За останні дні росіяни запустили близько 900 дронів, балістику й крилаті ракети.
Це так вони пишуть пропозиції для меморандуму про мир…
По сплячих домах, по лікарнях
шахедами б'ють по ночах…
У них на руках лише карти —
у чорних хрестах.
Чи вірити в мирні угоди
з агресором лютим рф?
На щось сподіватися годі —
там карти війни треф…
Костянтин та Ірина
22-річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання — Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна — це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Війна — це червоні бинти,
подушка мокра від крику…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Кохання — це разом іти
крізь вир хуртовини…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Кохання — це я і ти.
Це вільна навік Україна!
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Кульбабка
Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?
І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
"На фронті б'ється мій батько,
а я маю битися з раком!"
Сльоза застилає очі —
ти мусиш тепер пам'ятати,
що десь із тобою поруч
б'ються кульбабка і тато.
Львівська жалоба
У четвертий день вересня у Львові сталася страшна трагедія. Внаслідок чергової російської ракетної атаки загинула вся родина Ярослава Базилевича — 43-річна дружина Євгенія і три дочки: 21-річна Ярина, 18-річна Дарина та Емілія, якій було лише сім рочків… Батько чудом залишився живий — саме у цей момент пішов по воду.
Пішов за водою —
зустрівся з бідою…
Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Надіялись. Прагнули. Вчились. Любили.
Пішов за водою —
зустрівся з бідою…
Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Чому така широка могила?
Пішов за водою —
зустрівся з бідою…
Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Господи, спаси і помилуй!
Любити словом
…бо словом можна любити…
Юрій Іздрик "Молитва"
Світлина українського воїна, який читає книгу Тімоті Снайдера в окопі на Донеччині, облетіла увесь світ…
Трепітно книги складали
на приміському вокзалі,
самотній тепер перон…
Їдуть до наших героїв
Борхес, Ремарк і Снайдер —
всі вони поруч з нами
в битві за чисте небо,
їдуть тому що треба,
тому що це надважливо,
тому що це наджахливо,
коли помирають діти,
коли засихають квіти,
коли вже немає сліз,
коли вже немає слів…
Їдуть в купе на фронт
Хемінгуей і Франко…
Будуть у мерзлих окопах
до віковічного скону
словом, як автоматом,
наших бійців захищати,
стануть духовним заслоном,
будуть любити словом,
разом молитимуть Бога —
за перемогу…
за перемогу…
за перемогу…
Мій син поліг за Україну
Український поет і пісняр, світла життєлюбна людина Борис Йосипович Пономаренко втратив сина — майор розвідки Роман Пономаренко загинув на фронті…
Мій син поліг за Україну…
Тож як писати?
Як співати?
Як дихати тепер без сина?
У вухах тиша, ніби вата,
а серце окувала крига,
нестерпний біль настійно суне —
щодня стоятиму на рингу
віч-на-віч сам із сумом…
Але я вирвусь за канати,
не для зневіри втратив сина —
я буду все одно співати!
Мій син поліг за Україну…
Овальний кабінет
Я привіз наш біль і наші страждання…
Він сказав: у них і без цього вже забагато даних.
Я показав світлини полонених, яких катували в підвалах…
Та він не дуже й слухав, навіть переривав.
Я зауважив: не може бути пробачений кат…
Він відповів: у мене на руках немає карт.
Я подякував йому за цінні поради
і додав, що приїхав сюди не у карти грати.
Ще й підкреслив: у небезпеці наша планета…
Та мене виставили із кабінету.
Але зараз не час колисатися в тузі —
я все одно повернуся!
Павутина
Внаслідок наших атак
сорок один літак —
ті, що несуть смерть, —
знищено вщент.
Та, звісно, тепер лють —
всю ніч ракетами б'ють
по сплячих домах,
сіючи страх…
Але ми — не хлопчики для биття,
чи ще якогось там "для":
саме тут — наше життя,
саме тут — наша земля!
Ніхто не зможе принизити нас,
поставити силоміць на коліна.
Гідно йдемо крізь жорстокий час,
адже ми — Україна.
— А де цей літак? Зник…
— Вибачте, літаку — гаплик!
Для когось повчальна картина —
під назвою "Павутина".
Повернення душ
В Україну повернули тіла ще 1212 полеглих захисників.
У сонячний червневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде —
німі холодні домовини…
Нам повернули лиш тіла,
хоча і це важливо дуже,
та в кожнім з них душа жила…
Тож хто віддасть тепер нам душі?
Пологи під вибухи
У ніч на 10 червня внаслідок чергової атаки російських ударних дронів пошкоджено пологовий будинок в Одесі.
Я прийшов у цей світ серед ночі,
я ще погано чую і погано бачу,
але відчуваю, що маміни очі
плачуть…
Я прийшов у цей світ, щоб любити,
бачити у вікні промені сонця…
Я прийшов, щоб війну вбити
за маміне безсоння.
Розрізане небо
У жовтневу ніч безжальну
небо різали "кинджали".
А на ранок —
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…
А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.
Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.
Світлина
Ось на світлині український вояк:
весь в бороді — мачо!
Якщо придивитися — ще юнак,
й очі зовсім хлопчачі...
Ось на світлині український вояк:
вірний собака поруч,
вістю благою переможний знак —
два пальці, як Черчилль, угору!
Сирена
Війна вбиває…
Земля змучена стогне.
Багряна трава.
Ранок.
Золотий жовтень.
Озеро завмерло, віддзеркалюючи заспані очі багатоповерхівок.
Жінка, років сорока, повненька і, певно, не дуже вродлива, скромно одягнена, сидить на лавочці, похитуючи ногою стареньку коляску, що переходить, певно, від одного покоління немовлят до іншого.