Судячи з пізнішої розповіді Зюзя, стара тримала квартирантів у чорному тілі і навіть не дозволяла дивитись телевізор. Та молодий, питливий розум не довго думаючи, сміливо прийняв виклик такої несправедливості. Йдучи на заняття в технікум, Зюзь вставляв голку в кабель телевізійної антени, а повертаючись увечері, квартиранти заставали господиню в смутку та розпачі. На запитання, що трапилось, бабця ледве стримуючи сльози, розповідала про поломку єдиної розваги — старенького телевізора. Саме те, чого й требо було двом юним аферистам.
Зюзь, киваючи головою виказував співчуття, заспокоював стару й раптом пригадував, що у Васіної бабусі був такий самий телевізор, і взагалі Васілій майстер на всі руки, в усьому розбереться. Після недовгих умовлянь, Васька погоджувався допомогти і приступав до роботи, головним і єдиним завданням якої було зняття задньої кришки телевізору. Тим часом Зюзь виходив на перекур і виймав із кабеля голку. Гриценко створював видимість якихось завершальних дій і о диво, господиня приймайте роботу. Завіса. Всі задоволені. Бабця має справний телевізор, майстрам дозволено його дивитись і навіть декілька днів, вдячна господиня безкоштовно годує рятівників. За пару днів запал спадав, годівля припинялась і дійство повторювалось. Скільки таких актів було, я не знаю, та рано чи пізно все добре і прекрасне закінчується. Чи то бабця розповіла комусь про пригоди її телевізора і та падлюка відкрила їй очі, а може сама стара якось допетрала? Я вже не пам'ятаю, та в результаті, Зюзь в ондатровій шапці, чорній шкірянці з сумками і в розпачі, опинився в нашій кімнаті.
Згадуючи ті чарівні часи, я звісно переглядав старі, чорно-білі фотографії, намагаючись не забути нікого з колишніх однокурсників і одногрупників. Як і пізніше, в іншому, дорослому житті, відносини з різними людьми складаються теж по різному. З одними ти просто спілкуєшся, когось ігноруєш, декому симпатизуєш, а відносини з кимось переростають в щось більше, в зв'язок, який тягнеться через роки якимись невидимими, наповненими енергією дротами. Тож і спогади відклалися про кожного свої.
Наша група носила, чи мала кодову літеру В. Всі учні крім трьох місцевих і старости Віті Страшного, який знімав квартиру, жили в гуртожитку. З місцевих лозуватців у групі вчився Саня Тарасов. Звичайний сільський, постійно сумний хлопець. Здається на другому курсі в нього померла мама і Санька залишився круглою сиротою. Поза уроками ми майже не зустрічались і всі взаємини обмежувалися спілкуваннях на коротких перервах. Хоча й цього спілкування вистачало, завдяки Тарасу ми завжди були в курсі всіх останніх лозуватських новин.
Ще двоє аборигенів були, чи то з Вишневого, чи то з Железняково, хто її розбере цю місцеву географію? Були вони такі собі, Тарапунька і Штепсель. Гєша Кравець, малий, доброзичливий хлопець і Саня Лук'яненко, здоровезний, ні за роками дорослий дядько. Лукіч, як ми називали Лук'яненка, мав широчезні плечі, зріст вищій любого з нас на голову і в свої шістнадцять літ, неголений виглядав десь на тридцять. Він мав постійно незадоволений вигляд і хоча й намагався це не виказувати, відносився до нас з якоюсь злобою й ворожістю. Це все в сукупності з якимись ватними безрукавками, в яких він ходив взимку, робило його схожим на кулака з радянських фільмів. Саня на роботах у саду сам піднімав повні яблук корзини, які ми, його однолітки, ледве тягали удвох. Їздили Лукіч із Кравою додому на велосипедах. Одного разу, після занять у суботу, я йшов на електричку на Железняково в супроводі Геши і Сані. Вони не поспішаючи, по черзі, або кружляли навколо мене, або йшли, ведучи велосипеди поруч. Раптом, коли ми підійшли до Ерастівського ставка, я очманів. Це була вже пізня осінь, снігу ще не було, та вдаривший сильний мороз покрив поверхню водойми прозорим, скляним листом.
Ідеально рівна й прозора поверхня перетворила ставок на якесь біблійне диво. Я вийшов на поверхню і йшов акі по воді. Гена запропонував мені проїхатися по кризі на своєму велосипеді.
Я всівся на стареньку "Україну" і після декількох падінь, потихеньку, чи то поїхав, чи то полетів над застиглою гладдю. Це було настільки особливе відчуття, що я запам'ятав його на все життя. Крига була тонкою і настільки прозорою та рівною, що взагалі не вірилося, що вона існує. Було до найдрібніших подробиць видно дно з усіма його гілочками, опалим, затонулим листям і камінчиками. А особливого дива цьому дійству додавали якісь маленькі рибки, які налякані моєю тінню в паніці шмигали на глибину. Налигнувшись із десяток разів, отримавши не з чим не зрівняних, що запам'ятались на все життя вражень, я повернув велосипед власнику. Ми дійшли до станції, попрощались і розійшлися кожен своєю дорогою.
Вітя Страшний, родом був із села Йосипівка, що лежало в долині маленької, порослої очеретом річки Зелена. Беручі початок і несучі свої зелені води між багатими болотними рудами земель, як і річка Жовта, вона отримала свою назву напевно від кольору що їм надавали залізисті кварцити. І як і її трохи довша сестра, Жовта, Зелена впадає в річку Інгулець. Всі ці річки в старі часи були місцями козацьких зимівників, маленьких хуторів, забеспечувавших колись Запорізьку Січ харчами й слугувавших притулком козакам під час зимових канікул. А після знищення москалями Січи, частина козаків остаточно порозселялась у цих краях, у заснованих ними селах. Крім того, що козаки поповнювали ці землі населенням, вони ще й збагатили їх своїми традиціями і прізвищами. Саме так. Всі ми в дитинстві зачитувалися творами американського письменника Фенімора Купера і завдяки йому, змалечку знаємо про досить оригінальні імена північно — американських індіанців. Чого вартий Чингачгук Великий Змій, або Хитрий Лис.
Та мало хто замислюється про прізвища, які передали наші чубаті пращури нам. Диво яке, Великий Змій, а як Вам Микола Печиборщ, або Пилип Перестрибнихата? Що вже казати за якихось Коржів, Ракоїдів, Наливайок, чи Легкоступів? А ще Головатий, або Горбоніс? Не вражає? А Перебийніс? Певно жодної деталі в поведінці, або зовнішності своїх товаришів не могло пройти повз гостре око і ще більш гострий язик січовиків. Тож що мали на увазі козаки, давши Вітькіному пращуру прізвище Страшний, можна тільки здогадуватися. До речі, що до Великого Змія, односельцем Вітька був ще один нащадок козацького роду, Іван Великий. Особистість як на мене неабияка, тож сподіваюсь ми до неї ще повернемося.
Крім північної красуні, Наталки Кудінової, пришелепкуватої дитини південних гір Валери Докторова і тернополянки Ніни Сацюк, у нашій групі всі були більш — менш тутешні. Прізвища були прості і гармонічні, від Савенко і Руденко, до Кравця і Каганця. Особливим тоном лунало відлуння шляхетського минулого Речі Посполитої в персоналіях Ірини Мушинської і Люди Іченської, до яких на другому курсі приєдналась Наталья Соболевська. Якось на уроці української літератури, ми читали, здається Довженківську "Зачаровану Весну". І от то був номер, у безсмертному творі в вигляді кравців, голубів, мух і каганців, було згадано майже половину групи, що викликало в нас після кожного згадування сміх, і галасливе обговорення.
У Беків ситуація була майже аналогічна: Мельник, Біловус, Солдатенко, Пономаренко, Скакуненко. Екзотики Бекам додавали Валентина Красота, її дивний односелець, довготелеcий Андрій Кривошій і нащадок войовничих германців, із не менш войовничої Пушкарівки, білокурий Ігор Рац. Шляхетську гілку представляв сам пан Потоцький. Юрко Потоцький класно грав у футбол і здається першим із нашого курсу одружився, й привів на світ божий шляхетного нащадка, мало не в сімнадцять років. Та найдивнішим, як на мене, що стосувалось Потоцького, то це було місце його походження.
Як відомо, сама значна битва, яка проходила на теренах П'ятихатського району, була битва на Жовтих Водах. І саме під час цієї баталії, десь у районі нинішнього села Жовтоолександрівка, після довгої тяганини, козацько-татарським військом були розбиті поляки, очолювані сином гетьмана Миколи Потоцького, Стефаном Потоцьким. Сам Стефан під час битви потрапив у засідку, отримав смертельне поранення і помер.
Так от, саме в цьому місці, через 323 роки народився Юра Потоцький. Як казав Ігор Рац: "Жовтодська битва відбувалась у Потоцького на городі" .
До речі, на другому курсі, до нашої групи прийшов ще один нащадок учасника тих подій, Руслан Нечай.
Аки хоч і були першими за списком, в іншому особливо нічим не виділялися. На початку навчання, в гуртожитку і територією технікуму тинялось із пів десятка якихось не дуже обтяжених інтелектом облич, у шкільних піджаках, якимось дивом здавших іспити і зачислених до групи А. Та третє вересня і еволюція зробили свою справу, якось непомітно, вони десь розчинилися. Разом із цим у гуртожитку припинилися інциденти зі зникненням грошей і інших мілких цінних речей.
У гуртожитку з А групи на першому курсі залишились Андрюха Таранін, Олег Сорока, односелець нашого Васі Артеменка і на той час вже відомий як Циган, та Миник. Якщо когось забув, звиняйте, по — перше дійсно не пам'ятаю, а по — друге, є таке неписане правило, як автор напише, так і буде. Інша чоловіча частина була або з місцевих, або жила на квартирах, тож слідів у нашій казці майже не залишила.
Зате в Аків була досить пристойна, особливо після поповнення на другому курсі, жіноча спільнота. Не така пишна і червонощока як у Б групі, і звісно ж не така приваблива, як наша, та все ж таки.
Першими завжди були Беки. У всьому. І по пишноті дівочої частини групи, суцільна кров із молоком, чого тільки вартувала мама технікуму, Лена Закрасенко, повірте, в сільськогосподарському технікумі такий титул, просто за гарні очі не отримаєш. І за організованістю й згуртованістю, рівних їм не було. Це нас требо було мало не батігом зганяти, щоб піти групою десь у похід у ліс, чи ще якусь вилазку. А Беки, ті крім того що були легкі на підйом, ще й робили це з завидною частотою. Як не забредеш в якусь балку, там вже вони табором розсілись і Пономаренко з чаркою оголошує тост. І це так, по месту. А були ще великі походи з ночівлею. Для цього вони мали своє місце в Кулябському лісі, на великій галявині, під величезним кленом, який ботанічно-освічені агрономи уперто називали дубом.
Взагалі природа оточувала нас усюди.