Звали його Лі Шин. Він був одним з найвідоміших лікарів Саппоро. У місті його називали японським Гіппократом. Кожен день Лі Шин готував гарячий чай з ароматними травами та давав його своєму племіннику та напарнику. Він забороняв хлопцям вставати з ліжка, доки не почне спадати температура. Вони мовчки лежали у ліжку і тремтіли від холоду. Так продовжувалось до кінця зими. Цей випадок навчив Акіру не буть занадто допитливим і слухатись старших.
Розділ 13
Минув рік. Це був четвертий та останній раз, коли сирота втік із в'язниці. Одного разу він переходив дорогу та ніс важкий мішок з посудом, який створив сам. Офіцер помітив це.
— Як ваше ім'я, чоловіче? — запитав поліцейський.
— Кімура.
— Дозвольте перевірити, що у мішку?
Кімура спокійно дав мішок. Там були чайник, каструлі та цукорниці — нічого підозрілого.
— Вибачте, офіцер, чи не могли б ви дати мені цигарку.
Офіцер дав йому цигарку. Кімура покурив та поклонився. Поліцейський був уже готовий його відпустити.
— Вибачте, офіцер, мене звуть не Кімура, а Йосьо Сираторі. Я втік із в'язниці Саппоро минулого року. В моєму житті було так мало духовності, що людина, яка дала мені цигарку, допомогла зібратись з духом.
— Мені дуже жаль вас. Ходімо за мною у поліцію. Я допоможу вам.
Сираторі мовчки пішов за офіцером до ділянки. І там вони чекали нового суда. То був Акіо — помічник колишнього начальника у в'язниці Міягі. Можливо, він допоможе втікачу виграти на суді.
Через три дні настав суд. У залі було повно присяжних. Вони були готові попросити суддю повернути його в Обассірі. Але той похитав головою.
— Я признаю, що випадок із селянином на городі, за словами Сираторі, був самозахистом без злого задуму. — наголосив суддя. — Тому смертну кару варто скасувати.
— Так ваша честь. — втрутився Акіо.
Кабаяш, який був присутнім на цьому суді, заспокоївся. Він уже збирався розповісти судді про те, чому Сираторі почав красти. На жаль, суддя його не слухав.
— Мені відомо про те, що Сираторі жив бідно та отримував багато несправедливих боргів, за які був змушений витрачати усі зароблені йени. — продовжив суддя. — Незважаючи на жорстоке ставлення охоронців до Сираторі, він навіть не намагався чинити болю жодному з них, хоча міг це зробити. Їх покарало життя.
Після випадку в Аоморі, Сираторі більше нікому не шкодив.
— Шановний суддя, дозвольте мені слово мовить.— втрутився у розмову Люміє Кабаяш.
— Кажіть.
— У в'язниці Міягі я познайомився з ним. Сираторі там поводився смирно та виконував усі обов'язки, які йому доручили. Якщо ви хочете повернути його назад до в'язниці, то до тої, де він буде відчувати себе з розпущеними крилами, а не кріпаком в руках пана.
— Так, шановний. — відповів суддя. — Я схвалюю вашу пропозицію. У когось є питання чи зауваження.
— Нема. — відповів один з присяжних.
— Погоджуємось — відповіли ще десятеро.
— Для Йосьо Сираторі буде 20 років довічного ув'язнення в тюрмі Фучу в столиці Японії. Суд завершений.
Нарешті старий Кабаяш заспокоївся. Суддя виконав його прохання. Тепер для Сираторі нічого не загрожує.
Епілог
Сорокасемилітній Сираторі прокинувся рано в ранці. Та побачив перед собою зовсім інше. Стіни були не чорні, а білі. Усе навколо блищало від чистоти. Не було жодного загиблого у в'язниці. Сираторі мовчки видихнув. Раптом до камери Сираторі зайшов якийсь високий та стрункий чоловік. Це був охоронець Оно Йоко.
— Йосьо Сираторі?! Ви вже прокинулись? Прекрасно. Ходімо зі мною до саду.
— Авжеж. — швидко промовив Сираторі.
— Нам потрібен робітник у саду. Я чув про вас, що ви вмієте доглядати за рослинами. Це правда? — запитав Йоко. Сираторі встав з ліжка та поклонився охоронцю.
— Ходімо за мною. Я покажу вам наш сад.
В'язень йшов за охоронцем по всій в'язниці. У ній було багато кімнат та коридорів. Злочинець з допитливістю дивився на ці живописні стіни. На них були копії фресок та ікон італійських художників — Мікеланджело та Рафаеля. Боги, зображені на них, ніби охороняли Сираторі.
— Сподіваюсь, що у мене буде такий самий світ, як у героїв на цих виразних розписах.
— Звісно буде, шановний. Наш місцевий іконописець ще 2 роки тому завершив ці ікони. Скоро ви побачите наш такий самий живописний сад. — усміхнено промовив Йоко.
— Я дуже хочу його побачити.
— Ми майже прибули.
Охоронець та Йосьо Сираторі вийшли на подвір'я. Перед очима дійсно був сад переповнений давніми пам'ятниками Японії, кущами та деревами.
— Можете розглядати сад поки що. А я тим часом принесу віник та совок.
Йоко пішов. А Сираторі тим часом розглядав весь сад. В центрі саду стояв пам'ятник японському Богдану Хмельницькому. У його руці був меч, який захищав від зла. На голові був самурайський шлем. Що ж це за пам'ятник? Це був Йосісада Нітта — це був японський полководець, державний та військовий діяч. Він походив з середньовічного самурайського роду. Його поза була такою, ніби готовий атакувати того, хто чинить йому біль.
— Сираторі, до роботи! — вигукнув Йоко. В'язень підійшов до охоронця та почав замітати зів'яле листя та гілки.
Йоко тим часом сидів на лавці та спостерігав за новеньким. Йосьо Сираторі без усяких затруднень замітав листя в купу. Охоронець приніс йому смітник та граблі. Коли Сираторі зів'яле листя та гілки в купу, почав пхати його у контейнер з чотирма колесами.
— Прекрасна робота, шановний. Тепер полийте квіти. — Йоко
Сираторі нічого не відповів. З усмішкою він взяв лийку та взявся за діло. У нього не було й думки про якусь втечу чи скаргу. Нарешті мрія колишнього сироти збулася. Він працював кожен день із задоволенням.
Одного разу Сираторі покликав охоронець до кабінету начальника. Охоронець хотів дещо запитати.
— Агов, Сираторі. Ця стіна біля воріт всього два метри у висоту. З вашими уміннями перелізти її легко. Чому ви не втекли?
— Я втомився. — Сираторі розвів руками. — Після чотирьох втеч за 11 років. Ще три роки у схованках. Мені набридло. Втечі — справа молодих. Я сильний досі, але не так, як колись. При чому в мене немає приводу тікати знову. Тут я в безпеці.
Охоронець усміхнувся. Він вирішив клопотати дотермінове звільнення Сираторі. 21 грудня 1961 року Йосьо Сираторі в останнє покинув тюрму. Не через вікна чи двері, а через брами, як звичайний свободний птах.
Після визволення, повернувся в Аоморі та став звичайним робітником. Він прожив там ще вісімнадцять років. Тепер у нього була праця, яка принесла йому лише користь, а не борги. Ось які обставини можуть змусити людину чинити злочини.