Крім того, Валера мав лагідну вдачу, яка не змінювалася навіть після чималої дози лозуватського аналога текіли під торгівельною маркою "Бурячиха".
Ще однією з характерних Валєркіних відзнак, був його фантастичний травматизм. Так. Якщо десь, хтось просто заради розваги жбурнув у кущі, чи ще кудись каменюку, обов'язково в цю ж хвилину там буде проходити Самсонов. Десь буде валятись іржавий цвях і Валера на нього обов'язково наступить, тож більшість часу прожитого в Ерастівці, наш Самсон ходив, або із забинтованою, або хоча б обмазаною зеленкою якоюсь із частин тіла. Пару раз я був свідком і учасником саме таких випадків .
Якось після закінчення занять, коли ми галасливим натовпом йшли до гуртожитку, пройшовши половину бокової стіни будівлі технікуму, раптом почули дзвін вибитого віконного скла. Інтуїтивно відскочивши від будівлі, всі витріщились вгору й побачили, що хтось із середини, на третьому поверсі вибив вікно. Скло з дзвоном посипалося до долу. Всі з жахом озирнулись і здогадайтесь, хто в цей час був у місці падіння скла, а потім декілька тижнів ходив із перев'язаною головою і рукою? Звісно Самсонов.
Якщо Вам цього замало, тримайте.
В процесі формування як особистість, Самсон виявив неабиякий хист до вибухової справи. Наприклад якщо десь йшла мова про рибу, то на вісімдесят відсотків можна було загадувати, що там був Миник. Якщо десь щось вибухнуло, на всі сто — це Самсон. Вибухові пакети, пляшки з карбідом, ракети начинені селітрою, це лише маленький перелік його арсеналу. На другому курсі дійшло до власного космодрому за третім гуртожитком.
Але вершиною Самсонової підривної кар'єри стала чотирнадцятиденка з НВП. Так. На самому офіційному рівні, Валері дозволили, ні, не дозволили, а поручили легально виготовляти й у злагоді з керівником із військової справи Соколиком, підривати свої вибухові витвори, випробовуючи наші нерви та вушні перетинки.
Але ось до чого це я. З усіх учнів нашого курсу не було жодного, хто б хоч раз не хворів, або не пропускав заняття. Жодного, крім Самсона. За три роки, Валера Самсонов не пропустив жодного уроку. І от раптом, хтось із його одногрупників пригадав, що пропав Самсон. Так, вже з тиждень нема Валери. Потім керівник Б групи Бурік оголосив, що приїжджав батько Самсона й повідомив, буцімто Валера смолив на чиєсь весілля курей і в руках у нього вибухнула паяльна лампа. Потім приїхав Валера з перев'язаними обома руками й задерши носа гордовито розповідав про страшну кількість накладених швів. Ну лампа, то й лампа, та мені не давала спокою одна деталь. Справа в тім, що наприкінці 80-х, у нас у Кривому Розі були розповсюдженні такі собі біга. Молодь під керівництвом старших товаришів, озброївшись ріжучими, колючими, стріляючими і вибухаючими предметами, досить енергійно і цікаво проводила час, ріжучи, колючи, стріляючи, і підриваючи своїх опонентів із ворогуючих районів, під час цих бігів. Одним із видів вибухових предметів були так звані предики.
Знаючи моє Криворізьке походження, якось Самсон підійшов до мене з дивним питанням:
— Андрію — звернувся Валера — ти знаєш як цим користуватись?— І протягнув мені руку з великим чорним запобіжником.
— Нашо тобі? Це небезпечна штука. — попередив я.
— Та так , подивитись –пробурмотів Самсон – кажуть серйозна річ.
Я без задньої думки розкрутив прилад, знайшов у кишені пару п'ятаків, все пояснив, скрутив і повернув запобіжник господарю.
На цьому наша розмова скінчилась і я про неї забув. Забув до цього випадку .
І от складаючи мозаїку з подій, я наїхав на Валеру:
"Знаєш Самсон, це ти Буріку можеш розповідати про курей, про лампи. Мені цю маячню можеш не нести. Предик рвонув? "
Самсон ще трохи пом'явся і опустивши очі розповів про свої експерименти з запобіжником, про те, що зробив короткий запал із сірників, і не встиг викинути вибухівку.
От такий у нас був античний герой.
І знов, до чого це все?
Так от, повертаючись до теплого, осіннього дня на березі річки Лозуватки. Миник продовжував закидати спінінг, я з Рацухою мирно курили на колоді. Самсон на самому березі своїм перочинним жабоколом препарував якусь жабу, а Шелька, викуривши цигарку, не втримався й підійшов до Миника.
— Дай кину.
Міша мабуть вже задовбався і з радістю віддав спінінг Шелькє. Так, як Олежка був шульгой, то й спінінг почав закидувати левицею. Розкрутивши вудилище, відпустив катушку і вставився на річку. Спінінг засвистів, але блесна полетіла під лівий берег.
Змотавши катушку, шульга повторив всі дії в тій же послідовності.
З почервонілим обличчям, він продовжував боротися з непіддатливою блесною.
Результат був такий же. Шелька нервував, але всі дії повторював у тому ж вигляді.
Нам було трохи смішно і ми підійшли його підбадьорити.
— Олежка дивись — почав я.— Ти кидаєш прямо, а блесна летить у берег ліворуч.
Кидай у берег праворуч і вона полетить прямо.
Олежка ще пару раз закинув своїм лівацьким методом. Міша почав переживати за те, що блесна заплутається в очереті і хотів вже було забрати спінінг, та Шеляг, зробивши серйозний вираз обличчя, розкрутив щосили блесну над головою, і запустив її в правий берег. Ми застигли в очікуванні шльопка блесни. На цей раз спінінг майже не свистів. Шльопка блесни не було ні під правим берегом, ні під лівим, ні прямо.
Всі присутні дивились на річку і нічого не розуміли. Раптом десь знизу почулось чиєсь бурмотання.
— Ой бля…ть, ой бля..ть. – Сидячи біля води навпочіпки, тримаючи в одній руці жабокол, а іншою голову в районі тім'ячка, стогнучи бубонів Самсон.
Спочатку ніхто нічого не зрозумів, але потім ми розгледіли, що з під Валериної руки на голові звисає волосіння спінінгу.
— Ой бля..ть. Що там? Ой бля..ть.— Мичав Валера.
Ми кинулися до Самсона і прибравши з голови його руку, остовпіли. Як і на всякій класичній блесні, на кінці Мішиної, був здоровенний, трійний гак. Три здоровезні металеві жала, з загнутими борідками, два з яких встромились у шкіру Валериного тім'я. Я обережно взявся за край гачка і спробував його поворухнути, гак сидів мертво.
Незважаючи на страх, всі по черзі підходили і пробували смикати.
— Ой бля..ть, шо там? Відчепіть, шо там? — Невгамовувався Самсон. Валера тепер сам сидів, як препарована ним жаба, на зігнутих ногах та з розведеними в сторони руками, а з його голови звисала блесна, схожа на металевий, козацький оселедець. Зважаючи на цю картину, ми намагалися побороти в собі триголового дракона з паніки, страху і сміху.
Зрозумівши що риболовля скінчилась, хоча не можна сказати, що безрезультатно, ми перерізали волосіння Валериним жабоколом і під проводом винуватця, відправили їх у лікарню. Так вони й пішли, ледве стримуючий сміх Шелька й античний козак Самсон, прикриваючи долонею свій металевий оселедець.
Коли ми повернулись у гуртожиток, якимось дивом Самсон вже сидів на своєму ліжку з гордим виразом обличчя і перебинтованою як у Шарікова з фільму "Собаче серце", головою. А Шеляг, тримаючись за живіт і не стримуючись вже від сміху, розповідав про фурор, який Валера своєю появою викликав у лікарні.
РОЗДІЛ 7
Не можу пригадати скільки пройшло часу з початку занять, але погроза порозселяти студентів першого курсу в кімнатах згідно приналежності до груп, здійснилась. Здається персонально Рудяк і керівники інших груп ходили, й власноруч руйнуючи наші такі вже звичні світи, зганяли своїх підопічних у призначені кімнати, для спільного проживання.
Так як Колєся, Самсон і Біловус були одногрупниками, зміна місця проживання пройшла для них хоч і жорстко, але менш болісно ніж для мене. Нашу маленьку затишну кімнатку я змінив на здоровезну, яскраво освітлену, вдвічі більшу за площею оселю.
В цьому актовому залі розміщувалися шість ліжок із тумбочками, шифоньєр, та під однією зі стін стояв величезний стіл. Крім мене, в кімнаті поселились учні з нашої групи В і якимсь дивом втримався Аківець Олег Лучко. Із нашої групи одним із мешканців був Вася Артеменко. Всюдисуще створіння, якого було так багато, що якби його розділити на три, то все одно, мало не здалося б. Вася мав різку вдачу, пронизливий голос, який наповнював весь навколишній простір і завжди ліз у всі справи. А зважаючи на те, що він був одногрупником, відпочинку від нього не було ні вдень, ні вночі. Але мені Вася запам'ятався найбільше своєю охайністю. Артеменко любив білі сорочки, шкіряні краватки і безрукавки. Та головна відзнака полягала в іншому. Кожного ранку вдягаючись після пробудження, Вася витягав купку шкарпеток, що лежали під його ліжком, по черзі їх обнюхував і за якимось відомим тільки йому параметром обирав підходящу пару.
Довготелесим із трійці на абітурі, виявився Русік Руденко, однофамілець нашого класного керівника, і не єдиний, одна з дівчат з якими ходив влітку Русік, була його сестра, Люда Руденко. Таким чином у нашій групі з'явилась ціла кліка Руденків.
Руслана піти на навчання в Ерастівку примусив батько, хоча агрономія, була мабуть останнє, чим би він хотів займатися. Через це Русік почувався ніяково, та частенько був не в духах і при кожній нагоді зривався додому. Руслан із Людою були з П'ятихаток, звідти ж був і Олег Лучко, тому тримаючись Руденка, він напівлегально жив у нашій кімнаті.
Іншими двома мешканцями були особи, які досить скоро покинули навчання, і на спогад не залишили навіть своїх імен, тому з мого авторського права не заслуговують на згадку.
Здається десь під кінець осені, нам підселили ще одного п'ятихатця, Ігоря Зюзя. В ондатровій шапці, якійсь чорній шкірянці, він так і сидів мовчки, не роздягаючись на ліжку, явно відчуваючи дискомфорт. Як і з іншими студентами, які не жили в гуртожитку, до цього ми з ним майже не контактували. Зюзь знімав у селі квартиру зі своїм земляком Васею Гриценко. Разом вони сиділи й за партою на заняттях, і спілкувались на перервах. Васька хлопець веселий, худорлявий, довготелесий і Зюзь, присадкуватий, повільний, сам собі на думці— два повних антипода. Та в їхньому випадку вони цим тільки доповнювали й компенсували прогалини одне одного. Василю завжди бракувало нахабства, чого з лихвою було в Зюзя і крім того, Ігор справляв на компаньйона домінуючий вплив. І от цей дует оселяється на квартирі в якоїсь не дуже гостинної лозуватської бабусі.