Тож помучивши себе й оточуючих, на прохання останніх, я залишив намагання спілкуватись мовою Шевченка, та повернувся до звичного суржику.
Якісь предмети викликали інтерес, на інших була можливість відіспатись. Деякі відкривали щось нове. А що стосувалось географії, то як це не дивно звучить, я знав предмет набагато краще за викладача, посаду якого займав якийсь випадковий чоловік, явно до цього непридатний. Через декілька місяців він звільнився, про нього всі забули, а історія навіть не залишила нам його ім'я. І тільки через багато років два діяча, чиїх імен я звісно називати не збираюсь, розповіли мені одну байку. Виявилось, що вони крепко не зійшлись із викладачем географії і коли справа набрала не дуже добрий оборот, ці супостати перестріли його, та загнали у воду осіннього ставка, коли той йшов додому. Ставши по обидва боки водойми, негідники не дозволяли нещасному вийти з води доти, доки не добились поступок. Вочевидь ця подія й стала причиною того, що викладач звільнився. Та на його заміну прийшла нова вчителька, яка добре знала свою справу, тож завдяки Рацу та Пономаренку, серед учнів курсу різко зріс рівень знань із географії.
Однак найдивнішим предметом для мене виявилась історія. Хоча в школі ця наука і була в мене у фаворитах, цього не можна сказати про мене, виходячи з оцінювання вчителями. Вивчаючи історію з різних джерел, на уроках, я досить часто виходив за рамки шкільної програми, а тим самим і за межі знань деяких із викладачів. А враховуючи добровільно-примусову приналежність вчителів історії до компартії й особливість моїх поглядів на це питання, оцінювання моїх знань не завжди рівнялись рівню цих знань.
В Ерастівському технікумі викладачем історії був Віктор Іванович Фесюк, невисокого росту чоловік, з орлиним носом і маленькими, хитрими оченятами.
А за сумісництвом, барабанна дріб б-р-р-р, парторг технікуму.
З цієї причини первинне оцінювання моїх знань Віктором Івановичем не викликало в мене подиву. Перший семестр він оцінив мій погляд на минуле досить посередньо. Ну то таке. Щире здивування в мене викликала сама атмосфера цих занять. Царство сну, іншого виразу і не підбереш.
Життя студентів в Ерастівці поза навчанням, складалось хоч і не з багатьох, але дуже виснажливих речей. Це були проникнення в жіночий гуртожиток, риболовля, гра у футбол, або тривалі нічні посиденьки. Все це вимагало від молодих, зростаючих організмів купу енергії. Тому запізнення на першу пару й молодецький сон десь на задній парті, був у декого серед звичайних речей. Та тільки не на історії. Ніт. На уроках з історії спати примудрялись усі. Навіть дівоча частина групи.
Спочатку я вважав, що це прокляття стосується тільки нашої групи, та згодом виявилось, що ні. Ця хвороба косила всі групи нашого курсу. Мабуть винна якась аномальна зона, як тільки ми заходили до аудиторії Віктора Івановича, ставалось якесь диво. Першим розпливався по парті й починав давити хропака Вітя Казік. До речі з приводу Віті, це все ж не було якимось дивом, бо він здатний був спати де завгодно та коли завгодно. До того ж, робив це так якісно і міцно, що іноді навіть після досить голосного зауваження викладача, сусіду по парті доводилось пару раз двинути Вітю в бік, абе той прокинувся. Через хвилин десять після перевірки присутніх, кабінет історії вкривала аура сну. Спали всі: і комсорг групи Неля Савенко, і шульга Шелька, і Дасич, і всі, всі, всі. І навіть староста групи Вітя Страшний, який весь час навчання прожив на квартирі і жодного разу не був помічений ні в п'янці, ні в бійці, ні в жіночому гуртожитку.
Віктор Іванович розклавши журнал, починав традиційні жарти про те, як міцно сплять сопляшники Кравець і Кучеренко, й як під час сну, в Білокрилець схвачуються бульби, й переливаються всіма кольорами райдуги. Жарти кожного разу повторювались і змінювались лише прізвища. Провівши традиційний ритуал, Віктор Іванович повертався до історичного минулого й задавав якесь питання стосовно теми уроку. Якщо бажаючих відповісти не було, а це було за правило, він звертався до мене й починався другий, головний акт нашого дійства.
Спершу я розповідав офіційну версію, а потім, після зустрічного питання, в мене з'являвся власний погляд на тему і ми входили в кураж. На тлі храпу Сені Лучко й переливання усіма кольорами райдуги бульб у Білокрилець, ми сперечалися про правила переходу буржуазного ладу до соціалістичного, й чи можуть корені народи Сибіру та Крайньої Півночі перескочити зі свого первісного ладу, в світле комуністичне майбутнє, минаючи загниваюче буржуазне суспільство. І ще про якусь незрозумілу й не потрібну нікому в авдиторії, і мабуть у цілому світі, маячню. Це стосувалось тільки нас. Це був наш час. Наше з Віктором Івановичем хобі, вид спорту. Мною керували зеленість, юнацькій максималізм і безкомпромісність. Віктор Іванович парирував зрілістю та необхідністю дотримуватися статусу партійної посади. А група, користуючись нашими дебатами, солодко спала, періодично прокидаючись від історичного галасу й знов поринала в царство сну. Звісно, не забуваючи при цьому робити перепочинок на перерві.
Ще одним дивним предметом на першому курсі було бджільництво. Так. Це один із перших вивчаємих нами предметів, який хоч якось стосувався нашого майбутнього фаху. Саме так. Бджоли збирають мед, запилюють рослини, ті плодоносять, врожаї зростають, агрономи в ейфорії.
Розуміючи цей алгоритм, особисто я йшов на перший урок у піднесеному настрої. Летів в авдиторію бджільництва на третій поверх, як та бджілка. Викладачем цього солодкого і екзотичного предмету був здоровезний, червонолиций і вузькоокий чоловік на прізвище, чи то Стельмах, чи то Стельман. Своїм виглядом мені він нагадував татарського хана з мультику про козаків. Викладач бджільництва в кишеню за словом не ліз. З його вуст постійно лилися солодкі, як мед розповіді. На уроках бджільництва ми слухали різні оповідання з життя цієї прекрасної людини. Майже на кожному занятті ми слухали історії про те, як наш викладач любить помідори й скільки відер цих плодів він впер у перший день по приходу з армії, про те, як він не п'є горілку, ( а як же, судячи з кольору обличчя, так я і повірив) бо його не бере, й тому нема сенсу. І ще багато, багато про що.
Про все, тільки не про предмет предмету. Вибачаюсь за тавтологію. Так, більшість часу ми слухали різні чудові нісенітниці і тільки невеликі епізоди були присвячені бджолам. Єдиним, що нам постійно нагадувало де ми й з чим маємо справу, була фраза : "Пчелы это мед , а мед, это пчелы", яку Стельмах вставляв за будь якої нагоди й завдяки чому мабуть і запам'ятався. Я не можу судити який він був бджоляр, сподіваюсь такий же всестороньо-розвинутий як і вчитель, але одного разу, він приніс на заняття трупіки бджіл із власної пасіки. Здається ми повинні були їх замалювати й вивчити з натури. При розгляданні в мікроскоп, я помітив, що всі дослідні комашки були заражені кліщами, які бігали по пухнастим тільцям небіжчиків, що визвало в нашого пасічника подив і ступор одночасно.
Зрозумівши сутність викладача, ми адаптувались до ситуації й надалі, на уроках бджільництва кожен займався своїм, ми відсипались, малювали в зошиті чортиків, щось обговорювали. А викладач, гортаючи сторінки групового журналу, оцінював наші знання з свого предмету, орієнтуючись на оцінки з математики. Пчелы это мед, а мед это пчелы.
РОЗДІЛ 6
Як би не подобались нам ірраціональні рівняння й з яким би запалом студенти не пізнавали закон Джоуля-Ленца, рано чи пізно, все прекрасне закінчується. Так і у нас, щоденно, після закінчення занять приходилося залишати стіни alma mater, і вирішувати старе, як світ, філософське питання : " що робити?"
Десь із кінця другого, або на протязі третього курсу, приймалось досить прозаїчне рішення по цьому питанню, яке полягало в відправленні гінця на Куток, або до однієї з місцевих винокурень, яких у Лозуватці й окрузі не бракувало. Насолодившись витвором соціалістичного вінпрому, або ж коктейлем виробництва місцевих майстринь, ми просто плили за течією і пригоди самі собою звалювалися на наші голови й інші частини тіла.
Це було потім. А на першому курсі, основним заняттям позаурочного часу був футбол і походи на численні ставки та річки. Так як переважна більшість студентів була родом із сільської місцевості, цей режим майже не відрізнявся від звичних їхніх умов життя. Тому більшість спогадів тих далеких часів пов'язанні з купанням, пірнанням і ловлею всілякої водяної живності. Особливим спецом і фанатом риболовлі був Миник-Міша Осадчий. Ім'я Миника ні з чим так не асоціювалося, як із риболовлею.
Він мав інструменти й засоби для ловлі риби будь якого розміру, в будь яку пору року, та будь яким методом. Весну Міша зустрічав на заливних луках річки Комісарівки в руках з остами, полюючи на щуку. Взимку, ми з ним примудрялись за п'ятнадцять хвилин перерви, добігти до ополонки з заковтуючими повітря карасями, підхопити їх добру дюжину підсакою, однести бігом до гуртожитку й повернутися на заняття, викуривши при цьому по сигарці. Що вже казати за літньо-осінне роздолля?
Якось одного сонячного, осінього дня, після занять, ми з Миником пішли на річку, випробувати його новенький спінінг. Разом із Шелягом, Самсоном і Рацухою, неспішно чимчикуючи вздовж берега Лозуватки, зупиняючись у чистих від очерету місцях, по черзі, ми закидали сріблясту блесну в зелену воду. Час спливав за водою й не маючи результату, наш запал поступово згасав. Я втратив до рибалки всякий інтерес і разом з Ігорем і Шелькою всівшись на повалене дерево, закурив, насолоджуючись димом цигарки. Міша не здавався й енергійно закидував під інший берег блесну спінінга, який видавав пронизливий, свистячий звук.
Я сподіваюсь, що біблійний єврейський велетень Самсон, пробачав нас і не перевертався у своїй домовині кожного разу, коли ми, діти атеїстичного, й релігійно-малоосвіченого суспільства звертались до Валерки таким самим іменем. Справа в тім, що за своєю комплекцією, Самсонов був Давидом навіть у порівнянні з такими щуплявими статурами як моя, чи Олега Шеляга. А зіставлення солом'яної стріхи зачіски Валери, з джерелом сили його античного тезки, взагалі було б блюзнірством.