Той злегка зачепив її у лоб своїм м'яким волохатим тілом — Любаша зойкнула, відскочила, зачепила невеликий горщик із розсадою й, ледь не зламавши гілочку, завмерла на місці.
— Ой! Я ж не навмисно!
— Нічого-нічого, — всміхнулась гід. — Головне, щоб джміль не образився, що ти йому заважаєш працювати. А троянди — витримають і не таке, вони міцні.
— Добре, що не бджола! — з полегшенням видихнула Любаша. — Бо тоді цей кущ точно став би бойовим!
Усі навколо, включаючи маму та гіда, засміялися.
До Феодосії вони поверталися тим самим катером. Сонце вже хилилося до заходу, і море було спокійнішим, ніж уранці. Любаша сиділа поруч із мамою, дивилася на мерехтіння води і відчувала, як цей відпочинок дарує їй щось зовсім нове.
Розділ 12. ЛАСТІВЧИНЕ ГНІЗДО: ЗАМОК НАД МОРЕМ І ТРОШКИ ПРО КІНО
Вихідні прийшли швидко, і, як і обіцяв, батько Володимир приїхав до Феодосії. Після кількох днів, проведених окремо, Любаша радісно кинулася йому назустріч.
— Привіт, мої дівчатка! Ну що, готові до нових пригод? Давайте поїдемо в Ластівчине гніздо! Ви ще не були? Це ж кримська класика!
— Я — за, — підтримала мама. — А потім обов'язково морозиво. І каву з краєвидом, як справжні туристи.
Любаша зраділа. Вона чула про це казкове місце, але уявляла його як замок принцеси, який чекає на свого лицаря… або хоча б на туристів з фотоапаратами, що стоять у довгих чергах.
Дорога до Ластівчиного гнізда була весела — вони їхали на катері вздовж узбережжя, милуючись краєвидами. Батько розповідав історії — то справжні, то майстерно вигадані — про графів, які буцімто колись жили в цьому замку, про страшний шторм, який ледь не забрав замок у море.
Коли приїхали, виявилось, що перед замком величезна черга.
— Нічого, культурне виховання — воно завжди з чергою. Як у бібліотеці за новою книгою!
— А знаєш, Любо, — почав тато, поки вони чекали, — цей замок побудував справжній нафтовий барон з Баку!
— Барон? Прямо як у мультиках про королів?
— Авжеж. Барон Штейнгель. Придбав землю і вирішив: "Поставлю собі замок, як у середньовіччі. На самому краю скелі. Щоб усі ахнули!"
— І ахнули? — запитала Любаша.
— Ще й як! Потім у ньому встигли побувати і ресторан, і читальня, і навіть санаторій. А у двадцятому столітті він став справжнім героєм кіно. Найвідоміше — "Людина-амфібія".
— Деякі сцени знімали саме тут, — додала мама. — Я пам'ятаю, як ми дивились той фільм — ти ще сказав, що актор плаває краще за тебе.
— Я такого не казав, — відповів батько з гідністю.
— Казав-казав, — усміхнулась мама.
— А ще кажуть, що в погану погоду замок гойдається, — з загадковим виглядом додав тато, підморгнувши Любаші.
— Та ну! Як гойдалка?
— Ну… майже. Просто дуже сильно віє вітер, і здається, що замок рухається. Тому його й назвали Ластівчиним гніздом — маленький, легкий і ніби от-от злетить над морем.
— А якби вітер був дуже сильний, він би й справді злетів! — серйозно сказала Любаша.
— Ні, не хвилюйся. Така краса повинна радувати ще довгі роки!
Черга тим часом помітно зменшилася, і вже зовсім скоро вони стояли біля самого краю скелі — дивилися вниз, де плескалось синє море, і вгору — на замок, що справді виглядав, наче крихітне пташине гніздечко, приліплене на самому краєчку світу. Любаша затамувала подих: "Він справжній!"
Після прогулянки вони сіли в маленькому кафе з видом на море. Тато замовив лимонад, мама — запашну каву, а Любаша — велику вафлю з шоколадом.
— Розділимо? — запитала вона, вже ділячи вафлю на три частини, не чекаючи відповіді.
— А якщо ми скажемо "ні"? — запитав тато.
— То я з'їм усе сама, — чесно відповіла Любаша.
— Розумний підхід, — кивнув він, беручи свій шматок.
Цей день був особливим. Без поспіху, без цементу й вагончиків. Просто вони — разом.
Розділ 13. МАМО — ДО ЗУСТРІЧІ! "ЛЮБАВА", ПРИВІТ!
Два тижні у Феодосії пролетіли, мов один день. Генуезька фортеця, ринок із запашними персиками та інжиром, вечірні прогулянки набережною з татом — кожен день приносив щось нове. А потім настав останній ранок.
За сніданком мама вже була трохи сумною, а Любаша відчувала, як у грудях стискається від передчуття прощання.
— Ну от, доню, — сказала мама. — Моя відпустка закінчується, і мені час повертатися на роботу. Але ти залишишся тут, з татом, ще на цілий місяць!
Любаша кивнула. Вона вже не була маленькою дівчинкою, яка плакала б, але легка туга все ж торкнулася серця. Вона міцно обняла маму.
— Мамо, я так тебе люблю! Дякую за все!
— І я тебе, моя хороша! — мама поцілувала її в чоло, потім вони обнялися з батьком. — Бережи мені доньку!
— Не хвилюйся, — посміхнувся батько. — Вона в надійних руках.
Любаша і Володимир стояли на пероні, махаючи, поки поїзд не перетворився на маленьку точку на горизонті. На душі було трохи порожньо.
— Ну що, — сказав батько, поплескавши Любашу по плечу. — Повертаємося на базу? Наша черга будувати!
База зустріла їх знайомим запахом лиману, моря та свіжого піску. Щойно їхня "Нива" зупинилася, назустріч вибігла Умка. Вона радісно гавкала, крутилася навколо Любаші, стрибала, намагаючись лизнути її в обличчя. Любаша сміялася, обіймаючи свою вірну подругу.
— Умка! Моя хороша! Як же я за тобою скучила!
Тітка Клава і дядя Микола вийшли зустрічати їх, усміхаючись.
— А, наша мандрівниця повернулася! — вигукнув дядя Микола.
Через кілька хвилин прибігла Оленка.
— Любаша! Ти приїхала! Ура! Я так за тобою скучила!
— Я теж. Я стільки побачила! Треба все тобі розповісти!
І тут з-за рогу вагончика з'явився Діма з виглядом людини, яка давно й терпляче чекала саме цього моменту.
— О! Нарешті! — вигукнув він. — Ми з Вадиком тут без тебе самі нудьгували. Вадик вже десять разів питав, коли ти приїдеш!
— Брешеш! — пролунав голос з-за рогу, і з'явився Вадик, червоний, але із широкою усмішкою. — Я питав лише сім разів!
Всі засміялися. Навколо неї зібралися її друзі, її пес, її батько. Вона знову була вдома. І хоча Феодосія та її культурна програма були чудовими, Любаша зрозуміла, що справжнє літо, справжні пригоди та справжнє щастя чекають її саме тут — на базі, з її друзями та морем, що вже стало рідним.
Розділ 14. УРОК МОРЯ ТА ОБІЙМИ ТУРБОТИ
Наступного ранку море штормило. Вже кілька днів поспіль хвилі з силою били об берег, здіймаючи стовпи піни та викидаючи на пісок водорості. Небо було сірим, затягнутим важкими хмарами. Любаша, по своїй новій традиції, з самого ранку пішла до моря, щоб поплавати до буя.
Коли зайшла у воду, першою думкою було: "Ні, в такий шторм не плисти". Величезні хвилі накочувалися одна за одною, а під ногами відчувалася потужна течія, що тягнула вбік. Але щось, немов навмисно, підштовхувало її вперед — можливо, той самий дух пригод, або просто дитяча самовпевненість. З величезним зусиллям, долаючи опір води, вона доплила до буя. Це було важко, але вона відчувала гордість.
Вона обперлася на буй, перевела подих і вирішила пливти назад. Але тоді й трапилась неприємність. Вода тягнула з подвійною силою, а зверху раз по раз накривала потужна хвиля. Вона почала задихатися, паніка повільно підкрадалася до неї. Дівчинка злякалась, стала хаотично борсатися, але сильна течія та хвилі не давали виплисти на поверхню.
Раптом хтось сильно потягнув її за руку ззаду. Це був батько. Його обличчя було напруженим, але в очах не було гніву — лише величезне занепокоєння.
— Ти що це удумала, в такий шторм, а? — Його голос був міцним, але відчувалося тремтіння.
— Тату, я дурна, — задихаючись, ледь вимовила Любаша. — Думала, все добре буде… Я боюся…
— Так, перше — не бійся. Море не пробачає панікерам, вони тонуть. Заспокойся. Я поруч. Тримайся за мене.
Любаша трошки заспокоїлась, дихання вирівнялось, і хоча хвилі продовжували накривати її, батько був поруч, і вона взяла себе в руки.
— Пливи на хвилі. Вона йде через тебе, а ти на неї, і в цей час сильно греби.
Течія несла їх на каміння, що чорніло неподалік. Коли вони вже були майже біля берега, Любаша боляче вдарилася ногою об каміння під водою. На голову знову впала хвиля, але вони вже практично виплили.
Вийшовши з води, впали на пісок. Посиділи, важко дихаючи.
Батько міцно обняв її і довго мовчав. Потім сказав — тихо, але так, що кожне слово важило:
— Боже мій, доню. Я так налякався за тебе. Ти що не розумієш, як сильно ми тебе любимо? Ми могли зараз тебе втратити. Назавжди…
Він провів рукою по її мокрому волоссю і більше нічого не сказав. Не треба було.
— Вибач, тату, — прошепотіла Любаша, притискаючись до нього. — Я не подумала.
З ноги Любаші та ноги батька сочилася кров — подряпини від гострих каменів, неглибокі, лише здерта шкіра. Батько уважно оглянув її ранки.
— Ну… хочу сказати, ти молодець. Не злякалась остаточно. Трималася. Тепер знаєш: море паніки не любить. Ніколи.
Він підвівся, отряхнув пісок і вже звичайнішим голосом додав:
— Пішли, треба ноги зеленкою помазати. І… мамі ні слова! Зрозуміла?
— Зрозуміла. Секрет є секрет.
— Дякувати тітці Клаві, що сказала мені, що ти на пляж пішла, — буркнув він, і в цьому "буркнув" було все: і полегшення, і залишки страху, і щось схоже на гордість.
Коли вони зайшли на базу, тітка Клава, що вже стояла на ґанку з великим рушником, швидко підбігла до них. Вона закутала Любашу в рушник, а потім міцно пригорнула до себе.
— Ой, моя рибонько! Ти налякала мене до смерті! Не роби так більше. Обіцяєш?
— Обіцяю! — щиро відповіла Любаша.
Вона розуміла, що сьогодні отримала дуже цінний, хоч і болісний, урок.
Розділ 15. ОСТАННІЙ ВЕЧІР. ПРИВІТ ШКОЛА!
Літо пролетіло, як один подих — сонячний, солоний, наповнений сміхом і пригодами. Шкіра Любаші вкрилася рівною бронзовою засмагою, волосся посвітліло на сонці, а серце наповнилось новими друзями, історіями, відкриттями. Вона вже вільно дихала морським повітрям і відчувала себе справжньою частиною цього місця.
База вже майже була готова: перша черга будівництва завершувалась. Вагончики стояли рівними рядами, нові дахи сяяли оцинкованим залізом, на ґанках з'явились перші дерев'яні лавки. Більшість сімей вже збирали речі, готувались до повернення у своє рідне місто, до шкіл, до осінніх справ.
Батько залишався — йому належало розрахувати нову чергу будівництва, підготувати все до наступного етапу.