Під подушкою він знайшов шматочок дроту, загорнутого у тканину.
— Як таке можливо?! — здивувався охоронець. Сираторі лише усміхнувся, наче хотів дещо повідомити. Охоронці-близнюки кипіли од злості. — Що це за дріт?! Де ти його отримав?! Я тебе провчу, паршивець!
Сираторі мовчав. Один з близнюків вдарив його дубинкою по голові, що Йосьо Сираторі ледве не втратив свідомість. Кандали були замінені на важчі. Їх закріпили на спину злочинця та затягнули товстим гвинтом. Цей гвинт могли затягнути лише дві людини.
— Не давай відсіч поліції, якщо хочеш жити добре. Підкоряйся нам, як пес своєму хазяїну. — Сираторі сердито дивився на цих двох холопів. Один з них взяв дубинку та позбивав шматки льоду у камері.
Двері камери зачинились. В'язень сидів один та дихав крижаним повітрям. Будучи білою вороною серед в'язнів у Міягі, Сираторі тепер сидів у кандалах та ні на що не реагував. Він був у такому становищі, що деяким охоронцям і мені стало шкода, що так вчинили, але боялись протистояти імператорського закону.
Коли настав день обіду, старий начальник в'язниці приніс йому миску солоного супу місо та пішов. Тим часом в'язень почав потроху капати суп на важкий гвинт на кандалах та широке віконце на дверях своєї камери. Серед їжі йому довелось їсти одні залишки від супу. Інші в'язні швидко ковтали гарячий суп, щоб відігнати холод. Після обіду, Сираторі став на коліна та знову молив бога про свободу.
— Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. — промовляв Йосьо Сираторі та перед його очима з'явилися якісь знайомі обличчя. Цього разу вони нагадували йому вже літніх людей.
— Сираторі! Що це з тобою трапилося? — запитала Сьонагон.
— Вони не розуміють, що я втік через жорстоке ставлення охоронців.
— Я знаю. А де твій хрест?
— Його охоронці кудись викинули!
— А куди?
— Десь на подвір'ї, де працюють в'язні. — втрутився у розмову Акайо. — Я піду та поверну його. Не падай духом. Рано чи пізно все буде на світлій стороні.
Стіни почорніли. Сираторі тепер просто сидів у кандалах та вив вовком. Він кожен день глядів на прозорі небеса та думав, як вирватись з тенет.
Одного разу близнюки почали підозрювати, що в камері коїться щось неладне. Вони пішли в кабінет до начальника. Він був одягнений у форму радянського правителя. Обличчя в нього було наче в австралопітека. На потилиці волосся не було.
— Пан Рю, ми до вас хочем звернутися за порадою.
— За якою порадою? Що трапилося? — зацікавлено запитав Рю, поправляючи свої окуляри.
— У камері злочинця — Йосьо Сираторі відбувається щось дивне. Наче йому хтось руку подає.
— Що ви маєте на увазі?.. Ні! Не відповідайте. Я знаю, якове його бажання?
— І що нам робити?
— Скоротіть порцію їжі для нього. Можливо, поплатиться за свої вчинки.
— Але ж він може повернутись та показати нам усім, хто головний тут. — повчально промовив лівий близнюк.
— Жодних але! — заволав Рю та стукнув кулаком об стіл. — Він не повинен вийти з ярма!
— Так, панове. — промовили охоронці та зникли з кабінету свого начальника.
Начальство та тюремники цієї в'язниці мали інтелект, як у амеб. Забезпечувати в'язнів їжею стало важче через Другу Світову війну. Тому для деяких вязнів скорочували порцію їжі. Деякі взагалі могли голодувати. Це призводило деяких заарештованих до появи багатьох невиліковних хвороб. Вони працювали в полі під час літа, а під час зими завантажували сировину до вантажівок. Країна потребує грошей на відбудову двох міст. Японія мріє налагодити цю проблему.
Розділ 10
27 серпня 1944 року Сираторі заліз на стелю тюремної зали, наче війчастий бананоїд, та зник у безвісти. Начальник одразу побачив якусь знайому фігуру, яка зникла.
— Швидше перевірити, хто втік!
— Так, панове. — сказали охоронці — близнюки та прийнялись постукувати усі камери.
Усі злочинці були в камерах, крім одного. Начальник уже сам хотів дати прочухана неслуху. Він зайшов у камеру. Перед його носом лежали кандали із величезним гвинтом , покритий іржею, та охайно застелене ліжко. Рю був шокований. Він показав цей гвинт охоронцю-близнюку.
— Перевір, будь ласка, чому це відбулось. Я відправлю старшого агента на пошуки втікача.
— Добре.
Начальник пішов. Охоронець сміливо облизал заржавілий гвинт та зрозумів, що він солоний. Такий самий солоний осад був знайдений на віконці камери Сираторі . Він вийшов на подвір'я, щоб перевірити чи нема там втікача. На жаль, там втікача не було. Сираторі забрав намисто, яке начальник викинув на подвір'я, де стояв пам'ятник імператору Муцухіто (Мейдзі). Після війни з московитами, імператор заборонив носити своїм самураям вуса та бороду. Це вважалося насиллям і тероризмом. Але вуса носили все ще ті, хто служили в поліції.
— Пане начальнику! Я розгадав, чому цей гвинт покритий іржею! — Рю зрадів.
— Він був покритий сіллю.
— Негайно розшукайте втікача! Не знайдете, можете хоч місяць на службу не приходити.
— Ми зрозуміли вас. — відповіли близнюки та поїхали на пошуки втікача.
Тим часом Сираторі втік кудись глибоко в ліс. Цього разу він не думав довго залишатися відлюдником, як після першої втечі. Йому було холодно, як на північному полюсі. Втікач був одягнений у звичайну літню одежу. Обличчя його було таке, як у політичних в'язнів, яких відправили до Сибіру царська влада. Сираторі не знав, як привести себе в людський вигляд. Також він наполягав втекти на день раніше, але на даху в'язниці чергували охоронці-близнюки. Якби він втік в той день, начальство дало б їм доброго прочухана.
— Сираторі, ти правильно вчинив.
— Хто тут? — перед собою він побачив свою маму. — Мамо?! Ти тут.
— Так, синку, я тут. Намисто знову з тобою. Більше намагайся не губити його. Поліція тебе знову шукає. Будь обережним!
— Так, мамо.
Сираторі повернув направо та побачив якусь ріку. Вона була схожа на довгу змійку. Неподалік від річки росла висока яблуня. На її вершині сиділа, якась струнка дівчина у білосніжному кімоно. Волосся в неї було таке саме, як у хлоропластів. Очі були звужені та без зіниць. Вона сиділа та розчісувала свої довгі локони, які були до колін. Втікач не став до неї підходити близько, щоб не трапилось лихо. Раптом він побачив, що неподалік від дівчини стояли якісь знайомі особи. Це був Йоган та Роберт — охоронці-близнюки в тюрмі Обассірі. Він прийшов шукати злочинця, який зіпсував кандали, заліз на стелю та втік. Сираторі швидко заховався у кущі та завмер.
— Що це за дівчинка? Треба до неї підійти ближче.
— Не підходь, Йоган, вона тебе може..! — заперечив Роберт.
— Що вона мені зробить?! Це ж звичайна дівчина. Вона така прекрасна.
Йоган підійшов близько до неї. Дівчина злізла з яблуні та пішла в іншу сторону річки, де було глибоко. Йоган пішов за нею. Він простягнув їй руку, як раптом хтось штовхнув офіцера в річку. Це була мавка, яка вирішила помститися цим хлопцям за те, що вони погубили її батьків, коли зрубали майже весь ліс заради забезпечення деревиною. Офіцер думав, що потоне, але помітив, що хтось міцно тримає його руку. Це був Роберт. Він витягнув свого брата з пастки.
— Це вам за моїх батьків. — тихенько сказала мавка та знову штовхнула у річку. Тепер туди впав і Роберт.
— Допоможіть! Витягніть нас!
— Ніхто вам не допоможе, вбивці моїх батьків. Ви тепер будете панувати в царстві Аїда. Та нарешті візьмете на себе, про скоєне.
— Витягни нас! — мавка мовчки дивилася на них.
Роберт та Йоган пішли на дно річки. Там відбувалося щось дивовижне, ніби якесь цунамі збирається. Воно викинуло близнюків на берег. Сираторі був шокований, коли побачив замість охоронців, дві мармурові статуї. Він швидко втік з цього місця, щоб і його мавка не втопила.
Пізно ввечері начальник знайшов двох Йогана та Роберта вкритими у білосніжний мармур. Рю заплакав, заголосив, але пізно. Це нагадувало мені картину НЕ російського художника — Іллі Ріпина "Іван Грозний та син його Іван". Трохи пізніше Рю закам'янів від сорому і приєднався до близнюків, як мармурова статуя.
Розділ 11
Минуло два роки. Йосьо Сираторі прямував у сусіднє місто Саппоро в якому було тепліше. По дорозі він побачив, якусь газету.
— Варто глянути, що в країні діється. Давно не читав. — Сираторі розгорнув газету.
У ній йшлося про те, що Японія програла у війні. Америка скинула ядерну бомбу у міста Хіросіма та Нагасакі. Тепер відбувається відбудова усіх будинків, доріг та залізниць. Сираторі усвідомлював, що таке саме очікуватиме на нього.
Він йшов по доріжці, яка привела його в якесь село. Там був старенький будинок, як в самурайські часи. Такі будинки були та є в кожному селі Японії. Для їх будування селяни використовували бамбук, глину, дерево та каміння.
Сираторі випадково наштовхнувся на чийсь город. Він був дуже голодний, тому з'їв один з помідорів.
— Ей, ворюга! Пішов геть з мого городу! — вигукнув чоловік, який стояв біля городу. Він взяв здоровенні вили та побіг на Йосьо Сираторі немов бик на тореадора.
Сираторі дуже злякався. Коли християнин збирався вдарити його вилами, злочинець штовхнув християнина, що він впав на землю, а вили впали на нього. Вони поранили його обличчя так, що християнин заплющив очі та відправився у царство небесне.
— Що це я накоїв? Я не хотів так! Не хотів! — сумно мовив самому собі Сираторі.
У його думках знову сталася згадка про в'язницю, недолугих поліцейських та їх начальства. Він сів біля християнина та гірко заплакав. Так Сираторі сидів до вечора. Прибула знайома особа. Це був начальник тюрми Обассірі і офіцер Яким Гермолаєв. Втікач не став тікати від поліції та мовчки поставив вверх свої руки.
— Дивно якось, злочинець піддався нам. — сказав Яким.
— От і добре, що піддався. Мабуть, цього разу не втече. — наголосив Рю, гордо поправляючи свої тоненькі вусики. — Він дуже слабенький, щоб протистояти нам.
Сираторі посадили у машину та повезли до поліцейської ділянки. Злочинець сидів у кузові та думав, як виправдатись перед поліцією. Я теж впевнений: рано чи пізно поліцейські, які катували його, будуть відправлені до царства Аїда або під ярмо.