Третього вересня отримав по шиї так, що тікав вночі у Вільногірськ по шпалах. На цьому моє навчання скінчилось.
Скільки точно таких втікачів по шпалах зникло, ми ніколи точно не дізнаємося, та воно нам і не треба. Все сталось, як сталось. Наші чудові відносини з третім курсом цим тільки починались. Як з'ясувалось, цей візит був даниною традиції і одним із видів місцевих розваг. Так, нічого страшного. Така собі місцева форма спілкування поколінь. А як інакше могло бути в країні розвинутого соціалізму й тюремного романтизму? Це нормальне відношення, такий собі симбіоз першого й третього курсів. Спочатку ти дух, найнижча ланка суспільства, скупляєшся за всякої нагоди. Чим ще можуть займатись у даних умовах фізично розвинуті й культурно освічені молоді люди після важкої наукової праці? Як чим? Упившись у колі колег якимось шмурдяком, піти пофілософствувати з меншими товаришами. І твої менші товариші поступово зростають фізично, духовно й з
часом самі займаються тим, від чого страждали, й що ще рік тому вважали варварством. Та це була тільки частинка нашої нової реальності.
Ще наше життя всебічно урізноманітнювали місцеві джентльмени. Аборигенне населення численних Лозуватських закапелків ніколи не страждали від бездіяльності. Маючи такий же потяг до філософського спілкування після розпиття тонізуючих напоїв, як і студенти ( давалась взнаки близькість наукового закладу) ці освічені й допитливі добрі люди, збирались у наукові колективи. Озброєні різними науковими й не зовсім теоріями, вони рушали в район гуртожитків, де вступали в дискурси зі студентами. Студентська когорта з радістю приймала ці високоінтелектуальні баталії й з цієї причини дерев'яні частини садових лав на території технікуму довго не тримались. Ці зустрічі проходили досить часто й так, що сумувати нам було ніколи. Тож третє вересня на фоні нашого насиченого подіями життя, втратило своє первісне, лиховісне значення, обросло байками, жартами, якимись нереальними деталями й перетворилось на такий собі символ, властивий і зрозумілий лише нам, такий же, як Андріано Челінтано зі своєю Susanna mon amour, на зашарпаному бабіннику, і старий кленовий лісок за тиром.
Єдине, що ще можу добавити, так це те, що доля має почуття гумору. Або просто земля кругла. А ще можна сказати, не плюй у криницю. Одного з героїв третього вересня незабаром забрали до армії. Через два роки він повернувся на третій курс і.. І здогадайтесь, як йому навчалося після повернення.
***
" Via est vita". Дорога – це життя. У дорозі ми живемо, кудись рухаємося, про щось мріємо, або згадуємо. Поки рухаємось –живемо. Та латиняни, думаю, вкладали в цей вираз інший, більш прагматичний сенс. Дороги — це логістика, забезпечення. Що таке цивілізація без доріг? Та на мою думку, є ще один, прихований сенс цього вислову. Колись для того щоб із Кривого Рогу добратись до П'ятихаток, треба було витратити день. Цілий день життя. Зараз цю відстань автомобіль проїжджає за годину. Електричка, півтори. День і година. Здавалося б скільки часу з життя ми зберігаємо завдяки швидкості. А якщо порахувати скільки ми зараз проїжджаємо. Мабуть колись людина за все життя не проїхала б стільки, скільки сьогодні дехто за місяць. Але не зважаючи на швидкісті, ми завжди кудись не встигаемо, запізнюємось. А от сто років тому люди напевно ніде й не поспішали. Якийсь парадокс. Може з нами щось не так? І чим швидше ми рухаємось, тим швидше повз нас летить час, летить те саме життя. І ми знов і знов не встигаємо. Ми набираємо ще більшу швидкість, і ще більше кудись запізнюємось. Якесь зачароване коло.
Після станції Саксагань, потяг почав набирати швидкість. Колії йшли дугою опирізуючи долину річки Саксагань. Велична долина, поділена прямокутниками та трапеціями полів обмежувала поліс Кривого Рогу, вже не випускаючи цього монстра через русло річки. Світлі плями мікрорайонів чередувались із зеленкою селищ приватної забудови і все це, на тлі різнобарвних, від графітових до червоних гір, створених із вирваної плоті надр. Якийсь сюр всьому цьому пейзажу надавали вибілені вежі шахтних копрів. Місцями цей урбаністичний вид затуляли вітрозахисні смуги. Хвилин за десять після станції Саксагань у вікнах потягу з'явились залізничний шлагбаум, сіра будівля клубу й невеличкі будиночки якогось селища. Шевченківське. Звідси родом були шанувальник тореадорів із Васюківки Олег Шеляг і завжди сонний Вітька Казік. За пару хвилин почувся вереск гальмування коліс. Голос в електричці оголосив зупинку Кам'яне Поле. Поля в цьому краї були на будь який смак. Якщо проїхати через залізничний переїзд у Шевченківському, то незабаром опинишся на роздоріжжі, з якого підеш праворуч— Зелене Поле, підеш ліворуч— Веселе Поле. Трохи проїхав, Високе Поле, а там і до Нового Поля рукою подати.
РОЗДІЛ 5.
У Кам'яному Полі ми зустрічались із Вітьком і Шелькою в неділю, коли повертались після вихідних на навчання. Їхні батьки мали автомобілі й вивозили своїх чад до електрички на цю зупинку. З цього моменту поїздка набирала особливого сенсу. Казік ніколи не купував квитка і ми з Шелягом ставали глядачами вистави, з одним постійним сценарієм. У тодішній моделі електропоїзда не було автоматичних дверей. Побачивши кондукторів перевіряючих квитки в сусідньому вагоні, Вітя вискакував у тамбур і відкривши двері, звисаючи на підніжці ховався з зовнішнього боку. Але скажені тітки кожен раз якимось дивом його вичислили, і почервонілий, але посміхаючийся Казік повертався у вагон, тримаючи в руці насильно придбаний квиток.
Решту мандрівки ми проводили в балачках і перекурах, які переходили одне в одне, і так непомітно гаяли час, аж до самих П'ятихаток. По прибуттю в П'ятихатки в нас було два нерівнозначних варіанта. Перший полягав у переході по залізничному мосту на автостанцію і подальшу поїздку до Лозуватки на маршрутному ПАЗику.
Все просто і чудово, але є одне але. Це якщо ПАЗик є. Та вся справа в тому, що його наявність залежала від температури повітря, від напрямку вітру, від настрою водія і ще купи якихось позаземних, і невідомо кому відомих факторів. Якщо цей варіант відпадав, то можна було взяти таксі. Вартість поїздки на таксі в 10 карбованців, враховуючи розмір стипендії в 30, була просто астрономічною. Навіть якщо поділити на чотирьох, виходила сума, на яку в технікумі можна було досить комфортно прожити два дні.
Тож у більшості випадків використовувався план Б. План Б включав у себе поїздку з пункту А, тобто П'ятихаток, у пункт Б, тобто Железняково, на електричці, з усіма наслідками, що виходять. А саме, це піший, три кілометровий перехід через ворожу територію, яка кишма кишіла дикими місцевими племенами. Головна проблема була в тому, що по п'ятницях у технікумі проходила дискотека. У цей святковий для нас день, який одночасно був і банним днем, кожний поважаючий себе студент, вимитий, причепурений, прийнявши з товаришами тонізуючого напою, йшов на дискотеку провести час залицяючись до дівчат, або танцюючи, просто повеселитися у колі друзів. Але майже кожного разу, якась лиха доля приводила сюди ж наших візаві з місцевих танцюристів. Розпалені музикою 80-х і напоями тієї ж доби, ми звісно вступали в дискусії на різні мирські теми. Лицарською поведінкою не відрізнялась жодна зі сторін, тому наслідки співбесід були болісно-відчутні. Про садові лави я вже розповідав.
Відповіддю наших опонентів якраз і була зустріч приїжджаючих студентів з електричок на станції Железняково. Так як кожним рейсом приїжджала невелика кількість студентів, це була досить розумна тактика. Зустрічі відбувались як правило в досить традиційній та привітливій атмосфері. Даючи зійти з потяга і перейти колії в напрямку Ерастівського ставка, приймаюча сторона вишиковувалась живим коридором вздовж єдиної стежки, та з радісними й привітливими вигуками дячила нам за минулу дискотеку. І так зустрічаючи почергово електрички з п'ятихатського та дніпровського напрямку, місцеві заробляли собі бонуси на майбутнє.
Отримавши на горіхи, ми чимчикували в гуртожиток. Там вже піднімався народний гнів. Таких як ми бідолах, із похитнулою гідністю й тінями під очима, з кожної електрички поступово збиралось чимало. Коли студентів набиралось до прийнятної кількості, озброївшись деяким інструментом, вони рушали на Железняково. Якщо місцевих було не багато, вони десь зникали, якщо ні, то …
А потім знову була п'ятниця …
Так насичено і змістовно я ніколи ні до, ні після, не проводив час. Крім того, що саме по собі міроприємство вже було неабиякою подією, воно обростаючи новими побрехеньками, подробицями і байками від учасників, перетворювалось на тему для обговорення на цілий тиждень. На малих і великій перервах, під час перекурів, студенти тримаючи хто розпухле вухо, хто синю губу, один поперед одного, з голосними вибухами сміху, згадували минулу бійку, вихваляючись своїми подвигами.
Поступово життя намацувало свою колію. Формули й рівняння займали свою нішу, риболовля, дискотеки та інші розваги, свої. Хоча більшість предметів і нагадували школу, зміна вчителів вносила свою новизну.
Якщо уроки з математики особисто для мене можна було зрівняти з блуканням наосліп темною кімнатою, то наприклад у ботаніці, між хлорелами й хломідоманадами, я почувався, як риба у воді. Крім того, що сам предмет був мені близьким і зрозумілим, окремим бонусом була вчителька Валентина Павлівна. Маленька, інтелігентна, літня жіночка, яка своїми манерами й знаннями викликала повагу. Єдиним неподобством було те, що російськомовна вчителька викладала предмет, підручники з якого були українською мовою. І чомусь так було майже з усіх предметів. Якщо вчитель викладав українською, підручники обов'язково російською. Викладач російськомовний, до ворожки не ходи всі книжки з цього предмету українські. Воно б може й нічого, але для мене, це була досить суттєва проблема. Дитина радянського, промислового, а значить зросійщеного міста, я завдяки вечірнім казкам діда Панаса й титанічним зусиллям шкільної вчительки Євдокії Василівни чудово розумів солов'їну, а от вже пояснення якогось там третього закону Ньютона, для мене перетворювалось на чималий головняк.