Тепер ми більше не вважали себе господарями технікуму, де ви, часи абітури?
Як і в інших освітніх закладах, перше вересня почалося з святкової лінійки. Цей день звісно відрізнявся від всіх інших в Ерастівці, до яких ми вже призвичаїлися. Ніби такий самий ранок, підйом, вранішні процедури біля іржавого умивальника, та тіло пронизувала якась нервозність. Навіть повітря інше. Біла сорочка, чорні, випрасувані штани, сніданок і от ми, напівкерованим натовпом стоїмо на майданчику перед технікумом. Завуч і ще якісь невідомі нам люди, по черзі, хто з папірця, хто своїми словами, вітали всіх із новим навчальним роком, читали якісь чергові фрази і саме тоді, я зрозумів, що тепер щось змінилось. Я, вчорашній школяр, стою на лінійці в технікумі. Тепер я студент.
Класним керівником нам дістався Олексій Васильович. Чоловік нижче середнього зросту, досить таки об'ємної статури, з великою головою і з рідким зачесаним на велику лисину волоссям. Взагалі, як з'ясувалось потім, у технікумі панувала ціла кліка схожих за описом вчителів, такого самого підвиду. Але найбільш, як на мене, екзотичним аксесуаром зовнішнього іміджу нашого ватажка, були краватки, неймовірно — божевільних кольорів і такої ж форми, з шириною мало не більшої ніж довжина, які нагадували краватку головного героя мультику про пригоди Незнайки. Прізвище Олексія Васильовича було Руденко, що саме по собі вже вважалось вироком до двох варіантів неформального прізвиська, в залежності від обставин : або Рудий, якщо ситуація мала позитивний розвиток, або Рудяк, якщо все було не так добре .
За фахом Рудий був механізатором, тому викладав механізацію. Голос мав різкий як і характер, мабуть через що, мало кому подобався. В процесі навчання наші відносини з ним у мене, як і в більшості одногрупників так і не склались, та й загалом по технікуму Рудяк вважався одним із найневдаліших варіантів класного керівника. Але через багато років, на зустрічі випускників, за чаркою оковитої, Олексій Васильович зізнався, що жалкує про ті часи і своє жорстке поводження з нами. До нас, як перших його вихованців, він ставився занадто суворо і несправедливо, і по прошестю літ вважає це помилкою. Хоча під час навчання це й завдавало нам чималого клопоту, та зла на нього ми не тримали, і в пам'яті залишились тільки світлі спогади. Світ на щастя влаштований так, що час, як вітер, здуває все сіре і безбарвне, залишаючи лише кольорове та тепле.
Після лінійки і знайомства з керівником ми поринули в нове життя, яке виявилося не таким вже й приємним. Крім праці в саду, нічого агрономічного я поки не помічав. Як і в школі, день проходив у нудній атмосфері законів фізики, математики, незрозумілих хімічних формул і навіть вивчення віршів. Єдиною відміною була зміна вчителів і вдвічі збільшення часу навчання. Тепер сорока п'яти хвилинний урок перетворювався на дев'яносто хвилинну пару. Ще, крім занять в аудиторіях, ми збирали яблука та груші в саду. Але найнеприємніша сторона нашого життя тепер була попереду.
Ще до початку навчання, ми почали відчувати на собі тиск старшаків. З появою старших груп, ми, з господарів гуртожитку і технікуму перетворились на найменшу,
а отже, найнижчу ланку. Дехто з старшокурсників був більш делікатним, але деякі не стримували себе і відкрили нам очі на дійсність. Виявилося, що першокурсники, це не люди, а духи. Ми стали духами. Так, у країні розвитого соціалізму, атеїзму і тюремного романтизму, за тисячі кілометрів від демократичної республіки Афганістан, в Ерастівському сільськогосподарському технікумі , на першому курсі, вчились духи. Звідки це взялося? Релігійну версію відкидаємо одразу. До ворожки не ходи, цю прекрасну традицію занесли "армійці". Так звали студентів, які поступали на навчання після десяти класів, а потім призивалися на службу, до лав армії. Після служби, армійці поверталися до технікуму, збагачуючі монотонний устрій новими знаннями й традиціями. Хвала богам, що на навчання студентів не набирали після відсидки в тюрмі, я представляю, які б у нас могли бути глибокі традиції, страшно і подумати, та й каст напевно мало б значно побільшати.
Другий курс був нібито і не набагато старше, і фізично не сильно домінував, але з морального боку між нами було провалля. Ще місяць тому, вони самі були духами. Та тепер є хтось, на кого ти дивишся зверху. Можна трохи розправити спини і побикувати, тільки якщо поруч нема третього курсу. Так, вони пережили це все і тепер, інші стали предметом насмішок та знущань. Але найбільшу користь зі становища отримав третій курс. Тепер вони пани і боги, принаймні поки не повернеться з переддипломної практики четвертий курс. Зважаючи на ці нові обставини, ми, ще з більшим ентузіазмом вивчали навколишні ставки, річки й інші місцеві принади. Але яким би прекрасним не був час на лоні природи, як би не чудово ловилися раки, все одно, на ніч приходилося повертатися в гуртожиток.
Десь на початку дев'яностих років, гладкий, неголений російський шансоньє, увірвався на тодішню естраду з такою собі досить пересічною пісенькою: "Третье сентября", але як це часто буває, цей нехитрий твір став досить популярним серед тодішнього обивателя і цей день навіть перетворився на якесь фетишне свято. Та для хлопчачої половини студентів Ерастівського сільськогосподарського технікуму першого курсу 1986 року, ця дата має своє, особливе значення.
Поміж десятків сірих та незнайомих нам облич старшокурсників, виділялась одна особа. Не те щоб вона була чимось приваблива, швидше за все навпаки, маленького зросту, білобрисе створіння з невиразним обличчям, такий собі мерзавчик. Але виділявся він тим, що ходив із ціпком і кульгав на одну ногу. Коли він проходив повз, знаючі люди шепотіли: Воха Афганець. Афганець. Для нас, дітей пізнього совка, це було особливе звання. Так. Саме так, для нас, істот із випареним телевізором, школою, та партією мозком і увібраним із малечку міксом радянського патріотизму, та підворотнього романтизму, афганці були якимись напівбогами. А пісні про чорний тюльпан були навіть популярніші ніж завивання про догораючий вечір за гратами. І раптом, такий напівбог, та ще й кульгаючий із ціпком, це взагалі вже щось. Але дійсність поступово змінювала наші погляди, що до цієї постаті. По-перше, чималий осад залишили чутки про те, що це пошкодження Воха отримав вдома по — п'яні, а не десь в оазах під Джелалобадом. А по — друге, зневажливе ставлення до оточуючих, а тим більше до менших курсів розвіювало ауру божественності. Та остаточну крапку в цьому питанні поставило третє вересня.
Як і інші дні початку вересня, все проходило за схожим сценарієм. Нічим не примітна середа. Підйом, сніданок, запізнення на першу пару. Якісь формули, правила, параграфи, та інший граніт наук, який гризти, не перегризти. Ковтки кисню при перекурах у кущах на коротких перервах.
Після обіду суспільно-корисна праця в саду. Друга половина дня і вечір пройшли як завжди у великих діяннях. Зо два десятки найерудованіших із нас, провели час ганяючи м'яча на стадіоні за першим і другим гуртожитком. Головними героями як завжди були Юрка Потоцький і незрівняний голкіпер Дасич, якому, як я вже казав, це прізвисько дав Олег Сорока, за схожість із його погляду, з зіркою радянського футболу Рінатом Дасаєвим. За аналогією, Сорока став Циганом. Менш спортивна когорта, сидячи невеличкими зграйками на лавах і після кожного забитого, або ну майже забитого м'яча, голосно кричала, різко викидаючи з легень хмари сигаретного диму.
Напевно хтось проводив час у бібліотеці, хоча з моїх близьких знайомих, напевно таких була меншість. Хоча ні, взагалі нікого не було. Більш консервативна частина нашого нового братства, включаючи Шеляга, Колєсю, Самсона й вашого покірного слугу, провела залишок дня на Ерастівському ставку, сидячи на впалому у воду, вибіленому часом і природою стовбурі дерева, смикаючи сріблястих карасів. Сонячне коло скінчило видимий шлях і над Лозуваткою спустилась тепла, вереснева ніч. Набігавшись, насидівшись, налазившись і накурившись, уся першокурснева живність зібралась у гуртожитку й гомінливо ділячись враженнями про минулий день розійшлась по кімнатах.
Нас розбудив сильний удар у двері на іншому кінці гуртожитку. У коридорі галасно розмовляли якісь чужинці. За кілька хвилин пролунали чиїсь крики. Звуки ударів і хрускіт вибитих дверей розносився по гуртожитку та наближався до нашого крила. Судячи по дзвону битого скла, хтось вистрибував із вікон. Вовка Біловус виглянув у двері й прошепотів:
— Третій курс. Зараз до нас зайдуть.
Закривши двері, він кулею вскочив у ліжко і вкрився з головою ковдрою.
Крики і звуки ударів страшною хвилею котилися по гуртожитку. Очікування свята, краще свята. Адреналін, чи ще хтозна-які гормони, підняли температуру і скували тіло.
Раптом, від страшного удару двері нашої кімнати видавши страшний хрусткий звук, відлетіли від одвірка зі сторони замка й перекошені, безсило повисли на дивом втримавшихся петлях. На фоні коридорного світла стояла чорна постать якогось двометрового чудовиська. Одороблу для того щоб вміститись у дверний отвір прийшлося схилити голову. По обидва його боки, до колін звисали немов дві кувалди, руки зібрані в кулаки, а скляні очі сканували кімнату, розглядаючи в темряві здобич.
Раптом у щілину між цим неандертальцем й одвірком просунулась чиясь рука. Одоробло відійшло, і в відчинені двері увійшов Воха Афганець, який на фоні свого компаньйона здавався ще мілкішим і більш жалюгідним . За Афганцем у кімнату понабігали забекані третьокурсники з червоними очима. Це і була справжня приймальна комісія.
Ось це був справжній іспит на вступ. Іспит на профпридатність, та життєстійкість, а не ті безглузді писульки з математики та диктанту.
У четвер, четвертого вересня 1986 року, на ранок, чоловіча частина студентів першого курсу Ерастівського сільськогосподарського технікуму досить суттєво скоротилась .
Колись, через кілька десят років, Ігор Рац розповів мені історію про те, як йому видаляли апендицит. Разом із ним у лікарні лежав чоловік, який впізнавши Ігоря звернувся до нього:
— Я тебе знаю.
— Звідки?— спитав Ігор .
— Та я поступав в Ерастівку.