Цього разу у містечку Міягі. Вона зовсім відрізнялась від тої, що була в Аоморі.
— Сираторі, прокидайся. — кликав якийсь голос.
— Хто тут?!
Перед своїм лицем Йосьо Сираторі побачив якогось поліцейського. Він був високим на зріст та з гетьманськими усами, опущеними вниз. Це був начальник тюрми — Люміє Кабаяш .
— Ви прокинулися?
— Так, панове.
— Ходімо! Вам треба прибрати на подвір'ї разом з іншими в'язнями. — сказав Кабаяш та Сираторі пішов за ним.
Начальник привів заарештованого на величезне подвір'я. В'язнів було стільки, скільки грибів після дощу. Їх обов'язок був працювати до сьомого поту.
— Візьміть цей віник та до справи. — сказав Кабаяш.
— Так, панове. — новий в'язень взявся до роботи.
Подвір'я було повне авгієвих конюшень. На асфальті було багато піску та зів'ялого листя. Але, на відміну від інших в'язнів, Йосьо Сираторі взяв віник та без усяких зусиль замів усе листя з піском в здоровенну купу. Потім взяв мішок для сміття замів усе туди та закинув у смітник.
— Хлопці, чому стоїмо? Чому не працюємо? — запитав розчарований Кабаяш, коли побачив прибране подвір'я.
— Нехай ваш новенький попрацює. — сказав один з них.
— Значить сьогодні вечеряти буде тільки Сираторі, так як він зумів вимести листя та пісок. — сказав Кабаяш. — Хто не працює, той не їсть. Запам'ятайте це!
Усі в'язні пішли назад до своїх камер. Вони були позбавлені вечері, через свої байдики, крім Сираторі. На вечерю в нього був солоний суп — місо та невеличка тарілка соби з креветками. Ця їжа була якіснішою ніж у попередній в'язниці. Звідси у юнака і гадки не було про нову втечу, так як до всіх ставились не по скотськи. Нарешті він забув про пекло, яке загрожувало йому ще з 25 років та сподівався, що покине тюрму другий та останній раз.
Розділ 6
Настав 1941 рік. Японію вступила у Другу світову війну. Усіх в'язнів евакуювали та перемістили в тюрму у містечку — Акіто. Її вигляд нагадував злочинцю нове пекло, яке з'явилося як грім з ясного неба.
Він прокинувся у новій камері. В камері була пустота. На дверях не було отвору для підносу їжі. Було лише невелике вікно на стелі, з якого пропускало трохи світла.
— Невже я знову потрапив під ярмо панське?! — знову замислився в'язень. Раптом хтось постукав у камеру. Це Торі Камікадзе, який вдарив його по голові. Біля офіцера стояв Кривоносий, який схопив Сираторі та привів до суду.
— Ставай на коліна зараз же! — крикнув Камікадзе.
— Не буду коритись вашим мерзенним наказам. — захищався в'язень. — Я втечу від вас та зроблю усе, щоб вас зупинили!
— Тоді ми дамо дрозда, жовтувате пташеня! — втрутився Кацу Кривоносий. Сираторі мовчки встав на коліна.
— Дуже добре. Стій так весь день! — сказав Камікадзе та разом Кривоносом зникли в безвісти.
Йосьо Сираторі залишився один. Він встав з колін та почав молити бога про спасіння. Цього разу воно з'явилося швидше за попереднє. Замість темно сірих тюремних стін з'явився прекрасний ліс, у якому перебував Сираторі після втечі, та душі його батьків. Вони прийшли сюди, щоб втішити свого сина.
— Це ж сон! Точно! Я сплю. — Сираторі заплющив та розплющив очі. — Ні! Це не сон! Треба вибратись з цього ярма панського.
— Вірно, синку. — сказала Іто Сьонагон. — Це не сон.
— Як мені звідси вибратись? — запитав Сираторі.
— На жаль, ми тобі не допоможемо. — втрутився Йосьо Акайо.
Раптом на стінах камери з'явилася одна страшна картина. На ній зображено пана, який б'є юнака за те, що той захистив кріпаків. Самі кріпаки стоять та мовчки дивляться. Вони ніби хочуть задушити пана, але бояться. Сираторі дивився на цю картину і замислився.
— Це ж Тарас Шевченко.
— Так, синку. Він теж був у тенетах, як ти зараз. Ти знаєш свій шлях, хлопче! Так іди ж до нього! — промовила Іто Сьонагон.
Душі батьків та картина з кріпаками зникли безвісти. Сираторі нарешті розробив новий план втечі, який був краще продуманим за попередній.
— Знайшов! Знайшов! Я знаю, що робити! — зрадів злочинець. — Бувайте, не православнії та самовпевнені пани! Бувай, холодна в'язниця!
Настав дощ. Кривоносий починав вистукувати дубинкою у віконця на дверях камер для самоперевірки. Але коли він стукнув у камеру Сираторі, відповіді знову не було.
— Ах ти, паршивець! Зараз ти в мене отримаєш! — Кацу Кривоносий відчинив камеру, а злочинця там не було. Замість нього було застелене ліжко з купою подушок та охайно складеним одягом. — Не може бути. А що це на стінах намальовано?
На стінах камери висіла одна картина. На ній було зображено круглого мов бочка мужика у дуже вельможному одязі та з шапкою на голові. Біля нього стояли селяни. Обличчя у них дуже засмучені. Але найбільше засмучене обличчя у юної українки. Але чому засмучене? Бо пан видає заміж її за свого слугу. Він був без сивини та без волосся. Позаду селян вікно. Звідти зазирає якийсь стрункий та благородний чоловік схожий на козака. Це був справжній коханець дівчини.
— Що сталося, панове? Де злочинець? І що це за мазня на стінах? — підійшов Жак Морісо, колишній начальник тюрми Аоморі, разом із Торі Камікадзе.
— Він зник. Я не винен ні у чому. Та не знаю, як з'явилася ця картина на стінах камери.
— Тоді шукай його! Зараз же! — гавкнув начальник тюрми.
Кривоносий мовчки пішов, нічого не відповівши Жаку. Жак Морісо був дуже вимогливим та суворим. Ніхто не міг протистояти його наказам. Його поліцейська форма виділялася серед його колег. Вона була такою, наче він три тижні в підземеллі блукав. Більшість офіцерів не хотіли з ним мати справу, але доводилось. Кацу Кривоносий разом з двома охоронцями, Танака Юкі і Наомі, одягли дощовики та вийшли шукати втікача. Погода була дощовою. Сонце зайшло за білосніжні хмари. Світла майже не було.
— Куди це ми зайшли? — запитав Танака Юкі — один з охоронців. — Тут дуже темно і страшно.
— Ні. Нам треба знайти злочинця, що втік. — заперечив Кривоносий та повів двох охоронців глибоко в ліс.
— Звісно. Я впевнений, що злочинець буде спійманий. — сказав старий Торі Камікадзе.
У лісі панувала мертва тиша. Більшість дерев були нахилені вниз. Це дуже нагадувало змію готову, яка готова накинутися на тебе. Кривоносий освітлював ліхтариком шлях до злочинця, але нічого не знайшов. Замість злочинця на землі лежав якийсь шлем.
— Гляньте! Це ж самурайський шлем. — відповів Камікадзе. — Ми знаходимося у лісі в якому колись жили самураї — наші величні предки. Вони тут воювали.
Кацу уже заплутався. У нього дуже заболіла голова від нервів. Тому охоронцям і старшому офіцеру довелось на руках виносити його з лісу. У лісі було чутно вовчий вий. Вони почали підкрадатися до Кривоносого, готуючись його роздерти на шматки.
— Наомі! Це ж вовки! Тікаймо! — вигукнув Юкі.
— А що робити з офіцером, який завів нас сюди?!
— Виносимо його! — крикнув Камікадзе.
Юкі посадив ватажка у старий візок, який стояв недалеко від дерева, та почав тягти. Один з вовків кинувся на Юкі та намагався загризти його, як раптом хтось націлився на звіра. Це був Наомі. В його руках була загострена рушниця, яку він весь час носив з собою.
— Брате, ти живий?
— Так. Кацу Кривоносий у возі.
— Біжи за мною! Я знаю вихід з цього лісу!
— Добре. — Юкі.
Брати тікали з лісу за полярною зіркою. Вовки бігли слідом за ними. Раптом голова стаї накинувся на Кацу Кривоносого.
— Допоможіть мені! Вовк мене душить! — Танака Наомі дістав меч та відрубав голову вовку. Стая вовків мовчки повернулася до офіцерів спинами та сховалася безвісти.
Цього разу їм пощастило. Серед глухої ночі охоронців помітив начальник тюрми в Акіто.
— Ви живі, брати Танака! А що це з Кривоносим?
— На жаль, панове, його поранив вовк. Вилікуйте його! — відповів Наомі. — А злочинця не вдалося знайти. Треба почекати, коли він помилиться.
— Уже є як є. Кацу Кривоносий буде відправлений у відставку. Розходьтеся по хатам. — сказав Жак. Раптом неподалік від нього з'явилася дівчина із темним волоссям у білосніжній сорочці.
— Вилікуйте його! — втрутився Торі Камікадзе. — Благаю!
— Йдіть геть, страшко! Ви теж відправляєтесь у відставку. — Камікадзе хильнув голову вниз.
— Жак, хтось позаду вас стоїть. — повідомив Юкі. Начальник повернувся.
— Та це ж дівчина! І така гарненька.
Дівчина стояла та дивилися на поліцейських.
— Заклинаю вас, заклинаю. — гнівно шепотіла дівчина Жаку та охоронцям. Камікадзе спокійно стояв та дивився на неї.
— За що заклинаю? — злякано запитав Наомі.
— Я знаю за що? — зі сльозами сказав Камікадзе.
— Заклинаю я вас гайдуком! — ще голосніше промовляла дівчина. — Собачим хвостом! Заклинаю, заклинаю я вас.
Коли мавка це промовила, весь ліс ніби засвітився світло зеленим вогнем. З'явилися дванадцять душ колишніх селян, які колись жили багато й заможно. Але одного разу їх заарештували слуги Жака Морісо та розстріляли. Хтось з під землі схопив старшого офіцера за ногу та почав тягнути вниз. Камікадзе мовчки здався та потрапив до Аїдового царства. Це була Кікімора — вірна подруга мавки.
— До мене, вурдалаки! До мене, воїни мої! — сказала дівчина.
Начальник в'язниці та охоронці були налякані. З під землі вилізли пять живих мерців з гострими мов бритва зубами. Здавалось; ось-ось вони зможуть схопити поліцейських, як раптом, Юкі накреслив дубинкою круг навколо свого брата і начальника в'язниці. Танака Юкі чув чимало містичних книг від свого прадіда, який був козаком. Він читав їх, коли Юкі був малим. Охоронець вірив у містику. Це дало йому шанс врятуватись.
— Я мавка лісова, дурні! Схопити їх. — Вурдалаки не змогли навіть підійти до поліцейських. Вони стояли ніби за склом.
— Усе. Мавка нас не схопить. — сказав Жак.
— Щось сумніваюсь. — сказав Юкі.
Дівчина сама намагалася спіймати поліцейських, але круг заважав їй пройти. Вона розсердилася.
— Приведіть вія! — наказала вона вурдалакам. — Ступайте за ним, слуги мої!
Вурдалаки швидко побігли глибоко в ліс. Мавка дивилась на них з презирством. Наомі почав дрижати від страху. Перед його очима стояли все ще ті самі вурдалаки, а позаду них стояло якесь гігантське чудовисько з жилистими руками і ногами. Тіло вкрите чорною землею. Обличчя було кремезне та укрите важкими повіками.
— Хто це?! — перелякано запитав Наомі.
— Я знаю цю істоту. — сказав Юкі. — Не дивись йому в очі, якщо хочеш жити.
— Знайди їх.