Підходять дві дівчинки у білих спідницях.
Марія Вольт та Яна Кайдашиха: Здоров був, Якове! Що це ти робиш?
Повертається лицем до них.
Яків Беркута: Боже! Яна! Марія! Ви?
Яна Кайдашиха: Да, Яков, ето ми. Це ти що читаєш?
Яків Беркута: Це збірник віршів Пушкіна. Його мені дала Тетяна Семенівна.
Марія Вольт: А навіщо ти їх вчиш напам'ять?
Яків Беркута: Боюсь сказати. Ви не навряд чи зрозумієте мою мету.
Яна Кайдашиха: Ти думаєш, що ми розкажемо Ірині Петрівні і вона тебе буде знову звинувачувати з приводу Олександри Самойлової?! Хіба забув те головне правило цього ліцею: якщо учню сказали не видавати іншого, значить він робить так, як сказали, інакше його ігнорують тиждень, а може й місяць?! Це ж тобі твій друг – Георгій казав.
Яків зосередився.
Яків Беркута: Так, не забув. Я хочу покарати Ірину Петрівну за високомірність і підступність. Ця люта собака мене звинувачує, що я Олександру сам по собі ображаю, хоча це не так. У Олександри мужності не вистачає, що вона на собі показала мені одну інтимну річ, яку не бажано обговорювати, ще й сказала, щоб її торкались. Тому я і вчу ці вірші напам'ять, бо вона полюбляє російських поетів.
Марія Вольт: Зрозуміло.
Яна Кайдашиха: Він не бреше, Марія. Олександра дійсно дуже дивна дівка, до того ж ще й ледача, як дочка мачухи, у казці "Пані-Метелиця".
Марія Вольт: Дякую, що попередили, обидва. Тепер я здогадуюсь, за що він їй щелбани дає. Скоро почнеться урок! Треба йти в клас!
Яна Кайдашиха: Так. Ти нас наздоженеш, Якове?
Яків Беркута: Так.
Йдуть до класу.
Яків Беркута: Царь с царіцею прастілся,
В путь-дорогу снаряділся,
І царіца у окна
Сєла ждать єго одна.
Ждєт-пождєт с утра до ночи,
Смотріт в поле, инда очи
Разбалєлись, глядючи
С бєлой зори до ночи.
Згортає книжку.
Яків Беркута: Я помню чуднає мгнавенье:
Переда мной явілась ти,
Как мімолетное віденье,
Как геній чістой красоти.
В томлєньях грусти безнадьожной
В тревогах шумной суеты,
Звучал мне долго голос нежный
И снились милые черты.
Кладе в портфель та заспокоюється.
Яків Беркута: Тепер точно вивчив.
Вздихає. Заходить в клас та сідає на своє місце.
Ява 11
Підходить Дмитро Ільїн, щоб вибачитись.
Яків Беркута: Навіщо підійшов?!
Дмитро Ільїн: Щоб вибачитись.
Яків дивно посміхається йому.
Яків Беркута: Так ти баяриню саблазніл?!
Дмитро Ільїн: Нєт!
Яків Беркута: Ну, любострастний прищ, живота ілі смєрті прасі у баярині!
Сміється з Якова.
Дмитро Ільїн: Какого ще живота просити?! Ти про що?
Яків Беркута: Чий холоп спрашиваю?!
Варвара Чернівецька та її подруга-Діана Іваненко сміються з нього, як з малюка.
Дмитро Ільїн: Чєго?!
Яків Беркута: Ти нє панімаєш з якого це фільму?
Дмитро Ільїн: Нєт! ….Нє панімаю!
Ява 12
Підходить Георгій з Варварою та Діаною.
Георгій Дакус: Ти нє можеш панять, што так гаварілі во врємєна Кієвскай Русі?
Дмитро Ільїн: Та нє ето! Я це зрозумів уже! Толька што ці слова означають?
Діана Іваненко: Житіє – значіт жизнь, также і "живота", а слова "пєс смердящий", "халоп", "любострастний прищ" — це лайливі слова, які вживали у часи Київської Русі і у Московському царстві. Зрозумів, дундук?!
Стукає йому кулаком по лобу та Дмитро підсідає на підлогу від подиву.
Дмитро Ільїн: Тттак.
Варвара Чернівецька: Чого на підлозі холодній сидиш? Вставай! Інакше зад твій замерзне.
Не встає.
Діана Іваненко: Чєво малчіш? Дара речі лішился?
Вскакує та образливо дивиться на Діану.
Варвара Чернівецька: Книжки читать треба і вчителів слухати на уроках, а не гав ловити!
Мовчить.
Георгій Дакус: Він замовкнув, бо перелякався, мабуть.
Сердиться на Георгія.
Дмитро Ільїн: Харашо!
Швидко сідає на своє місце засоромлений. Георгій, Варвара та Діана сідають на свої місця.
Ява 13
Заходить Галина Олександрівна із величезною стопкою зошитів для самостійних робіт.
Галина Олександрівна: Сідайте.