— Чому так світло?!
— І тепло!
Він відчував ноги, які вже давно обморозив!
І дихати було чомусь легко!
Лікарі. Над ним схилилися люди у білих масках і халатах. Він зрозумів. Його врятували!
Але навіщо?
Хіба це життя?
***
До палати увійшли люди.
Він повернувся на гомін і закляк. На нього дивилися очі, дуже схожі на очі його мами.
Він занімів.
— Як таке може бути? Він дуже чітко пам'ятає мамині очі!
Але жінка не просто усміхалася маминою посмішкою, вона протягувала до нього свої руки.
— Ти можеш поїхати з ними, це чудова родина, вони хочуть всиновити тебе! — почув він чиєсь пояснення.
— Мене? – хлопчик вперше за пів року, лікування в реабілітаційному центрі, вимовив слово.
— Так, тебе.
— Так я ж… я ж… каліка, — і він залився сльозами.
Жінка підійшла і ніжно пригорнула хлопчика до себе. У кожній сльозині цього хлоп'я вона відчувала неймовірний фізичний і моральний біль…
Вона вже домовилася з клінікою, де будуть лікувати її…хлопчика, її… синочка.
Він розплющив очі. Світило сонце, починався новий чудовий день.
Він зіскочив з ліжка.
— Господи… Таке насниться. Жах якийсь.
— Мамо, а ми скоро снідати будемо?
І тут його очі сковзнули по руці, на якій виднілися страшні шрами…
НА МЕЖІ
Вона це знала. Буквально вчора сиділа і згадувала, коли вперше їй сказали про це. 23 роки тому.
Двадцять три!
Нічого собі, як летить час. А вона все не надавала значення тому, що сказав лікар ще тоді, у далекому 1999-му.
Та зосередитися на тому, що вона взнала, не було можливості. Народження доньки, будова родинних відносин, аварія, її наслідки, життєва метушня.
— Пізніше розберуся, — думала вона.
Роки минали. Життя набирало такий темп, що не до цього було.
Та й не турбувало воно. Що там, здавалося, каміння у жовчному міхурі. Це ж не смертельно! Були більш нагальні проблеми.
2019 рік. Перший напад. Все, як має бути – з швидкою і уколами.
Як завжди, відмахнулася.
Але зрозуміла, що перший дзвіночок вже пролунав. Стала дотримуватися дієти. Тимчасово це допомагало.
2022 став для усієї країни страшним роком. Почалася війна. Росія підло напала на Україну. Ні про яку операцію і мови не могло бути, хоча вже давно УЗД кричало, що оперативне втручання необхідне.
Знову напад. Безпосередньо перед ювілеєм чоловіка.
Вона вже майже три роки нічого не їсть. Постійно болить. Але так і не може наважитися на операцію. Йде знову на УЗД.
Треба обов'язково подякувати лікарю, який робив УЗД за те, що спокійно, але в усіх кольорах розмалював картину ургентної операції (у випадку її нерішучості на планову).
Вирішила. Операція. Тиждень аналізи, обстеження, походи по лікарнях.
Вона все робила так, як ніби мова йде не про неї, а про когось іншого. Робила усе автоматично. Готувала одяг в лікарню, постіль…
Повірила.
15 серпня 2022 рік. День операції.
8.00 вона вже оформлюється у реєстратурі.
Лише увійшла до палати, почалося. Спершу прийшов невропатолог, поспілкувався, затим — анестезіолог, переглянув усі аналізи, висновки тощо, перепитав, уточнюючи. І все це за 15-20 хвилин, у шаленім ритмі.
Вона не встигає зрозуміти що і куди, як медична сестра вже робить ін'єкцію (попередня медикаментозна підготовка).
Нарешті. Вона сіла на ліжко.
У загальній палаті шум. До когось прийшли провідати, хтось розмовляє по телефону.
Вона не чує нікого. В голові лунають лише слова лікаря дворічної давнини:
— Вам не можна наркоз. Ніякий. Взагалі. Пам'ятайте, у вас був інсульт.
Вона згадала, як тоді виходила з цього інсульту – одному Богу було відомо і дещо чоловікові, який щоденно чергував біля ліжка.
Нині ж вона не чує заспокійливих слів чоловіка, який дуже хвилюється, але навіть не подає вигляду.
Вона у чомусь не впевнена. Але вперше реально зрозуміла, що зворотного шляху вже немає.
— Навіщо зважилася?
Німі слова відповіді зависли десь у повітрі… Відповіді просто немає.
До палати завезли каталку, щоб везти її в операційну.
Хотілося кричати.
Ніхто не розумів того, що вона, можливо, вже не повернеться до палати!
Для лікарів це була звична щоденна робота.
А вона і душею, і серцем відчувала небезпеку. Кожною клітинкою свого тіла!!!
Чиста, мов немовля з лона матері, без одягу, лише із вірою у Господа, лягла на каталку.
Останнє, що вона пам'ятає — це усміхнене обличчя лікаря анестезіолога.
***
Вона не дихає вже цілих 2 хвилини.
2.10 хв, 2.30 хв., 3 хв.
Знову вмикають апарат.
— Дихай! Ну ж бо! – виривається у лікаря.
Знову апарат. Легені починають впускати і випускати крізь себе повітря.
— Вмикаємо. Трубка.
Реанімація. Вона лежить у безпам'яті, не знає, що за її життя триває боротьба.
11.05…
— Дівчата, пробуємо ще раз.
Апарат вимикають.
— Дихай! Кажу тобі, дихай-но!!! – на всю реанімацію кричить анестезіолог з таким нещодавно усміхненим обличчям.
***
З тих, хто потрапляють у подібні ситуації хтось бачить сни, хтось йде по білому тунелю до світла…
Вона не пам'ятає нічого.
Ні світла. Ні тепла. Навіть темряви не пам'ятає.
У палаті на неї чекають чоловік і батько. Обоє дуже схвильовані, бо операція таки добряче затяглася. Тобто, щось пішло не так.
Але, щойно побачивши її, вони заспокоюються. Лікарі з каталки перекладають її на ліжко у палаті.
Вона спить.
— Ви з нею говоріть, вона має прийти в себе, — радить хірург.
Чоловік одразу бере її руки в свої, розтирає, підбадьорює.
Вона мовчить.
— Давай, чуєш, просинайся! Доця телефонувала. Хвилюється дуже. Набрати її?
Вона мовчить.
— Там дома на тебе наші котики чекають, — із ще більшим хвилюванням промовляє чоловік.
Вона мовчить.
Батько схиляється над її головою, довго шепоче щось на вухо, гладить волосся, як тоді — у дитинстві. По його щоці котиться скупа чоловіча сльоза.
— Доця, чуєш!? Вертайся!
Він ковтає ті зрадницькі сльози, куйовдить її волосся.
— Ти мені потрібна, доню!..
У палаті пролунав крик відчаю дідуся!
***
Наче крізь вату вона почула якийсь шум. Природа оживала і по півтонах набирала гучності з кожною миттю.
Вона відчувала світ!
Вона поверталася!
Вона вже розуміла, що відтепер все почне з початку. З білого, чистого, мов немовля з лона матері, аркуша.
Розплющила очі.
— З поверненням! – почула вона і побачила над собою усміхнені обличчя рідних.
Я – МАТУСИН АНГЕЛ МИХАЇЛ
Вона набрала вагу. 10 лишніх кілограмів.
Останні роки Наталія була в одній вазі, а це з незрозумілих причин додала плюс 10 кіло.
Таке було життя. Лікуватися, як було потрібно, не встигала. Та що там не встигала, навіть не помічала своєї хвороби. А якщо дуже боліло, то вживала пігулки, які тимчасово знімали біль і знову йшла працювати.
Просто у неї був такий характер. Спочатку піклувалася і турбувалася про дітей, які вимагали постійної уваги, затим зведення власної хати — родинного гніздечка, а з ним — городи, квіти, господарство…
Старша донька Ірина помітивши, що мати набрала вагу, запропонувала їй зробити аналіз крові.
Отримавши результати, Ірина крутила у руках папірці з написаними цифрами і нічогісінько не розуміла.
Увечорі у дитячому оздоровчому таборі, де працювала менша донька Валентина, пролунав дзвінок.
— Валю, привіт. Не знаю навіть як сказати тобі. Отримала аналіз. Я щось заплуталася, не розумію, що за показники. Мабуть, якась помилка. Зараз тобі скину на пошту, переглянь, коли матимеш час.
Валентина, заклопотана справами дитячого відпочинку, не одразу все зрозуміла. Перебуваючи усе літо далеко за містом, вона навіть не знала про те, що сестра умовила і возила матір здавати аналізи.
— Добре, кидай, подивлюся…
Звук повідомлення на пошті буквально через хвилину сповістив, що лист надійшов. Не підозрюючи ніякої біди, Валя відкрила файл, роздрукувала.
Цифри. Не зрозумілі й занадто високі, порівняно з нормами, прописаними правіше. Валентина вирішила не вишукувати варіанти, а просто спитати у лікарки, яка працювала у дитячому таборі.
Юлія Сергіївна прийшла одразу після вечірнього огляду дітлахів. Відбій. Тепер можна показати лікарю аналізи і спокійно поговорити про незрозумілі цифри в них.
Юлія Сергіївна чомусь дуже довго вивчала листок з результатами. Очі не підводила.
Валентина вперше за два місяці побачила лікарку у такому непевному стані.
— Юлія Сергіївна, скажіть, що там? Я дивлюся, що ось тут дуже зависокі показники. Це ж похибка, мабуть?
Лікарка знову перегортає листок, крутить, очі прикуті до підлоги.
Така дивна поведінка Юлії Сергіївни наштовхує Валентину на думку про те, що в аналізах зовсім не помилка, і дійсно високі цифри свідчать про щось найстрашніше!
Валентину почало трусити.
— Невже???
— Ні! Цього не може бути!!!
— Хай з усіма, тільки не з її мамою! Людина, яка чесно пропрацювала все своє життя не може отримати такий жах! — думки роїлися у голові, мов бджоли.
— Це онко?... – тільки й змогла пошепки спитати Валя.
— Так. – ледве видавила з себе лікарка.
— Не знаю де і який орган, але ось ці результати свідчать саме про це. Я б дуже хотіла помилятися, та краще ще раз здати аналізи, перевірити.
Як набирала сестру телефоном, Валентина вже не пам'ятала. Пам'ятала тільки те, що на ліжку біля неї сиділа Юлія, яка стала не просто лікаркою за період спільної роботи у дитячому таборі, а ще й гарною подругою.
Юлія до самісінького ранку спостерігала за станом Валентини.
А потім почалося пекло.
Ніхто нічого не знав, не давав ніяких результатів. Потрібно було знайти те місце, де ця онко потвора зробила собі кубло. Лише тоді можна було починати лікування.
Валентина не могла дихати! Не могла дивитися на дітей з турботливими матусями, які просто проходили повз неї, не могла чути слово "мама"…
Її починало трусити й душили сльози.
Сестри разом з матір'ю пройшли за два місяці, як кажуть, усі сім кіл пекла, яких вистачило б на десятьох!
Кругом чисто.