Побачило все в фарбах і у звуках.
А недалеко в лісі, серед ночі
Вовчиця виє, бо народжує у муках.
Родина в щасті, у грошах нема потреби,
Синочок спить-не можна турбувати.
А ось вовчиці заганяти здобич треба,
Щоб вовченя своє прогодувати.
В жахливу зливу прикрива собою
Вовчиця сина — мокра і холодна.
Маля в кімнаті, забеспечене красою
Все капризує, хоч не мокре й не голодне.
Так день за днем у радощах й скорботі
Ті діти виросли. В них різні заповіти:
Вовк вдячний мамі за усі турботи,
Людини ж син в претензіях до світу.
Цінує вовк, що мати научала,
Що радила, за що коли й карала.
Людську ж дитину не цьому навчали,
А говорили, що його життя обрало!
Ось так і житимуть. Вожак у зграї,
Сміливий, вільний, сам собі господар!
З повагою до мами, в ріднім краї
Він проживе. В душі його — свобода.
А син людини гордий та пихатий,
Все ображається, що із дитинства шкодять.
Шукає, хто у бідах злісно винуватий!
Себе шукає. Та життя проходить.
Бо суть і сенс в твоїх найближчих людях,
В коханні їхнім, у порадах щирих.
А він шукати винуватців буде —
Тож і не знайде у душі він миру.