Валера закурив і о диво, десь за пів року ми всі звикли до його писклявого голосу, і перестали звертати увагу.
На консультаціях із диктанту, разом зі мною сидів Олег Шеляг. Крім зламаного носа, він відрізнявся тим, що був шульгою і при писанні лягав на парту лівою щокою, заводив руку повз голову, і в цій неймовірній позі починав гризти граніт науки. Не менш екзотично він писав і на дошці, і мені здавалось іноді, що деякі вчителі визивали його до дошки тільки заради цього видовища. Ще Олежка прочитав у дитинстві книжку "Тореодори з Васюківки", чим хизувався і сіяв цілими цитатами улюбленого твору.
Хтось був більш, хтось менш харизматичною особою, але в умовах гуртожитку всі були на видноті. Це вам не вдома, де після школи всі розбігались і давай, до завтра. Тут таке не проходило. Ми були приречені один на одного. Так, саме приречені. Саме місце нашого знаходження робило так, що чим і де б ти не займався, тебе оточували одні й ті самі обличчя. Де б ти не пішов, вони були скрізь. Вони не були твоїми родичами, але ти спав із ними в одній кімнаті, їв за одним столом, пив з однієї чарки, або якщо без чарки, то з однієї пляшки. І ти не залишався без курива, якщо в когось була хоч одна сигарета. Тут таке було скрізь і кожен день. І от поступово, з кожним днем, я все більше знайомився, зживався з цими людьми і занурювався в новий, невідомий для себе світ.
Крім особин проживавших у гуртожитку, на консультаціях з'являлися ще якісь нові обличчя. Це були місцеві і п'ятихатці.
Місцеві приїжджали на веліках, п'ятихатці на автобусі. І ті й інші після консультацій непомітно зникали і не викликали в нас особливої цікавості.
Єдині хто звертав на себе увагу, була трійця, яка складалась із довготелесого чувака, з начосом рідкого, рудого волосся й двох, як здавалось, майже однакових дівчат . Вони так і ходили в трьох, із довготелесим посередині.
Так непомітно пролетіло десять днів абітури. Здавши дуже посередньо іспит із математики і трохи краще диктант, вислухавши на загальних зборах у клубі вітальне послання завуча, я, як і мої нові знайомі, розлетілись по домівках, насолоджуватись солодким залишком Серпня, перед початком нового, тепер студентського життя.
Susanna, Susanna mon amour.
***
Електричка, то набирала хід, то скидала його на поворотах. Проїхавши залізничний міст над річкою Саксагань, вона зі скрипом зупинилась на платформі 54 км. Тут нас покинули нечисленні дачники і з напівпорожніми вагонами електропоїзд рушив далі.
Як не дивно, але за два минулих десятиліття, особливих змін у пейзажі зовсім не помічалось. Ті ж села, поля, лісозахисні смуги. Деінде на будинках шифер змінила металочерепиця і дерев'яний штахетник поступився бетонному єврозабору. На цьому візуальний прогрес скінчився. Сільське життя за вікнами потягу десь ховалось від сонячної спеки і єдиними об'єктами вартими уваги, були балки, порослі чагарниками та степовими травами .
РОЗДІЛ 3
Хоча навчальний рік у технікумі починався як і в інших закладах із першого вересня, нас зобов'язали приїхати на кілька днів раніше. Чувака з бабінником вже не було і в гуртожиток нас поселяла тьотя Зіна, маленька жіночка з фарбованим каре, втомленими очима, та виробленими руками, яка виявилась комендантом всіх гуртожитків. Розселялись по кімнатах ми вже звичною компанією, але ходили чутки, що будуть поселяти згідно навчальних груп. Це трохи напрягало.
Наступного ранку нас зібрали в актовому залі. Завуч привітав всіх зі званням студента, початком навчального року і після півгодинних промов, та напуття, відправив всіх на трудовий подвиг. Зібравшись по групах, ми розбрелись по лініям трудового фронту.
Нагнавши купу народу, як завжди в нас буває, нам давали якісь безглузді, не маючі сенсу завдання. Більшу частину часу студенти проводили в очікуваннях, потім кудись йшли, сідали, знов щось очікували. Відбувши відведений час суспільно — корисної роботи, вже самостійно зібравшись разом, вони відправлялися тинятися лозуватськими околицями, шукаючи пригод на різні частини тіла. Після одного такого трудового дня, Миник, Шеляг, Дасич, я і ще якісь благородні джентльмени, які як я сподіваюсь, вибачать мене за коротку пам'ять, тиняючись по Кутку забрели на місток у місці, де річка Комісарівка приєднується до Лозуватки.
Останні дні серпня були такими ж лагідними, теплими та сухими, як і попередні тижні. За час нашої відсутності в селищі особливо нічого не змінилось, крім самої річки. І так не дуже широка, вона без дощів, під щедрим серпневим сонцем, ще більше звузилась і розділилася на невеликі озера — калюжі, мулистими краями яких повільно бродили сірі чаплі та довгодзьобі кулики.
Місцеві рибалки користуючись цим, прочісували ці калюжі волочком, маючи досить непоганий улов із карасів та коропів.
Дивлячись за цим дійством, наша команда звісно ж, не могла пройти повз. Спустившись до річки, поскидавши штани та футболки, ми повсідались на березі, зануривши ноги в теплу воду та з заздрістю спостерігали за рибалками. Я пригадав як у Кривому Розі ловив руками рибу в місцевому ставку і вирішив скористатися досвідом. Залізши у воду, пройшовся мацаючи руками водяні рослини вздовж берега, але крім жаб і вертких в'юнів, які висковзували з рук, там нічого не було. Тоді хтось із моїх компаньйонів пройшовся трохи глибше по замуленому руслу і з криком радості викинув на берег стрибаючого карася. Не кажучи ані слова, всі взялися до справи. Вгрузаючи по коліна в мул, ми руками почали намацувати та викидати на берег рибу. Один за одним на березі вистрибували сріблясті красені — карасі. Раптом Дасаєв щось закричав, а потім витріщивши очі застиг і замовк, сидячи у воді по саме горло. Через хвилину він вскочив і вирвавши з води руки, підняв над собою величезного коропа. Дасич напевно ніколи в житті не ловив руками рибу і від приливу адреналіну схопив коропа за горло з такою силою, що задушив. Миник, Шеляг, й ще хтось не залишились позаду, за якусь годину, на траві поміж пристойної купи карасів лежало ще й чотири коропи .
Я пішов до ближньої хати і погукав господиню. Охайна, з посмішкою на обличчі бабуся привіталась і на моє прохання винесла здоровий целофановий мішок. Заплативши господині п'ятьма карасями, ми під зав'язку наповнили його рибою. Мішок виявився досить важким і міняючись, без всякої уяви що робити з рибою, наша юрба поперла його до технікуму. Навколо центральної будівлі технікуму примостились одноповерхові, старовинні будиночки. Пізніше ми дізнались, що там проживали вчителі, але тоді не мали жодного уявлення. Побачивши біля одного такого будинку на лавочці декілька літніх жінок, ми повернули до них.
— Добрий день.
— Доброго здоров'я – жіночки відповіли, з цікавістю розглядаючи нас та нашу здобич.
Раптом вийшовши вперед, посміхаючись Дасич видав:
— Бабушки, вам рыба не нужна? Купите.
Жіночки переглянулись .
— Ні, не треба. Вона у вас із річки вонюча , ми таку не їмо.
— Чого вонюча ? – не унімався Вовка. — Нормальная, свежая. Только что поймали.
— Йдіть до Натальї Нікіфоровни, в неї коти, вона купляє. — пояснили жіночки, показуючи на будівлю у сусідньому провулку.
— Дякуємо — відповіли ми і змінивши в черговий раз носіїв, не маючи жодного уявлення хто така Наталья Нікіфоровна, поперли мішок до вказаного будинку.
Підійшовши до оселі Натальї Нікіфоровни, ми поставили ношу на асфальт і піднявшись на ганок подзвонили в дзвінок. Після другої спроби старі двері повільно відчинились і ми остовпіли.
— Здравствуйте ребята. — Звернулась до нас статна господиня, яка виявилась вчителькою, що приймала в нас іспит із диктанту.
Миник, якимсь чином відставший від юрби і побачивши нештатну ситуацію, увімкнув дурника й буцімто проходячи повз, та раптово зустрівши нас, почав запускати якісь плоскарі, чим ввів наше торгівельне міроприємство в ще більший ступор.
— Здравствуйте ребята .— Повторила вчителька.
— Здравствуйте. Єдине що ми змогли вичавити з себе, позичаючи очі в Сірка.
— Чего Вам? — Продовжувала Наталья Нікіфоровна.
Ми мов стадо баранів, мовчки стояли і єдиним бажанням, принаймні в мене, було десь зникнути.
— Вы наверное рыбу продаетє?— Спокійно продовжувала вчителька.
— Ммм да.— проблеяв хтось із баранів.
— С речки она вонючая. Ну ладно, почем? – Поцікавилась жінка.
Після відповіді з кількох розрізнених і безглуздих звуків, вона запропонувала:
— У нас такая рыба стоит два рубля.
— Да, два рубля — Промичав хтось із нас у відповідь.
— У Вас есть веса, как Вы ее продаете?
— Ммм ні, нема.
— Ладно. Наталья Нікіфоровна повернулась до оселі.
Це був слушний момент чкурнути звідти, але ноги не слухались і було шкода рибу. За хвилину жінка з'явилась на ганку з кантером у руці. Так як продавці риби перетворились на кам'яні стовпи, вона зайнялась самообслуговуванням. Зваживши собі три кіла риби, вчителька з'ясувала, що в нас нема решти з її десяти карбованців, після чого, Наталії Нікіфоровні прийшлося продати собі ще два кілограми, щоб кількість грошей за рибу відповідала наявній сумі .
Переживши цю торгову екзекуцію, ми схопивши гроші й рибу, рвонули геть. Але Наталья Нікіфоровна не вгамовувалася, вона згадала, що в нас нема чим важити рибу. Мені прийшлося вертатися і переживши ще хвилину сорому, позичити в тимчасове користування її кантер. Продавши решту риби ще якимсь невідомим нам жінкам і чоловікам, які потім виявилися вчителями інформатики, бджільництва та ще якихось
предметів, повернувши Наталії Нікіфоровні кантер, ми розділили гроші, й голосно ділячись враженнями, повернулись у гуртожиток. А ділитися було чим, як ні як, сімнадцять із лишком кілограмів риби. До честі Натальї Нікіфоровни, вона ніколи нам не пригадувала цю комерційну операцію, принаймні мені. Єдиним нагадуванням був випадок на уроці німецької мови, коли вона запитала Шеляга після його кульбіту біля дошки, чи ловить він і рибу лівою рукою.
РОЗДІЛ 4
Так непомітно, за суспільно-корисною працею, пролетів залишок серпня. За останні дні населення гуртожитків значно виросло. Всі будівлі, крім четвертого гуртожитку, наповнились купою нового люду. Галас розливався звідусіль. В їдальні тепер требо було стояти в довгій черзі. Навколо спостерігалась якась суєта і рух.