Він взяв відро, на якому була металева та дротова ручка.
— Тепер я знаю, як вийти на волю. — зрадів Сираторі та сховав дротову ручку під подушку подалі від стражі.
Далі в'язень вийшов з камери та мив підлогу у коридорі. Праця була дуже важка. Саме з цього випадку він усвідомив, що значить бути собакою під властю іншого. Торі Камікадзе тихенько заглянув у коридор та перевірив чи виконує злочинець його наказ.
— Франц Тосіо! До мене! — погукав мене начальник.
Я мовчки підійшов.
— Так, я тут. — відгукнувся я.
— Тосіо, відведи злочинця назад до камери. Я сам помию підлогу. — крикнув старший офіцер та вдарив дубинкою свого учня по щоці.
— Так. — відповів я та мовчки завів злочинця до камери та зачинив її на замок.
Жак вимушений був самотужки мити підлогу звичайним рушником. Його це роздратувало. В його голові знову була якась навязлива ідея для свого учня. Я підглянув за старшим офіцером з куточка. В мене виникла підозра, що мій наставник остаточно не вміє бути професійним офіцером поліції. Смутившись, я пішов на кухню, яка була на другому поверсі неподалік від камер, де тримали в'язнів.
— Треба поскаржитись начальнику поліції, — замислився я. — бо терпіння немає… Хоча ні,... не варто казати начальнику.
Після цього випадку я швидко зібрав свої речі та забрав свої документи. Жаку Морісо сказав, що захворів.
— Ну що ж, Тосіо, якщо вам зле, йдіть додому. Одужуйте.
— Дякую вам, начальнику! Прощавайте!
Я пішов додому. Старший офіцер вже помив підлогу та пішов на вулицю, щоб відпочити. Він ліг на гамак та міцно заснув. Нарешті Йосьо Сираторі добре продумав план втечі. Він був впевнений, що все вийде та не помилявся… Поліцію чекатиме сюрприз наступного дня.
Розділ 4
Настав ранок. Жак Морісо спав у ліжку та не хотів вставати. Він був дуже втомлений після роботи. Яскраві промені світла намагались його розбудити, але той заховав голову під подушку. Раптом почув голосний дзвін телефона. Жак швидко встав з ліжка та взяв трубку.
— Алло! Це хто? — позіхнув Жак.
— Це старший офіцер — Торі Камікадзе телефонує..
— Що сталося, шановний?! Злочинець у тюрмі? — спитав Жак.
— Ні! Я постукав у двері його камери, але він мовчав. Покликав голосніше — дарма. Потім я відчинив двері, щоб потягати цього шмаркача за ніс, але замість нього побачив купу подушок та гарно складений одяг.
— Як йому вдалося втекти?! — розлютився начальник. — Хочете , щоб я вас відправив у відставку за те, що не виконує своїх обов'язків?!
— Ні, ні. Я охороняв його усю ніч. Я не знаю, як він зумів накивати п'ятами та замести за собою сліди.
— Негайно знайди його! — крикнув Жак та кинув трубку.
— Так, панове. — відповів Камікадзе, але начальник не відповів.
Тепер Камікадзе був вимушений один шукати злочинця, що втік. Цього разу він гадки не мав, де він. Усе місто знало про злочинця що втік з поодинокої камери та шукав собі нову жертву. Офіцер обшукав усі можливі місця в Аоморі, але марно. Після 5 годин пізно увечері він повернувся ні з чим. Це була якась грозова реакція.
Насправді Йосьо Сираторі перебував у безлюдному лісі, переповненому яскравих кольорів та відтінків. Там не було веселої могили чи темного пекла, як на картині Сандро Боттічеллі . Сираторі це сподобалось, тому залишився там жити.
Йому хоча і вдалося накивати п'ятами, але він не перестав вірити в бога та церкву, як колись, але не в якесь нікудишнє правосуддя. Його погляд був весь час на світлі небеса. Саме це було житлом його предків, які живуть і житимуть вічно.
— Боже великий, допоможи мені вийти з цього пекла назавжди! Молю тебе! Я виправлюсь! — промовляв Йосьо Сираторі, сидячи на колінах біля озера. — Благаю вас!
На жаль, відповіді не було. Втікач був дуже втомлений та голодний. Він побачив неподалік від озера невеликий кущ з якимись червоними ягідками. Це була соковита полуничка. Сираторі зірвав собі стільки скільки помістилось у його кулак та сміливо помив ягоди в зеленому озері.
— Ех! Добре життя. — мислив Сираторі, закусуючи полуницями. — Але я не можу вертатись у місто та суспільство.
Він сидів на травичці і думав, як йому не попастися в той самий капкан. Його погляд весь час падав на квітучу сакуру. Усі квіти розпустили свої рожеві пелюстки, крім одної . Але розпустившись, ця квітка стане найгарнішою за усі інші. Біля сакури стояла якась дівчина. Вона мала зелене, мов трава, волосся та українську вишиванку. Це була .
— Мамо, ти?! — зрадів Йосьо Сираторі. — Як я радий тебе бачити!
Але то була не Ольга Остроушко, а мавка. Вона змінила свій вигляд та накинулась на Сираторі, щоб затягнути його у воду і відправити у безодню.
— Ти не моя мати. Йди туди звідки прийшла! — ображена мавка зникла як грім з ясного неба.
Злочинець ліг на травичку та глядів на прозоре небо. Воно показувало йому людей, які замість бика стараються зорати землю. Пан, не жалкуючи, б'є їх. Сираторі дивився на це з презирством. Він впевнений: рано чи пізно поміщики згорять в пеклі. Ця жахлива картина про поміщика зникла. З'явилася інша. На ній було зображено Москву. Вона почала горіти несподівано, наче хтось з росіян це зробив. Це був поліціянт, який намагався помститись царю за поневолення його батьків. З центрального будинку почав йти чарівний дим. Він був не чорного кольору, а блакитно жовтого.
— Так і треба цим московитам. Майже всі вони вміють лише красти чуже та видавати за своє. — радісно промовив Сираторі.
— Звісно, синку, так і є.
— Хто тут?
— Твоя мама. — Сираторі спершу подумав, що це знову мавка, але ні. — Я знову тут. Ти правий. Росіяни, які привласнюють собі історію України, митців та письменників. Саме тим місто тільки одне — у багаття.
— Японія теж цього хоче, мамо. Я щиро в це вірю.
— Я теж. Тобі рано чи пізно вдасться перемогти на суді. Скоро настане вечір. Іди вперед та не бійся нічого.
Іто Сьонагон зникла. Дочекавшись ночі, Сираторі повернувся у рідне місто за свіжою їжею. Аоморі дуже змінилось після трьох місяців. Воно не було переповнене людьми. На вулицях панувала чистота. Не було жодного сміття на дорогах. Але! По тротуару ходив якийсь офіцер. Він був одягнений у військову форму, яку носили московські воїни під час жовтневої революції. Вона уся пахла хлоркою та виділяла запах, що перехожі почали носити з собою серветки. Вуса в офіцера були такі, наче 3 тижні бував на шахті і не встигав їх підстригати. Це бродив розлючений Торі Камікадзе. Його тиждень тому відправили у відставку за те, що він принизив мене і йому не вдалося повернути злочинця до в'язниці.
— Нічого… Я впіймаю тебе та привезу назад до в'язниці, де тобі і треба! — розлючено стверджував Камікадзе, проходячи повз будинки.
Раптом перед своїм носом Камікадзе побачив якусь гарну дівчину. Вона його кликала до себе, просила підійти. Торі Камікадзе сміливо підійшов до неї.
— Настав час покарати тебе за те, що катував моїх бабусю і дідуся. — радісно шепотіла мавка — Заклинаю тебе бути карликом, бути горбатим мов старець, з кривим носом.
— Що ти робиш зі мною? — перелякано сказав Камікадзе, бачачи своє перетворення.
Мавка з нього лише посміялась та провалилась крізь землю. Камікадзе дістав з кишені дзеркальце та подивився на себе. Його ніс став кривим, вуса зникли, на спині виріс величезний горб. Його руки вкрились бородавками. На потилиці зникло усе волосся. Так Камікадзе перетворився в недолугого та нікому не потрібного старця.
— Цей офіцер заслуговує на таке покарання! — казали перехожі про нього. — Нехай зарубає у себе на носі, що таке публічне приниження. Забирайтесь геть з нашого міста! Від вас дуже смердить.
Камікадзе був дуже засмучений. Він навіть не знав, що робити. Чи приймуть його на роботу в такому вигляді? Якийсь літній чоловік почав почав бити офіцера по спині. Торі Камікадзе був вимушений ступати геть. Відтоді його більше ніхто не бачив.
Сираторі в той час був майже в Аоморі. Йому було відомо: перехожі покличуть поліцію. Тому злочинець заховався в старий смітник з купою пластикових бляшанок. Там втікач сидів тихо та не ворушився. Тепер поліція стала для його душі дамокловим мечем.
Розділ 5
Настала ніч . Всі жителі містечка лягли спати після робочого дня, окрім Йосьо Сираторі. Після перебування у безлюдному лісі, втікач ще більше почав зневажати багатьох людей, але в жодному разі не чинив їм болю. З його голови не вилітали думки про поліцію, стражників та саму тюрму.
— Треба щось поїсти. — думав Сираторі, коли прибув до центру Аоморі.
Він побачив якогось молодого чоловіка, який продавав яблука. Ці яблука були рум'яні, як щоки молодої українки. Втікачу треба було вкрасти хоча б два яблука, інакше його душа помре від голоду. Продавець відійшов від палатки, щоб відпочити. Сираторі тим часом прокрався до кощика, де лежала купа яблук. Злочинець швиденько поклав одне яблуко в кишеню та зник. Ніхто навіть не помітив, що відбулося, окрім поліцейського, який причаївся неподалік від будинку, де проживав в'язень.
Це був старий офіцер — Кацу Кривоносий, який покинув Україну через ненависть до радянської влади. Він колись був звичайним продавцем фруктів, але як тільки почалася громадянська війна, йому довелось тікати на схід. План втечі від радянської влади був надто ризикованим. Невідомо яким способом Кацу зумів втекти з України та потрапити у Японію.
Сираторі заховався за безлюдним кутком та почав їсти яблуко. Воно було смачнішим за дикі рослини, якими втікач харчувався в горах. Два місяці Йосьо Сираторі не куштував якісну їжу. Це вкрадене яблуко нагадувало йому рум'яні щічки мадонни на полотні Рафаеля, яке у галереї Фіци бачила його матір. Втікач доїв яблуко та викинув його у смітник. Сираторі довелось вийти зі своєї схованки, щоб повернутися до свого будинку, як раптом хтось закував його руки та повів в якесь дуже знайоме місце.
— Відпустіть мене! Я втік з в'язниці лише через жорстоке ставлення охоронців! — кричав Сираторі на офіцера, який не бажав його слухать. — Відпустіть зараз же!
Супротиви були марні. Але Сираторі не збирався просто так відступати. Він був впевнений, що рано чи пізно вийде із ярма панського та дасть показники про криваве ставлення охоронців до нього.
Майже через годину Сираторі встав у якомусь знайомому місці. Це знову була в'язниця.