Мізки цієї дівчини були не менші мізків австралопітека. Яків дав їй щевбан, бо вона почала цькувати його. Це він зробив після того, коли розказав усім однокласникам, що він її цілував і вона його, і те, як йому груди свої показала і хотіла, щоб він торкнувся. Це їй було дуже страшно казати, бо однокласники засміють. Але при цьому її фігура дуже нагадувала Амазонку, персонажа давньогрецької міфології. Вона була в сотні дюймів красивіша, за своїх однокласниць, хоча і вчилася погано. У Мирослави теж була схожа фігура, як у її подруги — Олександри.
Георгій дійсно був другом Якова, який був готовий на все. Саме він запропонував йому обрати цей уривок, бо в ньому автор говорить нам про те, що треба жити дружно й мирно, бути незалежним від когось, мати своє щастя й радість на сій землі. Десять це був найвищий бал з багатьох предметів. Це свідчило про їх гарні здібності.
А тим часом Дмитро з Софією сиділи в коридорі на лавці дуже засмучені, бо їх план обірвався.
Ява 8
Сидить Дмитро з Софією в коридорі.
Дмитро Ільїн: Не вийшло підставити Якова, як же так?
Софія Смірнова: Не знаю.
Підходить зовсім худенька та маленька дівчинка в окулярах.
Мирослава Кравченко: А навіщо ти взагалі це хотів зробити?
Дмитро Ільїн: Щоб…
Мирослава Кравченко: Щоб що? Знову капості робиш, двійочник?
Дмитро Ільїн: Какіє ще капості? Я нє розумію. Ти пра што?
Мирослава Кравченко: Не треба мене вести в оману. Ти прекрасно знаєш про що я кажу.
Софія Смірнова: А тєбє какоє діло?!
Мирослава Кравченко: Слухай, Іван-дурень! Будеш щось погане казать чи робить Якову пожаліюсь класному керівнику! Хай тобі покаже де раки зимують!
Софія Смірнова: А чєво ето він Іван-дурень?!
Мирослава Кравченко: Бо сидить і точить свої ляси на уроках. Що ти зауважуєш про себе?!
Дмитро стоїть і не знає, що сказать.
Мирослава Кравченко: Чого мовчиш?
Мовчить.
Мирослава Кравченко: Якщо мовчиш, то йди своєю дорогою і нікого не трогай.
Софія та Дмитро мовчки відходять від Мирослави та заходять в клас.
Дух Гіпатії: Дмитро відійшов від Мирослави, бо знав, що вона розумніша за нього, хоча й була комашкою. А Яків тим часом сидів у коридорі.
Ява 9
Підходить стара жінка, одягнена в білу туніку.
Яків Беркута: Тетяна Семенівна! Ви? …. Мій Великий Архімед.
Тетяна Семенівна: Так, Яша. Це Тетяна Семенівна. Дуже добре, що підійшов.
Яків Беркута: Що ви мені хотіли сказати?
Тетяна Семенівна: Я помітила, що твоя класна керівник— Ірина Петрівна тебе ненавидить за те, що ти вмієш говорити німецькою. Мені дуже соромно за те, що я тебе насварила за німецьку мову. Вибач.
Яків Беркута: Та нічого. Ця Ірина Петрівна не може зрозуміти, що німецька мова легша англійської. Тим паче там є одна з грецьких літер, яку вона неодноразово використовує у геометричних задачах і ви у фізиці.
Тетяна Семенівна: Та знаю я! Ти думаєш я не володію німецькою?! Ще як володію! Я хотіла тобі дещо розповісти з приводу Ірини Петрівни.
Яків Беркута: І що?!
Тетяна Семенівна: Так ось. Я колись дружила з нею, але перестала через те, що вона принижувала мою дочку за схожу річ, як і тебе. Якось останнім часом почали в цій школі поширюватись слухи про те, що вона коли чує уривки з поезій Пушкіна, Цвєтаєвої, …. Тобто якихось російських поетів, бо сама кацап. Вона стає спершу збентеженою, потім трошки схожою на підступну відьму, відтоді вона заспокоюється.
Яків здивований.
Яків Беркута: Але якого автора обрати?
Тетяна Семенівна: Краще обери Пушкіна. Він більш актуальний і зараз. Тільки читай уривки з різних творів, щоб її царскоє вєлічіє заплуталось.
Яків Беркута: Я зрозумів вас.
Йде.
Тетяна Семенівна: Якове, зачекай! Ось тобі книжечка зі збірником віршів, поем і казок Пушкіна. Це мені мій дідусь подарував.
Яків Беркута: А є там ті твори, які я точно знаю?
Тетяна Семенівна: Звісно є, внучик. Дивись!
Розгортає останню сторінку збірника.
Тетяна Семенівна: Там є: "Казка про мертву царівну та сімох богатирів", "Казка про рибалку і рибку", навіть про царя Салтана. Знаєш ці літературні твори?
Яків Беркута: Так, це мої улюблені. А є якісь віршики чи поеми?
Тетяна Семенівна: Так, звісно.
Розгортає сорокову сторінку і показує.
Яків Беркута: Так це ж поема "Полтава"!
Тетяна Семенівна: Так, вона. А ще є вірш "Узник", "Я помню чудное мгновенье..", "Євгений Онєгин".
Яків радий.
Яків Беркута: Дякую вам, Тетяна Семенівна!
Обнімає Тетяну Семенівну.
Тетяна Семенівна: Будь ласка, онучку. Тільки повтори ці вірші до того, як зайде Ірина Петрівна. А я подивлюсь на її реакцію у своєму таємному кабінеті, який вона вважає своїм. Побачимося!
Яків Беркута: Добре!
Розходяться.
Дух Гіпатії: Тетяна Семенівна дійсно колись товаришувала з Іриною Петрівною, але перестала через те, що в неї грали мухи в носі. У Ірини Петрівни на відміну від інших вчителів навіть власного кабінету не було. Їй це не сподобалося, але вона не знала й не знає, що боже покарання за всі її грішні приниження над самобутніми учнями таких, як Яків прийде.
Ява 10
Сидить Яків у коридорі на лавці.
Яків Беркута: Я помню чудное мгновенье:
Передо мной явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.
Підглядає у вірш.
Яків Беркута: Ні, не цей.
Перегортає на іншу сторінку.
Яків Беркута: Ага!
Підкашлює.
Яків Беркута: Мороз и солнце; день чудесный!
Еще ты дремлешь, друг прелестный —
Пора, красавица, проснись:
Открой сомкнуты негой взоры
Навстречу северной Авроры,
Звездою севера явись!
Перегортає на іншу сторінку.