Розмістивши і замаскувавши ящики в одній із кімнат, всі заспокоїлись і почали видвигатися на вечірку.
За роки навчання в технікумі мені безліч раз доводилось виходити на сцену. Це й пісенні номери під гітару на пару з Русланом Руденко, і участь у КВН, новорічні вистави, не кажучи вже про мій із Докторовим бенефіс після торішнього потрійного свята. Виступи на публіці ніколи не лякали мене, тож на відміну від Миника, який при кожній нагоді вибігав у сусідній зал і набирався хоробрості з припасеної для цього пляшки коньяку, я впевнено почав вечір, і навіть увійшовши в кураж, намагався імпровізувати відходячи від запланованого сценарію. Все йшло добре, та раптом у залі відчинились двері і посеред чергового мого діалогу з Мішою, перечіпаючись, та супроводжуючи це деякими незапланованими сценарієм виразами з‘явились якісь чоловіки і почали заносити музичну апаратуру.
Це були місцеві зірки лозуватського вокально інструментального ансамблю. Вже порядком притомлені артисти, з червоними обличчями і скляними очима, прямо посеред нашого міроприємства увірвались у залу. Розставивши колонки та інше причандалля, покидавши гітари, нікому нічого не кажучи, вони так само миттєво як і з'явились, щезли в сусідньому залі, явно створюючи небезпеку для Миникового коньяку. З усіх присутніх у залі ніхто нічого не зрозумів, тож Миник побіг перевірити свою заначку і заразом з'ясувати, що взагалі відбувається.
За хвилину Миник вийшов із закапелка.
— Міша, що вони роблять? – запитав я напарника, що повернувся.
— Бухають — відповів Міша, сідаючи в крісло і відвернувшись від залу, як заправський фокусник загорнув у жакет костюма врятовану пляшку коньяку.
Раптом Панама почав показувати мені якісь знаки і коли я підійшов до нього, то з'ясував, що Беки, як завжди виділилися і найняли на вечір цей ансамбль. До того ж, нікого не попередивши.
Я повернувся до свого місця і почав вивертати ситуацію в нормальне русло імпровізованим діалогом із Миником. Все тільки почало нормалізуватися, як у сусідньому залі відчинились двері і випливши на автопілоті, сузір'я місцевих зірок зайняло місця за інструментами, і без будь яких оголошень приголомшило мене й усіх присутніх "Синим туманом" В'ячеслава Добриніна. Виконавши декілька пісень, засипавши всі рани сіллю, музиканти знов миттєво зникли за дверима. Оговтавшись і розуміючи що з цією самодіяльністю щось потрібно робити я направився в імпровізовану гримерку до артистів, де застав їх за розпиттям чергової пляшки тонізуючого напою.
Спочатку я намагався якось узгодити програму вечора, та ні на які мої слова артисти не реагували, а після того, як мій погляд зійшовся зі скляним поглядом їхнього фронтмена, і я побачив там "нічого", то зрозумів, що про будь-яке співробітництво вони не те щоб не хотіли вести мови, а швидше за все, просто не могли. Звісно що люди, які вже не здатні розмовляти, та продовжують так співати, не можуть не викликати захоплення, та ця несподіванка руйнувала весь сценарій випускного і що далі робити я не розумів.
Кажуть, що якщо Ви не можете запобігти неподобству, потрібно його очолити. Звісно, що поки музики ще тримались на ногах, навряд чи щось могло запобігти цьому музичному неподобству, та про спробу очолити цей процес, теж не могло бути й мови, бо я взагалі сумніваюсь що його хтось, чи щось могло очолювати, тож ми з Миником спробували до нього прилаштовуватись. Я не знаю чим вимірявся час між музичних пауз цих музикантів: літрами, пляшками, чи чарками, та нам так і не вдавалось увійти в ритм із цим музичним апокаліпсисом. Кожен раз, як тільки здавалось, що все нормалізувалося і ми з Миником верталися до сценарію, позаду нас відкривались двері з пекла і на весь зал лунало:"Не сыпь мне соль на рану", остаточно дратуючи, і вибиваючи мене з колії. Не знаю, як виглядав цей хаос із глядацьких місць, та я ледве стримував себе від бажання все покинути і піти випити свою пляшку заспокійливого.
Користуючись черговим музичним затишшям, нами був оголошений час вручення подарунків класним керівникам. Так як за списком наша група В була остання, то ми пропустили вперед Аків, з їхнім керівником Дзюбою і Беків, з їхнім тандемом Підгорних.
Коли черга дійшла до нашої групи, я запросив нашого керівника з його дружиною і привітавши їх із новим житлом, від свого імені дівчата подарували Галині Вікторівні люстру. Я дістав м'яча і підійшов до Олексія Васильовича. Чоловік стояв і дивився мені в очі. За чотири роки навчання ми так і не знайшли спільної мови і хоча й студенти були не подарунки, в дуже багатьох випадках по відношенню до своїх підопічних наш класний керівник поводився, м'яко кажучи, не дуже гуманно. У цей момент, стоячи в центрі залу, в тиші і оточенні своїх однокурсників і деяких викладачів, я мав декілька хвилин, щоб своєю промовою залишити Руденку не дуже приємні спогади, і вчинити з нам так, як іноді він чомусь робив нам. І Олексій Васильович це чудово розумів і навіть чекав цього. У своєму житті, мені напевно як і кожній людині приходилося робити якісь кроки, і часто такі, про які потім доводилося шкодувати. Та на щастя тієї миті я зробив вибір, про який ніколи не пожалкую. Я протягнув вчителю свою руку і стискаючи сказав: "Всі знають Олексія Васильовича, як викладача, як нашого класного керівника, але мало хто знає, що ця людина колись дуже серйозно займалась футболом.
Ми пройшли разом не дуже легкий шлях і не завжди розуміли одне одного, тож від чоловічої частини групи, я вручаю Вам цей м'яч, щоб зі своїми майбутніми підопічними Ви знаходили спільну мову не лише через догани і виклики батьків, а й за допомогою такого прекрасного виду спорту, як футбол".
Руденко стояв і міцно тис мені руку повторюючи: "Не очікував, дякую, не очікував". Дорослий, сильний чоловік стояв, і радів як дитина. Звісно, що радів він не подарунку. Зовсім ні. Жоден м'яч не міг викликати таке полегшення і таку радість. Жоден. Олексій Васильович радів тому відчуттю, яке я подарував йому тієї хвилини від імені тих, із ким він поводився всі ці роки занадто суворо і невиправдано жорстко. Так, наш керівник відчував цей дискомфорт, цей тягар, який тяготив його, і про це він розповів нам потім, через багато років, та тоді сам нічого зробити із цим не міг. А я цієї миті, якщо так можна сказати, відпустив йому ці гріхи, виписавши своєрідну індульгенцію.
Тож стоячи вдвох посеред залу, тримаючи один одного за руки і дивлячись один одному в очі, тільки ми, серед усіх присутніх розуміли вартість слів і подарунків.
Але справа в тому, що таке саме відчуття налинуло й на мене. Я теж відчув полегшення. Чому? Я відмінив вендету, і в цей останній день стер весь негатив, що так довго накопичувався і тиснув на обидві сторони, тож і моя душа звільнилась від цього чорного осаду. Отже ще невідомо, хто кому виписав ту індульгенцію.
Раптом позаду мене розверзлися двері і нікому незрозумілі розмови заглушила музика, і засумувавший було зал із радістю кинувся до танців.
Залишивши вечірку на місцевих зірок я пішов у гуртожиток. По дорозі мені зустрічались компанії сокурсників зі своїми родичами, знайомими, дехто з місцевих. Радості не було меж. Всі були збуджені, кожен мав пляшку горілки, та пригощали один одного і всіх навколо. Чим ближче я підходив до гуртожитку, тим менш радісною була атмосфера. Один з однокурсників побачивши мене, почав скаржитись, що нас обікрали, хтось вкрав всю нашу горілку. Біля нашої двоповерхівки стояло декілька вже досить розігрітих випускників і хитаючись обурювалися такому неподобству. Піднявшись до кімнати в якій була схованка я дійсно застав лише порожні ящики.
Вертаючись до спортзалу, я перестрічав все більше товаришів, які направлялись на дозаправку. Почувши, що ящики порожні, всі починали обурюватися і впадали в розпач. Поки я дійшов до місця випускного, чутки про страшний злочин вже обігнали мене і біля спортзалу зібралась обурена юрба.
— Андрюха, прикинь, хтось вкрав всю горілку — звернувся до мене Сеня Лучко і разом із ним підійшли Вася Гриценко і ще декілька одногрупників.
— Та ти що? Невже? Всю вкрали? А може краще порахувати? Сеня, кожен із Вас взяв по пляшці собі, Ви поприводили якихось родичів, друзів, взагалі невідомо кого, для кожного бігаєте по нову пляшку і хтось вас обікрав? – збуджений усіма останніми перипетіями, я почав було пояснювати Сені та його компаньйонам, що тут сталося, але роздивившись їх ближче зрозумів, що всі вони були в тому стані, коли сприймати якісь доводи їм було вже досить важко, та й не дуже хотілося.
Та головне, що мене підмутило, це те, що сьогодні був останній вечір коли ми були разом, і завтра з ранку, все те, чим ми жили останні чотири роки обірветься і скінчиться, а їхня головна проблема— зникле пійло. Я махнув рукою, зняв жакет і закинувши його на плече поблиндав до гуртожитку.
Не знаю з якої причини, та в рік нашого закінчення технікуму адміністрація ввела нове правило. Може Віктору Юхимовичу Собкові набридло на кожний випускний під приводом відпустки мандрувати десь подалі від Ерастівки, може завуч Романенко переживав, щоб ми під час солодкого столу не замастили тістечками свої, такі вистраждані книжечки в жирні плями, може ще з якоїсь причини, та дипломи цьогоріч нам вирішили видати вже після випускного.
Вранці віднісши зі спортзалу журнальний столик і два крісла, я отримав назад свою розписку і почимчикував у технікум. Дипломи видавали в кабінеті завуча. Піднявшись сходами на другий поверх, я повернув праворуч і підійшов до знайомих дверей. Не знаю хто як, а я ці двері знав дуже добре, тож за всі чотири роки, я перший і останній раз постукав і зайшов у це приміщення з доброї нагоди. Крім завуча і секретарки в кабінеті був Руденко. Він особисто вручив мені синю книженцію і простягнув руку. Прощаючись з Олексієм Васильовичем ми потисли одне одному руки, він поздоровив мене з закінченням технікуму і декілька раз повторив, що я далеко піду.
Чи далеко я пішов? Не знаю. Чесно, не знаю. Дивлячись чим і від чого вимірювати. Агрономом я не став. Перед армією отримавши направлення в радгосп я посіяв врожай 90. Повернувшись з армії, виграв битву за врожай 92. У нагороду отримав премію в 500 купонів, на які купив десять пляшок Пепсі-Коли.