В принципі, такий розклад нас майже влаштовував і на цьому ми могли вважати свою місію виконаною.
Саня мусив повертатись до власних справ і уходячи, натякнув юрбі, що для завершення інциденту їм не завадило б вибачитись, та якось компенсувати наші моральні збитки і переживання. На наш подив місцеві досить жваво зреагували на цю пропозицію і вже за пів години наша компанія стояла в якомусь закапелку біля місцевої школи, а один із наших нових знайомих комісарів, із трилітрового бутля наповнював гранований стакан.
У той час подібні сцени були досить звичайним явищем. У будь якому селі добрим тоном було розпиття самогону десь за клубом перед дискотекою, або для сміливості перед з'ясуванням відносин, чи вже після них. І звісно, що і мені, і Руслану не раз доводилося приймати участь у подібних заходах. Тож нічого незвичного не було для мене з Русіком і цього разу, хіба що сьогодні, крім сніданку ми нічого не їли, а єдину надією в плані закуски, крім забичкованної сигарети, я покладав на стоячий трохи поодаль від нас питний фонтанчик, з якого бив триметровий струмінь води.
Чи то від щирості душі, чи то з якимсь наміром, розливаючий умудрився перехиливши бутель налити мені не те що повний стакан, а навіть із гіркою. У даній ситуації, коли ми в двох із Руденком знаходились хтозна-де, між юрбою незнайомих і в принципі ворожих нам людей, ні я, ні Русік, не могли дозволити собі слабину будь у чому, тож вглушивши залпом вміст гранчака до дна, навіть не скривившись, я передав стакан одному з місцевих, і поки ніхто не звертав на мене увагу, швидко направився до фонтанчика.
Сподіваючись загасити наслідки від вогняного напою, я зробив великий ковток, та замість відчуття прохолоди і полегшення отримав шок, відчувши повний рот гарячої води.
Я ще пам'ятаю, як на центральному залізничному вокзалі в Кривому Розі, біля колії знаходився кран з окропом для транзитних пасажирів і в дев'яностих роках працюючи в Укрреставрації, навіть приймав участь у його демонтажі, під час реконструкції вокзалу. Але повірити в те, що біля питного фонтанчика Петриківської середньої школи на перерві збирається черга з учнів і вчителів із чайниками і чашками, щоб набрати кип'яточку, звісно було б абсурдно. Тож зрозуміти чому з нього бігла гаряча вода, неможливо. Мій стан після цього запивання краще не описувати, в першу чергу з етичних міркувань, і єдиною втіхою було те, що навколо вже було темно, тож наші нові знайомі, зайняті попойкою не звернули увагу на мій конфуз. В принципі ці дивні люди особисто мені нічого поганого і не робили, та тепер у Петриківці, виявилося, є особа, яку я заочно зненавидів і з задоволенням занурив би в цей струмінь, та пояснив, яка вода повинна текти з питного фонтанчика. В мене не було іншого пояснення крім того, що напевно, або цей сантехнік, як і його земляк із зіркою на кашкеті не відрізнявся інтелектом, або, в гіршому випадку, він мав якісь зв'язки з тими ж силами, що і начальник Криворізького тролейбусного депо, який частенько бавився тим, що випускав тролейбус під бортовим номером 666 за маршрутом № 13 .
Поки я відходив від знайомства з петриківським гейзером, всі присутні вже накотили по гранчаку і тепер розливаючий комісар стояв із простягнутою до мене рукою, на знак того, що пора починати друге коло. На цей раз порція була скорочена вдвічі, тож осушивши стакан, я вже просто затягнувся сигаретним димом і відчув, як внутрішнє тепло розливаючись по тілу зігріває душу, від чого тій душі стало якось спокійно і безтурботно. І оточуючі мене люди не викликали жодної негативної емоції, і я навіть забув за безглуздого сантехніка. Русік щось розповідав нашим новим знайомим, від чого ті заходилися сміхом, а найголосніше, чувак із хрестиком у вусі, і зі сторони можна було подумати, що ми всі давні знайомі, які знов зустрілися і як зазвичай, проводять разом час.
Ще за пів години уся наша компанія сиділа в Саніному відеосалоні і на весь зал реготала з другої частини " Чужих ". Під час сеансу ми декілька раз виходили в бар, який був поруч із відеосалоном і десь під кінець сеансу я вже не дуже відрізняв Сігурні Вівер від чужинців.
Залишок ночі ми з Русіком провели ховаючись від чергового вчителя і вахтерки в гуртожитку, куди Шева завела нас якимсь таємним ходом. У вестибюлях і коридорах будівлі на стінах висіли роботи учнів училища, і здається навіть якась Натальїна композиція, яку дівчина з гордістю намагалась нам представити, та єдине, на що був здатний притомлений мозок, це відрізняти кольорові плями від білих стін. Тож перше моє знайомство з Петриківським розписом закінчилося повним фіаско.
Насилу дочекавшись ранку, попрощавшись із Шевою, ми з Русіком пішли на автостанцію. Вночі випав сніг і вкрив Петриківку, навколишні поля і лісосмуги білою ковдрою, додаючи новому дню світла і чистоти. Зворотна дорога завдяки цьому казковому явищу теж виглядала зовсім інакшою ніж вчорашня, і навіть не зважаючи на втому, я їхав та споглядав у вікно автобуса на ті ж самі поля, селища, і лісосмуги, що набули нової подоби, виблискуючи на вранішньому сонці. Це була інша, холодна, мовчазна і в той же час казкова краса, повна протилежність тому світу і тій красі, що зображували майстри Петриківського розпису, наповнюючи простір своїх робіт жаркими і сонячними кольорами літа. Літа, яке залишилося десь там, позаду, тепер у такому далекому минулому, а попереду вже була зима, остання зима нашого студентства і мабуть остання зима моєї безтурботної і такої прекрасної юності.
РОЗДІЛ 26
От і скінчився час відведений на четвертий курс, пролетів напевно найшвидше з усіх чотирьох років, що я провів в Ерастівці. І це не тільки через те, що навіть разом із переддипломною практикою він складав лише шість місяців, тобто значно менше ніж будь який інший курс. Справа була в сприйнятті самого часу. Перший, та й другий роки навчання для мене складалися з перелому, переналаштування. Ми пристосовувались до чогось невідомого, відкривали нові світи, міняли світосприйняття. Щодня на нас звалювалась така кількість подій і пригод, що життя просто било ключем, а кожен день був таким насиченим, що здавався нескінченним. Та поступово ми дорослішали і в житті змінювалися пріоритети, воно перетворилось на монотонний потік, де день пролітав за днем, і наступний, мало чим відрізнявся від попереднього, сплітаючись у такі ж сірі й невиразні тижні, які мчали повз мене, мов вагони швидкісного потягу. Тож якщо на першому курсі дні тягнулися нескінченно довго, то між переддипломною практикою і держіспитами я не встигав кліпати очами, і навіть помахати в слід тим вагонам.
Звісно, що я згустив фарби і звісно ж життя постійно наповнювало кожен день новими подіями, різними за масштабами і значенням, веселими і сумними, кольоровими і трохи сірими, та на мою думку десь тут, саме наприкінці моїх роздумів, для того щоб підкреслити закінчення цілого етапу життя не завадить і трохи меланхолії.
Тож дні змінялись днями, тижні тижнями і от, наче ще вчора йдучи на заняття ми шорхали ногами осіннє листя, а вже сьогодні останні подихи зими змішуються з першими весняними запахами і звуками. Видохнувши держіспити і вдихнувши на повні груди передчуття свободи, наш курс готувався до випускного. Ну як готувався ? Звісно, що основне навантаження лягло на сильні плечі слабкої статі. Дівчата закуповували продукти, напої і всякі дрібниці для завершального вечора. Для більшості моїх сокурсників статі чоловічої підготовка обмежилась скиданням грошей і закупівлею двох ящиків горілки. Для мене з Мішою Осадчим все виявилося трохи складнішим. Не можу сказати завдяки чому, та ми з Миником опинились у ролі ведучих випускного. Можливо товариші висунули нас, як найкмітливіших і авторитетних постатей, можливо, я просто хотів щоб цей останній вечір був особливим і не вписувався в шаблонні рамки, хоча швидше за все, просто серед усього курсу інших дурників не знайшлося. Тож крім підготовки до іспитів мені довелося писати, а потім вивчати з Миником сценарій випускного вечора.
Ще одним завданням, яке одногрупники повісили на мене, було придбання подарунка для класного керівника. Незадовго до випускного родина Руденків, яка крім нашого керівника складалась ще й із викладачки інформатики Галини Вікторовни Руденко, як і ще декілька вчительських родин, переселилась зі свого старого помешкання в новий будинок, збудований для них технікумом. Зважаючи на це, жіноча половина групи наполягала на придбанні для подарунку класному керівнику люстри. Чоловіча частина звісно не бачила сенсу в такому марнотратстві і наполягала на чомусь більш практичному, наприклад футбольному м'ячі. Дівчата категорично не сприймали цю ідею. Звісно що такі розпанькані особи, як наші Німфи, зовсім не розбирались і не цінували справжні подарунки, напевно не треба було минулого березня купувати їм парфуми " Фламінго " .
Після остаточного розділення в думках, було вирішено, від імені дівчат подарувати люстру, а чоловіча когорта вручить Олексію Васильовичу, як колишньому футболісту, справжній шкіряний м'яч. Тож отримавши від старости Віті Страшного гроші, при поїздці додому найближчими вихідними, в спортивному магазині я придбав шикарнючий, футбольний м'яч і зібравши на ньому підписи одногрупників приготував для сюрпризу.
День і час Ч припав на сьоме березня. Цілий день ми готувались, розставляючи столи, готуючи для вечірки спортивний зал. Під власну розписку я взяв у холі жіночого гуртожитку журнальний столик і два крісла для кутка ведучих. Притягнувши їх у зал, я розставив меблі, прикрасив стіл вазою і приміряв пару варіантів розташування, для кращого сприйняття публікою дотепних жартів нашого з Миником дуету.
У гуртожитку теж кипіло життя. Майбутні випускники чепурилися, готували одяг та паралельно сперечались, що до місця розташування двох ящиків із запалювальною сумішшю, яка повинна була задати святковий настрій сьогоднішньому вечору і пом'якшити біль розставання. Потрібне було місце, в якому б розміщена тара не наражались на небезпеку зі сторони вчителів і в той же час була доступною при першій потребі. Кількість пляшок відповідала кількості випускників чоловічої статі, і для отримання стану під шафе, об'єм в пів літра на одну особу, виходячи з наших наукових дослідів, був більш ніж нормальним.