Це була секретарка технікуму, яка на кожного виступаючого студента дивилась так, наче від результату іспиту залежить його життя і Наталія Григорівна, яка після успіхів перших учнів, дивлячись на мене вирішила, що прийшла черга сорому й ганьби.
Поправивши на собі новенький костюм, я витягнув екзаменаційний білет і пішов готуватись. Всі питання виявилися для мене дрібничними, але одне з них викликало подив і навіть невеличке здивування. Це було одне коротке слово, суниця. Я був впевнений у своїх знаннях із плодівництва майже в будь якій темі, та такий збіг все ж мене потішив.
Підготувавши відповіді на всі екзаменаційні питання, вибравши потрібні плакати, я вийшов до дошки і почав розповідь. Розкривши всі задані теми, супроводжуючи розповідь указкою по тематичних плакатах, я намагався не дивитись на секретаршу, з її фатальним поглядом, побоюючись розсміятися і спостерігав за Наталією Григорівною, яка дивилась на мене так, наче зробила найбільше відкриття в своєму житті. Так, тепер була моя черга дивувати викладачку і тепер вона сиділа, і зачаровано слухала кожне моє слово.
Після закінчення основного виступу присутні задали мені по одному питанню і отримавши пристойні відповіді заспокоїлись. Але не Лідія Михайлівна. Ні. Вона не здаючись продовжувала засипати мене питаннями, на які отримувала блискавичні відповіді, але тут вже була справа принципу.
Розуміючи що вона вийшла за всі межі, навіть Романенко зробив викладачці зауваження, та Порічка не вгамовувалась і наостанок вирішила забити цвях, який точно зіб'є мене з рейок, завдала питання, на яке я точно не міг знати відповіді: "А чим відрізняється полуниця від суниці?"
Після відповіді я зібрав із парти свої нечисленні речі і почав знімати з дошки плакати. Лідія Михайлівна сиділа за своїм столом і щось записувала, показуючи всім своїм виглядом байдужість і неупередженість. Секретарша нарешті розслабилась, розуміючи, що моєму життю вже нічого не загрожує. Романенко і представник із Дніпра займались власними справами.
Наталія Григорівна підбігла до мене і вчепившись у плакати схвильовано затараторила: " Я сама. Я сама"— намагаючись вирвати в мене їх із рук — "Андрію, дякую Вам, я не очікувала. Дякую". Викладачка не соромлячись виказувала мені своє здивування і одночасне захоплення, а я навпроти, відчув якийсь сором за своє минуле поводження: " Що Ви, Наталія Григорівна, це я Вам дякую, це цілком Ваша заслуга як викладача, це ж Ви нас навчили".
Про що це все? Не знаю. Для кожного про щось своє. Для декого ні про що. Для мене мабуть, про моє минуле, про відносини з людьми, про те, що іноді, за надуманою, безглуздою завісою, ми не помічаємо суть людини і несправедливо оцінюємо саме внутрішній її світ, а потім вже стається так, що відносини вже склались і вони не такі якими повинні бути, а вже пізно і назад вже не повернеш.
А ще це про дрібниці, знаки і співпадіння, на які ми не звертаємо уваги, а даремно, бо саме з них складається щось більше, щось таке, від чого залежить, і навіть складається саме наше життя. Хоча насправді це все про те, що ягоди, які Ви звикли називати клубнікою, насправді в більшості своїй нею не являються, це по — перше, а по — друге, на відміну від перцю і помідорів, вони насправді навіть і не ягоди.
РОЗДІЛ 25
Однією з сучасних візитівок Ерастівки є автобусна зупинка з Петриківським розписом. Вона знаходиться на дорожній розвилці на Лихівській трасі, і після побудови нового мосту з дорогою через річку Лозуватку стала мало не воротами в Лозуватську конгломерацію, відкинувши Куток на периферію. Я не знаю коли її розписали і взагалі не пам'ятаю, чи була тут раніше зупинка, та тепер проїхати повз неї не помітивши просто неможливо. Звичайна така собі зупинка з силікатної цегли, з лавкою для очікування в середині, таких у країні сотні. Єдина архітектурна відміна, це балюстрада над центральною частиною споруди, напевно, репліка з натяком на архітектурний стиль садиби Бродських. І все це вибілено білою фарбою, на тлі якої червоним сяйвом вибухає казкова флора в Петриківському стилі. Колись я трохи вивчав історію цього мистецтва і пам'ятаю, що однією з особливостей Петриківського розпису було малювання ягід і деяких інших об'єктів пальцями, а квітів пензликами з котячої шерсті, тож дивлячись на калинові і вишневі грона та квіти, що прикрашають стіни зупинки було цікаво дізнатись, чи дотримувались майстри традицій? Зважаючи на мою професійну деформацію, в мене склалося подвійне відношення до цього артоб'єкту. З одного боку, начебто квіти, ягоди і розпис автентичний, що зародився з традицій народного мистецтва з оздоблення й розпису сільських хат, а з іншого, все це занадто строкато й відірвано від навколишньої Ерастівської архітектури. А ще Петриківка, й під класичною балюстрадою, виглядає якось дивно, тож на мій погляд, ці ворота трохи дисонують навколишній картині. Хоча ж знов, з іншого боку, сама балясина символізує квітку дикого гранату, чим не поєднання?
Тож Петриківка. Якось восени, вже на четвертому курсі, Руслан Руденко розповів мені, що в однієї нашої знайомої з П'ятихаток стались великі неприємності. Наталія, тендітна, симпатична дівчина з Русікової компанії, яку за прізвищем називали Шевою, навчалась у художньому училищі в Петриківці. Вітчим дівчини займався виготовленням із гіпсу якихось міщанських дрібничок для продажу. Всілякі скарбнички у вигляді поросят, попільнички з черепами, чортами, павуками і іншими жахіттями, статуетки святих, а Шева їх розфарбовувала і вкривала лаком. Бачачи неабиякий хист до справжнього малювання дівчини і відчуваючи вигоду, вітчим наполіг на навчанні Наталії в художньому училищі.
Маючи привабливий вигляд, Шева потрапила на очі, так би мовити одному з тамошніх поганих хлопців. Отримавши від дівчини облизня, цей справжній чоловік не здався і разом зі своїми посіпаками почав її переслідувати, не даючи проходу, та значно ускладнюючи життя.
Дізнавшись про такі обставини Русік запропонував мені відвідати Петриківку для ознайомлення з художніми традиціями, та місцевим бомондом. Отримавши таку пропозицію я не міг відмовитись із цілих трьох причин. По-перше, мене просив Руслан, по — друге, це була чудова нагода потрапити в неприємності з невідомими наслідками, а по — третє, достатньо і будь якої з перших двох причин.
Відбувши дві перші пари, ми з Русланом чкурнули на Железняково і діставшись електричкою до Дніпра пересіли на рейсовий автобус на Петриківку. Зважаючи на пізню осінь пейзажі за вікнами були не дуже і єдиною прикрасою було малахітове полотно дороги, яке тягнулося між розораних полів, непоказних селищ і сірих, обдертих осінніми вітрами лісосмуг.
Прибувши до селища вже по темряві, автобус зупинився на місцевій автостанції, яка представляла собою будівлю схожу на велику сільську хату. Попитавши перехожих, ми з Русіком швидко знайшли потрібний нам гуртожиток училища, і вже за якихось десять хвилин нам на шиї накинулась зраділа і здивована одночасно Наталка.
Дівчина не вірила своїм очам. Дізнавшись про її проблему, Руденко нічого їй не сказав про свої наміри, тож Шева не могла повірити, що ми приїхали в таку далину заради неї, хоча в свою чергу і нас чекав сюрприз.
Про неприємності Наталії від спільної знайомої дізнався один місцевий чоловік на ім'я Олександр, який був у не дуже добрих відносинах з її кривдником. Крім того, незадовго до цього, Саня втратив в автокатастрофі дружину, тож віднісся до інциденту дуже серйозно, прийнявши близько до серця неприємності сторонньої людини і після жорсткої бесіди з винуватцем сповістив Шеву, що в Петриківці її більше ніхто не чіпатиме.
З одного боку звісно для мене з Русіком це була добра новина, і вона нас потішила. Хоча з іншого, якщо розібратись, ми пів дня чиргикали хтозна — куди, щоб Натаха повисіла на наших шиях, хоча це можна було спокійно зробити на вихідних вдома у П'ятихатках. А крім того, завтра нам потрібно було витратити ще пів дня на зворотній шлях, це вже не кажучи про пропуск занять. Так що трохи поміркувавши ми попросили Саню, з яким нас познайомила Шева, все ж показати нам її кривдників.
Петриківське училище знаходилося в центрі селища і місцеве молодіжне життя крутилося навколо нього. У Сані тут був власний відеосалон, поруч проходили дискотеки, був якийсь бар, тож потрібних нам індивідуумів довго шукати не довелося.
Декілька досить дебелих чоловіків, на яких нам вказав Олександр, стояли біля місцевої дискотечної площадки й розкуто щось обговорювали. Коли юрба побачила Саню, напевно настрій їх трохи зіпсувався, а після того як він представив їм мене з Русіком і пояснив причину нашого приїзду, від розкутості не залишилося і сліду.
Коли я ближче роздивився цих суб'єктів, то ледве стримався від сміху. Звісно мода кінця вісімдесятих, це ще та тема, та така течія, якою пливли місцеві аборигени викликала одночасно здивування і сміх. Здавалось, що ми потрапили на сходку комісарів — ідіотів. Більшість компанії була вдягнута в чорні шкіряні плащі і кашкети, завішані купою велетенських значків із серпами, молотами, і пришелепкуватими написами на кшталт: "Мастеру коноплеводства", або "Куй железо пока Горбачов". У одного з цих клоунів на темно-зеленому кашкеті висвічувала червона зірка, а у вусі висів хрестик. Таке поєднання звісно вказувало, або на когнітивний дисонанс, або швидше за все, на не дуже розвинутий інтелект. На жаль я тоді не знав приказку про труси і хрестик, тож просто розглядав цю дивину, а от Руденко, з ходу наїхав на остолопа: " Ти шо, нацик? ", вказуючи вказівним пальцем на хрестик у вусі. Неочікувавши такого наїзду, лобур оторопів від такого питання і почав нести якусь маячню, що це все заради приколу, і не серйозно. Я підійшов до Русіка і тихо його поправив: " До чого тут нацики? Це ж християнський хрест ". Нащо Руслан відповів: " Пофіг, цей тормоз все одно не шаре і взагалі, їх усіх треба грузанути ".
Головного винуватця між присутніх не було, як пояснили його товариші, він на декілька днів поїхав по справах, і взагалі, що стосується Наталії, це була помилка і ніхто його не підтримує. Незважаючи на провокації Руслана, вони вели себе досить сумирно і зовсім не виявляли жодного бажання конфліктувати.