— Можливо нас нагородять. Можливо грамотами.
— Так, у нас підписка – підтвердив Дасич, ствердно киваючи головою.
Після такого повороту усі заспокоїлися, усі крім Підгорного, який виходячи з приймальні продовжував щось бурмотати про попередження і передове господарство.
Отримавши дозвіл від завуча, ми з Дасаєвим вже цього дня відправилися в Кривий Ріг, а
наступного, насилу знайшовши вказану в повістці адресу відвідали дільничного. Там ми з'ясували, що десь пару тижнів тому, знов повернувшись до радгоспу після традиційного загулу і вийшовши із запою, Сталін згадав за свій плащ. Узявши в конторі адресу технікуму, він написав заяву в міліцію про інцидент, що й стало причиною нашого виклику.
Залагоджувати справу звісно був вимушений батько Дасича. Він компенсував потерпілому збитки, та саме цікаве те, що в приватній розмові сам дільничний натякнув, що зважаючи на постать Сталіна все можна було вирішити і за допомогою трьох літрів самогону.
На цьому наша практика остаточно завершилася, і згадувалася мені лише тричі. Перший раз, рівно через рік, коли я вже служив в армії і якось подумав, як там Петро Йосипович зі своїм передовим господарством? Другий, коли через багато років проїжджаючи по справам тими краями бачив залишки трудового табору, пеньки тополиної алеї і вишневого саду, а третій, коли вигадував цю казку.
РОЗДІЛ 24
Після повернення з переддипломної практики, незважаючи на деяке не досить приємне відлуння, пройшовши крізь сито і решето, я з Дасичем влився в науковий процес і насолоджувався студентським життям. Провчившись три роки, тепер в якості старожил, ми могли дозволити собі трохи розслабитись перед вирішальним ступенем навчання. Переселившись за традицією в двоповерховий гуртожиток, четвертий курс отримував такий собі імунітет від рейдів чергових вчителів і міг весь позаурочний час присвячувати поглибленому вивченню агрономічних наук і супутніх їм тем.
Все починалося з одного нововведення, яке з'явилось після нашого повернення, а саме рейду по гуртожиткам другого та першого курсу і збору талонів на цукор. Так, саме ці папірці з круглими печатками і написом: "цукор 1 кг." після своєї появи перетворились на досить тверду валюту, якщо справа стосувалась одного рідкого товару. Незважаючи на самовіддане відношення до виконання продовольчої програми на переддипломній практиці нашим курсом, це якось мало вплинуло на загальну ситуацію в країні, і крім все частіших проблем із цигарками, в магазинах подорожчала горілка, чорнила продавали в обмін на порожні пляшки, і з вільного продажу повністю зник цукор, на який почали видавати талони. Почувши новину про продаж вина в обмін на порожні пляшки, ми звісно віднеслися до цього з гумором, маючи на увазі нескінченні, залишені поколіннями наших попередників запаси цього ресурсу в хащах кленового лісу, тож пообіцявши продавчині незабаром повернутися з мішком пляшок, не гаючи часу помчали в гайок, та прошерстивши вздовж і поперек усі чагарники, були шоковані, знайшовши лише пару розбитих пляшок. Тож наше чорнильне джерельце вичерпалося остаточно і назавжди. А як же студентам і без чорнила? Така ситуація могла вкрай негативно вплинути на навчальний процес. Отже для підтримки наукової діяльності, майже на сто відсотків наші потреби прийшлося задовольняти виробом місцевих майстрів, який тепер на відміну від колишніх абрикосівок і бурячих відрізнявся присмаком радянських цукерок "Батончик", або "Горошек", в залежності від сировини виготовлення. Зібравши потрібну кількість талонів, Саша Мєл у супроводі Комсорга сідав на власний МТ і деренчачи та вивергаючи хмари кіптяви, починав від'їжджати від гуртожитку, та за хвилину, пригадавши минулі випадки, досвідчений четвертокурсник не скидаючи газ кричав нам через вікно: "Може три мало? Може шість взяти?" На що отримував ствердну відповідь і вирушав на точку.
Десь за пів години гуркіт мотоцикла сповіщав, що Мєл привіз вантаж об'ємом у шість літрів. До цього моменту стіл в одній із кімнат вже був накритий нехитрим закусоном, зіркою якого, між кабачковою ікрою та морською капустою була справжня наукова страва у вигляді сала, нарізаного транспортиром.
Всі ці наукові засідання на перший погляд були схожі на звичайну п'янку і будь яку сторонню людину сам процес і перекури з музичними паузами під гітару могли ввести в оману, та це тільки на перший погляд. Вже десь після третього заходу, міроприємство наповнювалося науковою тематикою і атмосферою. Розігрівшись міцним напоєм із присмаком цукерок "Горошек" і розім'явши голосові зв'язки Цоєвською "Звездой по имени Солнце", раптом хтось із присутніх зачіпав якесь питання стосовно нашої майбутньої спеціалізації і вже десь під третю ранку, крізь куряву сигаретного диму з вікон нашої двоповерхівки лунав гомін дискусій майбутніх спеціалістів широкого профілю про доцільність оранки, або про відмінність полуниці від суниці.
Я не знаю про що ведуть розмови на подібних заходах учні навчальних закладів залізничного транспорту і чи сперечаються студентки установ що готують спеціалістів для легкої промисловості про відміну бязі від сатину, та ми поводились саме так.
Звісно більшість цих дебатів проходили в традиційній буденній манері, й вважалися чимось саме собою зрозумілим, і вже наступного ранку тема розвіювалась разом зі смородом нічного бенкету, та один випадок, особисто для мене став у пригоді, і в деякій мірі мав дуже вирішальне значення.
Десь під кінець нашого третього курсу в технікумі з'явилась родина вчителів, яка перевелась з якогось аналогічного закладу Кіровоградщини. Чоловік і жінка на прізвище Бабич викладали овочівництво і плодівництво. Що стосується чоловіка, то це був досить неприємний, пихатий тип, який всюди сунув свого носа і по технікуму ходили чутки про його КДБшне минуле, що в принципі виходячи з його манер не викликало сумнівів. На щастя овочівництво в нас викладав Віктор Григорович Підберезський і з Бабичем ми майже не перетинались. Хоча і в моїй системі координат новоприбулець залишив не дуже приємний слід, заваливши мій держіспит з овочівництва до четвірки, що було не дуже добрим для мене результатом.
Жінка Бабича, Наталія Григорівна, навпроти була занадто відстороненою, і якоюсь сумною особою. Її обличчя мало досить правильні і можливо навіть привабливі риси, та чорніючі, великі запалі очі придавали йому не те що сумний, а навіть якийсь печальний і відсторонений вигляд і завжди здавалось, що володарка цих очей думками десь в іншому місці. Манера розмови і ведення предмету повністю відповідали її зовнішньому вигляду і попри знаковість викладаємого нею предмету, нічого крім бажання заснути прямо в аудиторії в мене не викликала. Плодівництво в принципі являлося одним з основних предметів і разом з овочівництвом навіть складало назву нашого майбутнього фаху, агроном-плодоовочівник, а тут така ситуація. І якщо з овочівництвом у мене не було жодних проблем і Підберезський добре знав рівень моїх знань, то на уроках плодівництва в мене складалась якась апатія, з чого Наталія Григорівна зробила для себе висновок про мою повну безперспективність. З цього моменту я перейшов на самоосвіту, а викладачка вирішила не гаяти даремно час на таку особистість, яка в її розумінні не мала бажання навчатись. Ми обидва так увійшли в свої ролі, що за рік навчання майже не спілкувались.
І от наближався час держіспитів. Десь за тиждень перед кожним із цих прекрасних міроприємств викладачі проводили консультації і плодівництво не було винятком. Прийшовши до аудиторії, зморений черговими нічними науковими дебатами, я з радістю розпростерся на парті і вже за декілька хвилин приспаний монотонним голосом Наталії Григорівни блукав у кущах царства Морфея. Раптом я почув, що хтось штовхає мене в бік. Це був Руслан, який сидів поруч: "Андрюха тебе Бабічка викликає ".
— Так, Наталія Григорівна? – звернувся я до викладачки, яка дивилась на мене своїми запалими, сумними очима.
— Андрію, ну запитайте мене хоч що-небудь, Ви ж нічого не знаєте. — з жалем у голосі зверталась до мене вчителька.
— Ну так вже й нічого?— образився я, та небажання входити в дискусії з жінкою пересилили мене і раптом пригадавши колишній спір у гуртожитку я запитав:
— А чим відрізняється полуниця від суниці?
Зрадівши такому обороту, Наталія Григорівна мало не половину часу відведеному на консультації присвятила поясненню різниці між цими двома ягодами і цим самим ягодам, і робила на моє здивування це з таким запалом, що я відкривши рота сидів, слухав, і всмоктував ті ягоди, як губка воду.
Складання іспитів, це така собі лотерея. Знати все неможливо. Можна в чомусь дуже добре розбиратись, щось зазубрити, та знати все неможливо. Як би чудово ти не знав предмет, а завжди знайдеться тема, яка може попсувати нерви будь якому відміннику і при бажанні вчителя до любої теми знайдеться питання, яке може тебе, або витягнути з прірви ( звісно якщо це не іспит із хімії ), або остаточно потопити. Та люба лотерея, це ще випадок і везіння.
На держіспитах, крім Наталії Григорівни, завуча, секретарки і представника з Дніпропетровського Аграрного Університету, в комісії була присутня Лідія Михайлівна Підгорна, так звана Порічка. Вона була офіційним класним керівником у Беків, і викладала їм плодівництво. А ще, по сумісництву була супутницею життя Петра Йосиповича Підгорного, що напевно за роки тісного спілкування з цим прекрасним чоловіком відбилося на її характері, так би мовити професійна деформація, тож зустріч із нею зайвий раз нічого приємного не обіцяла. А ще, не зважаючи на профіль класного керівника, Беки не дуже добре здали держіспит із плодівництва. А наша група В, класним керівником якої в принципі був тракторист, який ходив у краватках із мультику, вже з перших прізвищ почала проявляти себе досить таки пристойно. Звісно це не дуже тішило Лідію Михайлівну, тож коли я зайшов в аудиторію і зіткнувся з поглядом цієї чудової жінки, щось мені підказувало, що свято буде тільки на одній вулиці.
Крім підступно — надмінного погляду Порічки мене зустріли відсторонені очі представника з Дніпра, займаючийся чимось своїм завуч Романенко, та найбільшу увагу викликали два жіночих погляди, які змусили мене навіть здригнутись.