Ви з тим Довнером, наче з тюрми якоїсь, а не технікуму. Тут ніхто нічого не підпише, звертайтесь до Антоніни Семенівни, Ви ж у неї робили, нехай вона підписує".
Отримавши відмову в конторських кабінетах, двоє молодих людей, з останньою надією, пішки, вирушили до другого відділення, яке знаходилося на краю радгоспної географії, приблизно в двох переходах до горизонту, а потім ліворуч.
Наш із Вовою шлях проходив вздовж величезних, порожніх полів, на яких ще зовсім недавно кипіло життя, і де ми з такою самовіддачею і ентузіазмом бились за врожай, а зараз вимушені плентатися повз них за якимись підписами. Колишні помідорні й бурякові плантації тепер чорніли свіжою оранкою, над якою кружляли незчисленні зграї чорних граків, навиваючи спогади й наганяючи на нас ще більшу депресію.
Контора другого відділення знаходилася біля великого саду, який я знав ще зі шкільних часів. Тоді наш клас щороку привозили на збирання черешні, через що я навіть пам'ятав деякі дерева, на стовбурах яких, напевно, за бажання ще можна було знайти зарубцьовані написи з іменами моїх однокласників. Але тепер я опинився тут зовсім з іншої, не дуже приємної причини. Та як виявилося, ще й даремно. На відділенні керуюча Антоніна Семенівна категорично відмовилася щось нам підписувати: "Я не знаю як Ви працювали. І взагалі мені казали, що Ви не з'являлися на роботі. Я боюся. Йдіть до директора " .
У понеділок, 16 жовтня 1989 року, коли всі нормальні учні нашого курсу сиділи в аудиторіях із землеробства, механізації і овочівництва, двоє їхніх однокурсників, чиргикали степовими просторами Криворіжжя, втрачаючи з кожним кроком надію на благополучне завершення практики у такому чудовому і передовому господарстві. Повернувшись знов до контори, ми почули новину, яка остаточно розвіяла наші сподівання, директор радгоспу на цілий тиждень поїхав у відрядження. Цю фантастичну звістку нам сповістила секретарша Лариса, колишня наречена Антона.
Вислухавши нашу сповідь, Ларік посміхнулась і промовила: "Ех Ви, ось як треба" і показала мені якийсь аркуш. Я автоматично узяв у руки папірець і прочитав надпис, де єдиним словом, раптом зайнявшим весь об'єм мого мозку, було слово характеристика.
— Що це, Лариса?— запитав я.
— Це моя характеристика – кокетливо відповіла секретарша — мені Харламов запропонував вступати до педінституту, от і характеристика. Сама писала.
Раптом мої руки затремтіли, в грудях перехопило подих, а в голові задзвеніли кришталеві дзвоники: "Це воно, тільки не упусти, тільки не упусти".
— Лариса, киця, а в тебе є ще такі аркуші?— Запитав я, тримаючи білий папірець у руках.
— Звісно є, а як же? – Похвалилася дівчина, виймаючи з шухлядки цілу пачку з білими, гладенькими, запашними аркушами А4.
Від такої нагоди я не міг відмовитися. Переді мною сиділа секретарша з печатною машинкою, цілою пачкою аркушів, а я тримав у руці зразок характеристики, з якою можна було претендувати, не те що на повернення до технікуму, а навіть, мало не на посаду директора цього технікуму. Що б там не було, та спробувати було варто і в даній ситуації треба було поспішати, бо хто її знає ту Фортуну, знов вона зі мною, чи так, просто забігла на перерву.
Тримаючи аркуш, я почав диригувати, диктуючи текст характеристики, змінюючи прізвища, імена і посади, а Ларік, старанно вибивала на машинці літери, мов піаніст –віртуоз ноти на клавіатурі фортепіано, випромінюючи найпрекраснішу в світі на той момент для мене з Дасичем музику.
За декілька хвилин, я з Вовою тримали на руках по два екземпляри папірців з описом людей, яких серед грішних землян годі було й шукати.
Тепер, щоб підтвердити наш високоморальний статус, залишалась маленька дрібничка, навіть дві, підпис офіційної особи на фоні печатки. Якщо підписи офіційних осіб ще зі шкільних часів для мене не створювали проблем, то з печаткою була проблемка, печатка була в столі директора, а директор взагалі, хто знай де. На цьому наша казка мала закінчитися не дуже добрим кінцем і можна було розходитися, та Пані Фортуна, все ж хоч і має досить вередливу вдачу, іноді витворяє такі речі, що диву даєшся.
Сидячи в приймальні, розглядаючи такі цінні ще декілька хвилин тому папірці, ми з Вовкою остаточно прощалися з надією. Ларік пилочкою підправляла манікюр, десь у куту дзижчала муха, напевно потрапивши в тенета павука, по коридору тинялися конторські робітники, заглядаючи в приймальню, щоб потеревенити з Ларіком, та побачивши нас десь зникали.
Двічі коридором пробігла якась жінка, пропонуючи робітникам придбати марки, чим наводила на них паніку ще більшу ніж ми з Дасичем. Проходячи повз приймальню втретє, жінка зайшла і почала скаржитися секретарші на працівників контори, які зовсім не купують марки, ігноруючи мир у всьому світі і недбало ставляться до охорони пам'яток архітектури. Окинувши нас поглядом, особливо ні на що і не сподіваючись, вона запропонувала нам зробити внесок у справу миру, або збереження пам'яток архітектури.
— А хто Ви? – запитав я, оглядаючи жінку.
— Це наш керівник профсоюзу – відрапортувала Лариса.
— А печатка у Вас якась є? – поцікавився я, розвиваючи тему.
— А як же, я ж керівник профсоюзу – з подивом відповіла жінка.
— А там написана назва радгоспу? – уточнював я, обмірковуючи новий план.
— Звісно ж є, Катя неси печатку – читаючи хід моїх думок, зраділа Лариса.
За хвилину Катерина принесла печатку з написом "Профсоюз радгоспу N". Повивертавши кишені, ми з Дасичем виконали тижневий план захисту миру і охорони пам'яток архітектури, вдячність за що, отримали на час печатку, після чого узаконеними були не тільки наші характеристики і дипломні роботи, а навіть кожна сторінка щоденників із докладним, щоденним описом нашої боротьби за врожай. Отримавши підписи Ларіка і Катерини, розцілувавши наших рятівниць, вже цього вечора, я з Вовою були в Ерастівці.
Наступного дня ми здали секретарші технікуму свої дипломні роботи, характеристики і щоденники, з занотованим та підтвердженим печаткою, кожним днем, проведеним у радгоспі в боротьбі за виконання продовольчої програми. Єдиним невирішеним питанням залишилась наша перевірка. Ми спочатку декілька днів старалися не з'являтися на очі Підгорному і очікували на якусь розв'язку, та все було тихо, навіть на своїх уроках Бурік поводився як завжди, нас не чіпав, і нічого не питав. Це наче б то і було добрим знаком, та напруга не спадала.
Так пройшло мало не два тижні. Якось сидячи на парі овочівництва, я помітив, що викладач, Віктор Григорович Підберезський, якось дивно на мене дивиться. Постійно підходить з якимись невпевненими рухами, наче щось намагаючись сказати, але все не наважується. Нарешті, зібравшись із духом, у своїй звичній манері, засунувши руки в штани і виробляючи ними там якісь маніпуляції, Віктор Григорович звернуся до мене:
— Слухай Голуб, а то ти там був на практиці в радгоспі N?
— Так — відповів я і від несподіванки обернувся, дивлячись на Дасича — Я, а що?
— З Каганцем? –продовжував викладач.
— Так, із Каганцем, а що таке? – уточнив я, намагаючись піймати погляд вчителя.
— Та я оце. Та я оце, у Вас перевіряючим був – переминаючись із ноги на ногу і відводячи погляд у вікно, продовжував Віктор Григорович.
— І як? – запитав я, знов оглядаючись на Воху, який застиг у напруженні.
Віктор Григорович, якось зніяковів, а потім витримавши паузу, своєю, не з чим не зрівняною вимовою видав:
— Та я оце приїхав, а воно нібито дощик, тож я поїв в їдальні і поїхав додому — різко закінчив викладач, щурячись і напевно відчуваючи полегшення.
Уся група випала зі сміху, а в мене з Вовою нарешті спав із душі такий величезний тягар підозри і невизначеності, що я мало не злетів до стелі.
Після цього ми розслабилися і вже спокійно ходили на заняття, не переживаючи, що нас наздожене відлуння нашої практики.
Так все налагодилося і заспокоїлося, а десь за місяць, ми з Вохою вже повністю забули, й зовсім не думали за пройдешні неприємності. Та одного дня, перед початком пари плодоводства до аудиторії увійшов завуч і побачивши мене, махаючи якимсь папірцем звернувся:
" Так Голуб, догрались? Бери Каганця, терміново до мене в кабінет". Піднявшись на другий поверх, ми з Дасичем зайшли до приймальні завуча, де крім Романенка ще стояла вічно бліда секретарша. Слід за нами з'явився Бурік і зайшла по якихось своїх справах Наталья Нікіфоровна Кошман.
— Так Голуб, розповідай – почав завуч, гойдаючись на ногах і втупившись у папірець.
— Що розповідати ?— дійсно не розуміючи теми розмови, запитав я.
І тут почалося.
— Як що розповідати, розповідай, що ви накоїли під час практики? — продовжував Романенко.
Секретарша полізла в шафу і діставши стопку грамот, почала тикаючи ними нам в обличчя причитати: "Ось так було всі роки, а Ви? А Ви?"
— Голуб, Каганець, я ж Вас попереджав, я ж Вам казав, це передове господарство, виберіть інше – почав ревти на всю приймальню Бурмило.
Не розуміючи про що йдеться, всіх по черзі питала Наталья Нікіфоровна: "А что произошло? Что здесь случилось?"
Ми з Дасичем стояли посеред приймальні, а навколо нас, як у сюрреалістичному фільмі бігала секретарша з грамотами, тикаючи їх усім підряд під очі і мало не плачучи, голосила: "Так було завжди. Всі роки. А вони, що ж це таке? " Раптом вона перечепилась об ніжку стільця і грамоти за всі роки, розлетілись по приймальні. Бурік продовжував кричати, що він всіх попереджав. Завуч запитував, що ми наробили? А Наталья Нікіфоровна все ж намагалася з'ясувати, що тут відбувається. Нарешті Наталья Нікіфоровна звернулась до мене: "Андрей, а что здесь происходит?"
— Я не знаю, Наталья Нікіфоровна.— відповів я, намагаючись нарешті теж з'ясувати, що тут відбувається. Я підійшов до Романенка, відмахуючись від грамот секретарші і взяв із рук завуча таємничий папірець. Це була повістка на моє і Вовкіне ім'я, яка забов'язувала нас з'явитися до дільничного криворізького району.
Зібравшись із думками я проголосив:" Нічого ми не наробили. Ми стали свідками страшного злочину і нас викликають, як свідків на впізнання".
— Якого злочину? – запитав приголомшений таким поворотом Романенко.
— У нас підписка, ми не маємо права розголошувати — відрізав я, глянувши на секретаршу збираючу розкидані по кабінету грамоти.