Я спокійно можу в нього виграти. От пішли, побачиш – не вгамовувався Дасич.
— Так Вова, сходи, якщо хочеш без штанів поїхати додому – відрізав я товаришу.
— Да, то такі аферюги, що свою справу знають – підхопив розмову дідусь, що стояв поруч і теж споглядав за наперсточниками.
— І як ще дурні знаходяться, що ведуться? – відповів я, споглядаючи, як у сторону наперсточників крокує людина в чорному шкіряному плащі. Озирнувшись, я зрозумів, що то була за людина.
За хвилину перед вікном автостанції швидкою ходою пройшов якийсь лисий мордоворот, із плащем під пахвою. До нього з заду підбіг Дасич без плаща і вирвавши його в мордоворота, побіг геть від автостанції. Я вискочив на двір і побіг за Вовкою.
Не роздумуючи ні секунди, ми вскочили в одне з стоячих на майданчику таксі: "Шеф жени, потрійний лічильник".
Таксист напевно дуже розторопний хлопець, швидко врубившись в обставини, досить вправно керуючи машиною, вискочив на дорогу і закусивши газ до поліка, помчав геть від базару. Обернувшись, я побачив "Волгу" і "Жигулі", які не відстаючи рухалися за нашим авто.
Декілька перехресть нам вдалося проскочити на зелене світло, та раптом Фортуна десь відволіклася і на наступному світлофорі, крім червоного світла, шлях перегородила дитяча група, що парами переходила дорогу по пішохідному переходу.
— Я нічого не можу зробити – чомусь виправдовуючись, звернувся до нас водій.
З "Волги", що зупинилась біля нас вийшов невеличкий, худорлявий чоловік і звернувся до нашого водія: "Я записал твой номер. Проедешь и за поворотом станешь у обочины".
Водій запитав нас, що робити? Може відвезти Вас до міліції? Нащо протверезілий Дасич відповів відмовою.
Проїхавши перехрестя, таксі пристало до узбіччя. З супроводжуючих нас "Жигулів" і "Волги", вийшло декілька чоловік. Один із них відкрив двері таксі зі сторони Дасаєва і витягнув із Вовиних рук плащ. Раптом, Воха вискочив із машини і підбігши до бандюка схопив плащ." Стой, семечки отдай!", прокричав Дасич, витяг із кишені плаща жменю насіння і з високо піднятою головою повернувся в таксі.
Повертатися на автостанцію не було ані бажання, ані сенсу, тож водій відвіз нас на Соцмісто, звідкіля ми аеропортівським автобусом доїхали до перехрестя, з якого ще п'ять кілометрів мовчки йшли до селища. На Соцмісті на останні гроші Дасич купив три літрову банку пива для Сталіна. Ми йшли і я представляв, як зрадіє Сталін такому вигідному обміну.
Прийшовши в гуртожиток ми застали там Довнера. Поки ми з Вовою бавились у гангстерів, Антон спокійно повернувся з міста і чекав нас у кімнаті. Вислухавши наш кримінальний детектив, Антон узяв бутель із пивом і ми пішли з докладом до товариша Сталіна.
Постукавши в двері, ми по черзі зайшли до кімнати Сталіна ( це Вам, не догану від Короля отримувати ). Господар сидів в окулярах на ліжку і читав книгу. Побачивши Дасича, старий стрепенувся і втупився на Вову запитуючим поглядом. Антон поставив на стіл стакан, налив пива і протягнув чоловіку.
— Ребята. Что случилось? – ковтаючи пиво і відчуваючи щось недобре запитував Сталін
— Где плащ?
— Ты выпей – наливаючи другий стакан, заспокоював чоловіка Довнер.
— Та нет ребята, что случилось? – випивши другий стакан і озираючись на нас, запитував Сталін.
— Короче Сталин, плащ ушел – не тягнучі кота за хвіст, рубанув Довнер.
— Подождите, Вы что-то не то говорите, ребята, как ушел, куда ушел? – мало не плачучи завопів старий.
— Сталин, плащ ушел – наполягав Антон. А потім переповів шокованому чоловіку почуту від нас версію подій.
Вислухавши Антонову розповідь, Сталін зайняв напівзігнуту позу і почав свій танок, зі згадкою Сталіна матері. Потім він видав ще з пару десятків різноманітних виразів, судячи з яких, можна було зробити висновок, що прізвисько Сталін, не єдине, яке за аналогією можна було надати цьому індивіду. Пообіцявши відшкодувати збитки, ми залишили Сталіна на одинці з пивом і відчаєм. Десь за годину, колишній володар чорного плаща вирубився, сповістивши про це сусідів по гуртожитку глухим гуркотом падіння на підлогу тіла і посуду зі стола.
Повернувшись наступного дня з роботи, ми застали кімнату Сталіна порожньою і після цього більше ніколи його не бачили.
РОЗДІЛ 23
Фортуна, що відволіклась від мене з Дасичем на криворізькому перехресті, вочевидь так захопилась якимись іншими справами, що наші справи просто покотилися до прірви. Спочатку додому повернулась управляюча другим відділенням, Антоніна Семенівна. Крім того, що ми стали вже й не особливо потрібними, на нас вирішили навішати всі проблеми радгоспу, наче це я з Дасичем та Довнером винен у низьких врожаях і взагалі в провальній радгоспній системі. На додаток Антоніні Семенівні хтось, вочевидь володар чорного блокнота і синього "Запорожця", доповів, що ми навіть не з'являлись на роботі, а школярі з іншими робітниками, напевно самостійно, без чийогось втручання, кожен день розподілялися на полях і вели битву за врожай до останнього буряка.
Після цього між працівниками радгоспу поповзли плітки про якийсь плащ, якогось Сталіна, якого, чи то побили, чи то взагалі десь вивезли за той плащ. Це все ще більше похитнуло наше і без того хитке становище, а коли Дасич перестрибуючи рядки з цибулею вдруге наздогнав синій "Запорожець" і його власник відбувся не дуже легкими моральними пошкодженнями, нам повідомили, що така поважна організація, як радгосп N не потребує наших послуг.
Довнер, який за штатом числився агрономом із захисту рослин був офіційно звільненим із радгоспу з записом у трудовій книжці, і відпущений на всі чотири сторони. Він того ж дня зібрав речі і поїхав додому.
Моє ж із Дасичем становище, м'яко кажучи, виявилося трохи скрутніше за Антонове. У даній ситуації ми були ніхто, і звали нас ніяк. Ми не числилися, а ні тимчасовими, а ні постійними працівниками радгоспу, і навіть не знали де тепер знаходяться наші направлення на практику. Тож просто зібрати речі, і поїхати ми не могли, це було аналогічним написанню заяви за власним бажанням про припинення навчання в технікумі. І взагалі, ми з Дасаєвим ризикували ввійти в історію технікуму, як перші студенти, які не пройшли переддипломну практику і залишитися в пантеоні слави alma mater навіки укритими ганьбою.
А ще, з кожним днем у моїй голові все голосніше чулись погрози Підгорного про особисту перевірку. Справа в тім, що до кожного господарства де проходили практику студенти з Ерастівки, мав приїжджати хтось зі складу вчителів в якості перевіряючого. Та зважаючи на якесь дивне відношення Буріка до місця нашого відбування практики, ми навіть і не сумнівалися, що до постаті ревізора. Та поки наші справи були більш-менш нормальними, ми якось не дуже цим переймались, а от тепер, чорні хмари насувались з усіх боків і на обрії нашого майбутнього замайоріли не дуже добрі перспективи.
Розгублені і виморені останніми подіями, ми вирішили трохи розвіятися і вирушили до Шевченківського, провідати Руденка із Зюзем, та обмінятися таким багатим досвідом, набутим під час нашої практики. По дорозі до одногрупників нам зустрівся Вова Біловус із Б групи, якимось дивом опинившийся проїздом у Кривому Розі. Він відбував практику в якомусь горіховому, чи гороховому господарстві, і все в нього було добре, і він був усім задоволений. Щиро порадівши за товариша, зустріч з яким ще більше зіпсувала нам настрій, ми нарешті потрапили до Шевченківського.
Тут теж все було чудово. Зюзько з Русланом і Шелькою практично не маючи ніяких обов'язків жили в своє задоволення, і паралельно писали дипломні роботи. Зрадівши успіхам і цих товаришів, переночувавши в гуртожитку, два невдахи мовчки поверталися дивуючись тому, яким прекрасним може бути чуже життя, особливо на тлі того, як твоє руйнується якимсь нестримним вітром обставин.
Зважаючи на ці обставини, Дасич запропонував провести пару днів у його бабусі в Лозуватці, відпочити і обміркувати наші наступні дії. Сказано — зроблено. Два дні ми провели на невеличкому дерев'яному човнику з вудками в руках, стежачи за поплавками і покидаючи його тільки для ночівлі. Інгулець ніс свої спокійні води між Лозуватських скель, відображуючи на своїй чорній поверхні ті скелі, навколишні хати, верби, бані мало не єдиної церкви вцілілій на Криворіжжі і човник, спокійно стоячий на воді, попри бурі, що бушували в душах двох рибалок спостерігаючих із його бортів за поплавками.
Тиша та краса навколишніх пейзажів зробили свою справу, роби що маєш і будь що буде, вирішили ми, й наступного дня вирушили до радгоспу.
Зайнявши стіл в якомусь закапелку контори, ми пообкладалися купами амбарних книг, графіків, довідників, накладних і іншого канцелярського мотлоху, та цілий тиждень, виходячи тільки на перекури, вдарилися у наукову працю. Тепер із Вовою я знав спеціалізацію господарства, кількість поголів'я рогатої худоби і робітників, середню врожайність, площу посівних полів, і ще купу всякої інформації, за яку, аби не наше патріотичне виховання, ЦРУ, цілий блок НАТО і інші вороги радгоспної системи, напевно, могли б відвалити достатньо кругленьку суму. Та на щастя, незважаючи на відношення керівництва радгоспу до нас, ми з Дасичем були справжніми патріотами, а може через те, що нам ніхто не пропонував кругленької суми за ті данні, я вже не пам'ятаю, та ті данні померли десь серед куп макулатури, разом із нашими дипломними роботами, а потім і самою радгоспною системою.
Після закінчення дипломної роботи, описавши в щоденнику мало не кожну хвилину, проведену на полях радгоспу, нам із Володимиром залишилась справа за малим, отримати характеристику і бігти не озираючись. Ось тут і почалася наша справжня практика і перевірка на профпридатність у польових умовах. Обходячи кабінети радгоспної контори, які півтора місяці тому ми обходили з вимогою прийняти нас на практику, ми тепер обходили з наполяганням, щоб нас відпустили з цієї практики, та спротив був ще більш запеклим, ніж при прийнятті. Ніхто в радгоспі, попри всі умовляння не збирався нами займатися. А та сама жінка, що колись питала нас, чи ми з Антоном з одного технікуму, знов ввела нас із Вовою в ступор: "Де Ви такі взялися? Ну були минулого року з вашого технікуму студенти, хлопці як хлопці, нормальні люди, а Ви? Нашо ви Віталю того по полю ганяли, зі Сталіним тим, алкоголіком що зробили? У трудовому таборі, шо накоїли? Знаєте, як на Вас їхній декан скаржився? А Антон Ваш, ще й Ларису так образив.