Нове поле нашої діяльності представляло собою зовсім іншу картину. Ніяких помідорів. Три відданих під нашу руку поля були вкриті столовим буряком, часником і перцем. Після розіграшу ділянок мені дісталися буряки, Довнеру перець, а Дасич потрапив на часник. І понеслося.
На відміну від поля з помідорами, на новому місці нашої діяльності вже зовсім не було студентів. Щодня туди завозилося декілька шкільних класів, а левову частку робітників складали шефи з кіровського рудоуправління, серед яких було багато моїх знайомих і навіть колишніх учнів із моєї школи. Кожного ранку ми приїжджали на поле і зустрічали ескадру довгих, жовтих Ікарусів, які важко похитуючись на слизькій, залитій великими калюжами грунтовці причалювали обабіч полів. З відчинених дверей автобусів підтягуючись і розминаючись після поїздки вивалювалась вдягнута в якусь сірість юрба. Головним був Іванович, сивий, літній чоловік, кульгаючий на одну ногу, колишній шахтар, який у сезон керував робітниками виділеними рудоуправлінням для допомоги підшефному радгоспу. Вийшовши з автобуса Іванович у супроводі двох своїх помічників підходив до нас, і на невеличкій нараді ми ставили завдання та вирішували куди, і скільки людей треба направити. Після розподілу робітників і наладки процесу, Іванович діставав зі своєї торби алюмінієву військову флягу і проcтягав мені, я щоразу традиційно відмовлявся, тож він декілька раз розливав її вміст між собою, та двома своїми помічниками. Згодом, походивши ще трохи по полю і покричавши для порядку на декого з підопічних, Іванович повторював маніпуляцію з флягою, після чого помічники відносили керівника в посадку де він відпочивав до кінця зміни.
Якщо з підопічними Івановича майже ніяких проблем не було, то школярі з лишком компенсували цей недолік і за себе, і за дорослих. Як тільки на полі з'являлися ці квіти життя, спокій і порядок зникав повністю й безповоротно. При чому це стосувалося саме молодших класів. З учнями старших я завжди знаходив спільну мову, і в більшості своїй це були врівноважені, самостійні люди, які спокійно сприймали завдання і майже не потребували уваги. А от там де були молодші, творилося щось неймовірне. Якщо дівчатка завжди тримались і слухалися вчительку, то малі негідники чоловічого роду сіяли навколо себе хаос і безладдя. Створіння, які самі були не на багато вищі за бадилля буряків, замість того, щоб збирати ці коренеплоди, бігаючи і галасуючи на все поле, кидалися ними один в одного, розкидаючи навіть купи, зібрані іншими робітниками. Вони нікого не слухали і нічого не боялися. Я схопив одного з таких розбишак за руку, та він не замовкаючи носився навколо мене так, що я його не втримав. Я кричав на них, потім на вчительку. Потім на них кричала вчителька, потім вона плакала і я її заспокоював. Це був якийсь апокаліпсис.
На щастя, невдовзі школярів перестали привозити, і в міжряддях буряків запанувала тиша та благодать. Життя текло спокійною течією, кожен займався своєю справою, я контролював процес, Іванович мирно відпочивав у посадці, робітники збирали буряк.
Після від'їзду дівчат у селищі вечорами особливо робити було нічого, тож ми їздили попити пиво, або в нашу Криворізьку Лозуватку, з її єдиним дерев'яним кафе в центрі, або в аеропорт, де із місцевого кафе, за бокалом пива, спостерігали за злітаючими літаками. Дасаєв, який зовсім не вживав пива їздив із нами швидше за компанію, та просто щоб розвіятися, хоча на відміну від мене з Довнером, заряджених парою літрів бурштинового напою, більшу частину часу просто нудьгував. Залишившись без можливості харчуватися в табірній їдальні, ми крім обіду, купляли їжу за свій рахунок, а подібні поїздки взагалі досить швидко виснажували наші й без того незначні ресурси. Довнер, числячись агрономом, отримував платню, та бенкетувати за його рахунок нам було якось не з руки.
РОЗДІЛ 22
Одного дня до мене підійшов Дасич, який керував збором часнику. Він був якийсь збуджений і схвильований: "Слухай Андрюха, тут до мене мужик підходив, пропонував продати ящик часнику".
— А ти що?— запитав я, оглядаючись навколо.
— А ти думаєш це нормально? – переминався Вовка.
— Не знаю, я задовбався брати гроші в матері і витрачати на хавчик. Нас годують раз на день, а хотілося хоча б тричі — розмірковував я.— ну ладно, що ти йому сказав?
— Я продав –усміхаючись відповів Дасич — за п'ять рублів.
За п'ять рублів. Це була фраза, яка відразу розвіяла всі сумніви і вирішила всі наші фінансові, та культурні потреби. А після того, як Антон схвалив Вовкін вчинок посилаючись на те, що і помідори і перець і все, що тільки можна, керівництво здає на ліво, притихло якесь недобре відчуття в грудях. Та й нефільтроване пиво, яким нас частенько частував відставний майор Петрович, що працював сторожем на наших полях, теж йому на пивзаводі не за блакитні очі дають, добавив Довнер, остаточно закриваючи питання з нашим сумлінням совісті.
Тепер такому заможному панству проводити час в якійсь Лозуватській дерев'яшці було якось і не солідно. По завершенні зміни, відправивши ескадру Ікарусів із робітниками, ми переодягалися і їхали гуляти в Кривий Ріг. Там ми тинялись по місту, або проводили час у пивбарі на Дзержинці. Старий, нічим непримітний бар у підвальному приміщенні приваблював нас своєю близькістю до приміської автостанції, копченими оселедцями і своїм контингентом. Неймовірні персонажі в піджаках на майку, з розтягнутими колінами спортивок, у шляпах з обдертими полями, створювали атмосферу якогось радянського кінофільму і були таким собі, безкоштовним атракціоном. Ми ставали за стіл у кутку біля вікна з вентилятором у кватирці ( дякую Колєся, згодилося другий раз у житті ), виставляли на стіл бокали з пивом, розкладали на газетку тушки оселедця і насолоджувалися напоєм, споглядаючи за відвідувачами під коментарії Довнера, рівних якому в цій справі не було.
Я з Антоном пив пиво, Дасич їв рибу, ханурики копошилися розбавляючи пиво горілкою, вентилятор гудів. Коли гул вентилятора переставав нам дошкуляти, це було сигналом, що нам вистачить і пора забиратися.
Зранку, ми знов зустрічали караван Ікарусів і займались збором врожаю, щиро вірячи у свою місію по виконанню продовольчої програми. Все було добре, крім однієї маленької дрібнички. Віталька. Яку посаду займала ця особа, я так і не зрозумів. Віталя їздив на синьому "Запорожці" з прикріпленим на даху рупором і несучи через нього якусь маячню, ганяв робітників із незайманих полів, і відбирав торби з понаднормовими овочами. Та декілька раз він був помічений нами біля ящиків з овочами з якимись сторонніми людьми, після чого ящики безслідно зникали. У Довнера з Віталєй колись був досить суттєвий конфлікт, після якого водій синього запорожця об'їжджав Антоху через три поля. До нас Віталька теж віднісся якось без поваги, і після якихось безпідставних звинувачень тікав на запорожці напростець, через поле з цибулею. Та головне, що цей казковий чоловік мав чорний блокнотик, до якого заносив якісь свої роздуми і результати спостережень. Хоча після наших співбесід Віталя і тримався від нас на відстані, напевно в його записнику з'явились якісь записи стосовно нашої трійці. Та поки Антоніна Семенівна в якійсь із військових частин на просторах Радянського Союзу годувала домашніми пиріжками свого сина, альтернативи нам не було, тож доля перцю, часнику, буряків і інших родичів Чиполліно з другого відділення трималась суто на нашій самовіддачі.
Варя і Ірина були родом із Кривого Рогу, тож після занять в інституті їхали додому, і нам із Дасичем, враховуючи розміри міста, та час добирання, розраховувати на зустріч із дівчатами в будній день не доводилось. А от Антонова Оксана була іногородньою, з Нікополя, тож жила в гуртожитку від інституту і Довнер частенько її навідував.
Якось відробивши день, зібравшись у місто, ми чепурилися і готувалися до поїздки. Довнер збирався до Ксюхи, а ми з Вовою були предоставлені самі собі. Дасич якось переминався, а потім десь зник. Зібравшись, я вийшов у коридор і почув, що Вовка у сусідній кімнаті про щось домовляється зі Сталіним. За хвилину з кімнати вийшов Антон і ми зайшли до сусіда. Дасич стояв у кімнаті і тримав у руках плащ. Сталін, сидячи на ліжку з невдоволеним виглядом щось бубонів, із чого ми зрозуміли, що Вовка випрошує плащ. Сталін дуже не хотів позичати мабуть єдину цінну річ у всьому житті, та ще трохи поламавшись, попередивши про відповідальність, махнув правою рукою і гордовито заявив: "Добре, бери. Ти ж не забудь, три літри пива, як домовилися".
Приїхавши в Кривий Ріг наша трійця розділилась, Антон поїхав до інституту, а я намотував кола містом, складаючи компанію новоявленому Алену Делону в чорному плащі. Находившись містом і намилувавшись своїм відображенням у напівпорожніх вітринах магазинів, Дасич був у такому піднесеному настрої, що сам запропонував мені зайти до пивбару на Дзержинці, в який раніше ми затягували його мало не силою.
Створивши в пивбарі серед хануриків у майках і розтягнутих спортивках фурор, приблизно такий, як колись Колумб серед американських туземців, Дасич із власної волі випив бокал пива, а потім ще один.
Так як Довнер десь там був зайнятий своєю пасією, а нам із нашим скудослів'ям коментувати місцевий контингент годі було й намагатися, допивши пиво і не дочекавшись припинення гудіння вентилятора, ми почимчикували на автостанцію. Дасич, до того завжди небагатослівний і не гомінкий, під якимсь чарівним впливом плаща з пивом, змінився до невпізнання. Замість спокійного, урівноваженого Вови, біля мене затараторив якийсь незамовкаючий балакун.
Прийшовши на автостанцію, я купив квитки і стояв у будівлі, споглядаючи через велике вікно за метушнею на дворі. Незважаючи на вечірній час, базар, біля якого знаходилась автостанція жив своїм життям. Людський потік кудись біг, метушився, щось шукав, купував, продавав. Недалеко від центрального входу до базару, свою виставу розігрували наперсточники. Підставний шахрай, мало не щоразу вигравав ставку, зоохочуючи роззяв. Трохи поодаль тупцювали бики, готові втрутитися в разі проблем з зарвавшимся невдахою, програвшим гроші і піднімавшим зайвий галас.
Спершу, Вова розігрітий вересневим сонцем, пивом і плащем, не схотів заходити в задушливе приміщення, тож залишався на дворі, курив, та насолоджувався своїм новим іміджем, порушенням координації і сплутаністю свідомості.
Я й далі стояв біля вікна, коли до мене раптом підійшов посміхаючийся Вовка:
— Слухай Андрюха, ти бачив? Він зовсім не вміє крутити наперстки.